Микула здивовано подивився на брата.
— Є й нині, — посміхнувся Сварг, — і хозари і булгари, і печеніги, і ромеї, і сваримось ми з ними всіма, але найтяжча брань тут, у землі нашій, людина йде на людину.
— Хто ж іде і супроти кого? — тихо запитав Микула.
— Оці, — відповів одразу ж Сварг, — Кожема в Острі, Бразд у нашому Любечі і ще багато таких, як вони, взяли в князів і один у одного всякі пожалування: землі й ліси, озера й гони на ріках — усе в їхніх руках.
Микула щиро здивувався, що нині Сварг став ворогом Бразда, і той одразу це помітив.
— Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, — сказав він. — Ти думаєш, чого це Сварг нарікає на Бразда, адже є в нього терем, корчениця, на його дворі працюють смерди? Але, — із жалем крикнув Сварг, — у мене немає того, що має Бразд: земель і лісів, а без них людина ніщо!.. Корчениця, — замислився він, — о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все — золото, срібло. Проте я забув, що до корчениці треба мати ще й руду, ліс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Дніпра, де брав руду, ліси, де стояло дерево, — це було моє, твоє, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена... Чиї береги? — князя, Кожеми, Бразда... Кинувся я в ліс — знамена. Чий ліс? — князя, Кожеми, Бразда. Отак князі, Кожема та Бразд обігнали мене, все собі та й собі, а мені... Пам'ятаєш, тієї ночі, коли ми ділили батьківську спадщину, Бразд говорив: "Візьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж її полюбляєш..." Я й узяв кузнь, кую тепер, а всі багатства в Бразда.
Микула розгонисте й голосно засміявся.
— Ти чого смієшся? — запитав у нього Сварг.
— Як же мені не сміятись, — відповів одверто він, — прийшов, походив по Любечу, думав, що тільки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згоді з Браздом...
— Ні!.. — вдарив по столу кулаком і крикнув Сварг. — Братів нині вже немає, багатий багатому нині також ворог.
— Бачу! — з гіркотою сказав Микула. — Троє було нас у батька Анта, і двоє досі йшли проти одного. Нині ж усі троє стали вже ворогами...
— Не говори так, — перебив його Сварг. — Хто ж є твій ворог?
— Купу я до брані взяв у Бразда, думав, що кров'ю сплатив її. А він каже: "Віддай!" Чим же я йому купу цю віддам ?
— Ха-ха-ха! — засміявся Сварг. — А ти йому купи не віддавай!
— То тоді я стану обельним холопом у брата.
— А яку ти брав купу в нього? — поцікавився Сварг.
— Коня, рало, три четверики жита. Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелічував, одразу сказав:
— Дві гривні кун і п'ять рєзан...
— Не розумію, — промовив Микула.
— Зате я розумію, — сердито сказав Сварг. Він устав, пішов у кліть, довго там чимсь бряжчав, повернувся і поклав на стіл чотири золоті зливки і десяток різаних шматочків срібла.
— Візьми, — сказав Сварг.
— Нащо?
— Дві гривні кун і п'ять рєзан віддай Бразду.
— Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даєш мені оці гривні й рєзани?!
— Я тобі нічого не даю, а тільки позичаю. Ти мене не бійся, не бійся, — поклав на плече Микули свою руку Сварг. — Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш...
— Ні, — відповів Микула. — Чи в тебе, чи в Бразда купа — однаково... Отепер я бачу, куди нас завела брань...
7
Микулі приснився батько Ант. Це було так просто і звичайно. Микула часто бачив уві сні батька Анта. Той вів з ним бесіди, щось радив, проти чогось застерігав, і Микулу це не турбувало, отже, душа батька — старійшини роду Анта, думав він, не пішла, як і душі всіх пращурів, з хижі, а живе під вогнищем, в пізню годину ночі прокидається, літає над вогнем і по хижі, розмовляє з Микулою. Він не бачив нічого дивного в таких снах, а радів навіть, що душі пращурів його не забувають.
