— Так, так, вислав; того вимагали обставини. — Я згадую ніч у Софії, — промовила Феофано, — і не винувачу тебе. Ти зробив тоді так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твій друг і хто ворог, ти зрадив Феофано і тепер розплачуєшся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобі мене покликати — і я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди... Тільки для чого, для чого, Іоанне? Вій безпомічно озирнувся по спочивальні.
— Як же я міг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один.
— Ти залишився один ще тоді, коли ми бачились з тобою в соборі, в Софії. Пригадуєш, ти сам говорив про це.
— Пригадую все, ніби це трапилось учора. Так, я тоді вже був один, а потім війна з Святославом, походи в Азію, страшна, невідома хвороба.
— Ти захворів, Іоанне, тільки через те, що біля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.
Вона сіла на ложе зовсім близько від Цимісхія, бачила перед собою його неспокійні, злякані очі.
— Ти думаєш, хтось міг це зробити навмисне?
— Не тільки міг, а й зробив.
— Але хто? Невже він? — Іоанн кивнув на двері, за які вийшов проедр.
— О ні, — одразу ж відповіла Феофано. — Я не знаю людини, яка б тобі служила так вірно, як він.
— Тоді хто, хто? Адже я захворів не тут, а в далекому поході. Це почалося вночі... біля гори Олімпу, де я був тільки з проедром.
— Є отрути, які діють не одразу, а через певний час і довгі роки...
— А далі? — Він схопив Феофано за руки. У нього були холодні, висхлі, кістляві пальці. — Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотіла сказати, що далі кінець, смерть?
Феофано гладила теплими пальцями його холодні руки.
— О ні! — впевнено відповіла вона. — Проти кожної отрути є ліки. Треба тільки дізнатись, що саме могли тобі дати. Я певна, що зуміла б це розгадати і вилікувала б тебе.
— Спасибі, що ти мене підтримуєш, Феофано. Але треба взнати, хто міг дати цю отруту, бо цей чоловік може дати її ще раз і ще раз.
— Чоловік або жінка, — коротко процідила Феофано Він пильно з западин свого черепа дивився на неї
— Ти думаєш, що це жінка?
— Жінка і чоловік.
— Феофано! Скажи мені правду.
— Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора... я чула про неї ще у Вірменії, а тепер і в Константинополі, — це твій ворог; але багато говорять і про Варда Скліра, він навіть тримає тут свої легіони. Феодора і Склір — для них це було б непогано.
— Який жах! — говорив він. — Нікчемна Феодора! Розумію, вона мене ніколи не любила, не любив і я її... Василіса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склір — невдячний полководець, бездара, вбивця. Так ні ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що їхні божевільні наміри не здійсняться, розсиплються в прах, а самі вони загинуть.
Феофано байдуже нібито сказала:
— Я тобі відкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Іоанне. Пам'ятай, що Феофано близько, у Влахерні, і допоможе, врятує тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобі ліки.
— Спасибі, Феофано!
Вона схилилась і поцілувала чоло імператора.
— Імператор мусить діяти спокійно, — нахилившись до вуха імператора, прошепотіла Феофано. — У тебе є багато ворогів.
— Я знаю, що в мене і в тебе є багато ворогів, і діятиму дуже спокійно, — також пошепки відповів на це Цимісхій. — Нині ще досить одного мого слова — й усе буде, як я хочу Спасибі, Феофано. Уже пізно, іди пришли мені ліки сама жди мого слова.
— Прощай. До побачення, любий василевсе!
5
У ніч перед 6 січня 976 року до спочивальні вмираючого імператора прийшов вселенський патріарх Антоній — сивобородий, старий, але жвавий ще чоловік. Увійшовши туди, він низько вклонився імператорові, а потім сів біля його ложа.
— Помираю я, отче, — почав імператор. Патріарх смиренно сказав:
— Всевишній благословив тебе, він принесе тобі здоров'я, дасть довгі літа життя на благо Візантії й усього світу.
— Ні, отче, дні мої пораховані, і я покликав тебе, щоб зробити останні земні мої розпорядження.
— Великий василевсе, — говорив патріарх, — церква день і ніч молиться за твоє здоров'я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усіх пільг, коли тобі важко, кличеш до свого ложа не мене — патріарха, а якогось адріанопольського єпископа... Хоч, правда, — закінчив патріарх, підійнявши руки д'горі, — всі ми рівні перед богом: василевс, патріарх і єпископ також-де, а перед смертю тим більше.
Імператор розумів образу старого патріарха.
— Я кликав багатьох і багатьох осіб, — сказав він, — і готовий покликати сюди всю церкву. Але патріарх у мене один, і тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. І ще мушу сказати, отче мій Антонію, що я діяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, — коли імперії було важко, позбавив духівництво багатьох пільг, встановлених попередніми імператорами. Що ж, винюсь, повертаю церкві всі її пільги, які забрані були в неї передаю їй храми, дам землі в Македонії й Фракії.
— Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навіки.
— Я хочу піти з цього життя, повівши тобі про всі свої гріхи й одержавши перед життям вічним прощення від бога...
— Говори, василевсе, а я іменем господа бога відпущу тобі всі гріхи.
— Я хочу сказати про один гріх: незаконний мій шлюб.
Патріарх, не розуміючи нічого, пильно дивився на Іоанна.
— Як тобі відомо, отче, у імператора Костянтина були діти Роман і Феодора, я ж небіж покійного Никифора, що був чоловіком Феофано — дружини Романа...
— О, розумію, — суворо промовив патріарх, — спорідненість третього коліна, а церква забороняє кровозмішання до шостого коліна... Пам'ятаю, патріарх Полієвкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч він був тільки хрещеним батьком її дітей... А тут справа гірша.
— Мучусь, отче... Як стану я на суд перед престолом господа бога?..
— Не пізно ще церкві оголосити цей шлюб кровозмішанням, розірвати його, я ж іменем бога прощу і вже зараз прощаю тобі гріх.
— Я згоден, отче, і прошу оголосити мій шлюб кровозмішанням, розірвати його...
— Воля твоя буде виконана, василевсе... Церква розриває твій шлюб з Феодорою.
Ближчого ж дня, зібравши синкліт і запросивши на нього патріарха Антонія, проедр Василь домігся, що члени синкліту визнали шлюб Іоанна з Феодорою недійсним, бо, мовляв, Іоанн був небожем імператора Никифора, а Никифор — кревним родичем імператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою є кровозмішанням.
З таким самим і, мабуть, більшим правом можна було довести й інше — що Іоанн все життя прагнув і все одно не міг стати родичем когось з імператорів, але проедру Василеві досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнівів, потрібних для досягнення своєї мети, і ця ниточка стала справжнім канатом. Синкліт ухвалив, патріарх благословив, і наступної ночі корабель з Феодорою вийшов із Золотого Рогу, круто завернув біля півострова й попрямував на захід — до Проту. І, звичайно, Феодора не була Феофано — надії повернутися в Константинополь не мала.
Не тільки про Феодору говорили члени синкліту. Проедр Василь розповідає про Малу Азію, — там усе кипить, часто спалахують повстання, Сірія, Месопотамія, Вірменія, Іверія, а за ними Аравія і держава Хамсанідів ждуть першої-ліпшої нагоди, щоб напасти на Візантію.
Сенатори, члени синкліту, сходяться на тому, що в Малу Азію треба послати кращі легіони, проедр Василь наполягає, що на чолі легіонів треба поставити й ліпшого полководця імперії.
— Імператорська десниця, — закінчує проедр Василь, — призначає доместиком легіонів у Малій Азії славетного нашого полководця Варда Скліра.
І Вард Склір, приймаючи призначення, зарані приготоване проедром Василем, схиляє низько голову, слухаючи наказ імператора, а коли підводить її, ненавидячими очима дивиться на проедра. Він — кращий полководець імперії, саме ім'я якого було грозою для ворогів* (*Склір — жорстокий.), славетний патрикій Константинополя, до голосу якого прислухався і прислухається весь синкліт, ніколи не забуде і не простить того, що зробив з ним іменем імператора проедр Василь.
6
Була ніч напередодні 10 січня 976 року. Від Галати мчав через Золотий Ріг, піднімав вихори над Константинополем і гнав високу хвилю в Пропонтиді північний холодний вітер, часом з темних хмар, що пливли й пливли від Родопів, випадав дощ, сіявся сніг.
У таку ніч звичайно кожна людина почуває себе недобре, ховається десь у теплому закутку, вмираючому ж імператору Візантії Іоанну Цимісхію було дуже важко, він мучився, просто конав.
З самого вечора біля нього були кращі лікарі столиці, вони клали до його ніг і рук амфори з гарячою водою, час від часу давали ковток терпкого вина, яке живить тіло й підтримує серце, слуги розчинили в спочивальні імператора двері й вікна, що виходили до моря, — але йому вже ніщо не допомагало.
Десь опівночі Цимісхію стало нібито краще: зникла задишка, рівніше забилось серце, він навіть заплющив очі і на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час імператор прокинувся, в спочивальні було тихо, десь глибоко внизу за вікнами шуміла хвиля важко перекочувалось каміння.
(Продовження на наступній сторінці)