І цієї ночі Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пішла. На вогнищі червоно тлів жар, з пітьми на стіні виступали почеплені на кілочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помості спала Віста. В хижі було тихо, спокійно. Спати, тільки спати!..
Але неспокійно було на душі в Микули. Він довго сидів, почухався, ліг, пробував заснути — і не міг. Тоді Микула обережно, щоб не збудити Вісту, підвівся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочці та ногавицях пройшов по долівці, одчинив двері, вийшов надвір. Чому так сталось, хто знає, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далі пішов, пішов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, під якими спочивали старійшини роду Ант, Уліб і далекий прапрадід — старійшина-витязь Воїк.
Була тепла ніч, високо вгорі висів на небі місяць, він уже щербився — Перун із тризубцем у руках наступав на духів пітьми, на злі сили, — край місяця ніби присипаний попелом.
На землі було тихо, в зеленкуватому промінні місяця темнів, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горів жодний вогник, з лівого боку широкою підковою чорнів ліс, десь серед дерев блимав вогник у корчениці брата Сварга, звідти ж долітали удари двох молотів — все кує й кує Сварг лемеші, мечі, лемеші, мечі...
По праву руку від Микули линув Дніпро. Микула аж зітхнув: дивно чудовий був у цю пізню годину ночі Дніпро — повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у місячному промінні. Десь серед ночі почувся удар і сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рівному плесі щось зарябіло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крізь товщу вод на місяць величезні рибини. Води дніпрові линуть і линуть між берегів, темні ліси стоять над ними, у туманах далина.
Не тільки Микула дивиться на цей дивний світ, серед ночі він побачив і витязя їхнього роду — старійшину Воїка. Він стояв — закам'янілий воїн у шоломі, броні, з мечем біля пояса — тут, над Дніпром, на могилі, так давно, що не тільки ноги, а й руки вросли, в'їлися в землю, весь обріс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всі шпари в камені, обволік, як платном.
Тільки обличчя воїна було чисте, таке, мабуть, як і в живого і яким витесали його колись майстри-каменярі, — широко розплющені очі, брови, як стріли, великий, широкий на кінці ніс, товсті, випнуті уста, — такий він дивився віки й цієї ночі на Дніпро, затоки, луки, ліси. І Микула навіть зрадів, що дивиться на чудовий світ разом з древнім витязем-старійшиною.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Василевс* (*Василевс — імператор.) Східної Римської імперії Іоанн Цимісхій хворів довго й тяжко. Відтоді як він повернувся з далекого походу в Азію, страхітлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тіло, імператор не міг їсти, втратив сон, висох. Дивно було, як він ще й досі живе на світі.
Від імператора майже не відходила жона його василіса Феодора, проедр* (*Проедр — перший міністр.), постільничий Василь, не виходив з Великого палацу дні й ночі. До імператора приводили кращих лікарів Константинополя, їх везли з далекої Сірії, Венеції, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби імператора, а відтак не знали, якими ліками й знадоб'ями його лікувати.
Один тільки лікар — це був славетний Уне-Ра з Єгипту, — здавалося, розгадав таємничу хворобу імператора. Оглянувши висхле, кістляве тіло Іоанна, він довго розпитував, коли імператор почув себе недобре, що в нього болить...
— О, я розумію... — прошепотів лікар Уне-Ра. Проте, піймавши на собі погляд проедра Василя, що стояв біля ложа імператора, він знітився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.
Пізніше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:
— Ти, лікарю, знаєш, що це за хвороба?
— Так, — відповів лікар. — Очі, печінка, серце, колір шкіри підказують мені, що імператору дали...
— Чому ти замовк? — зашепотів проедр.
— Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тільки в одному місці — в Єгипті, у верхів'ях Нілу.
— Ти божевільний... Константинополь і Ніл... Хто й коли міг дати таку отруту імператору?
— Не знаю, — низько вклонився лікар Уне-Ра. — Я говорю тільки те, що бачу й знаю.
— Прокляття! — скрикнув проедр Василь. — Та невже ж немає ліків, які б припинили дію тієї отрути?
— Я знаю такі ліки, — тихо відповів лікар Уне-Ра. Тоді проедр ступив уперед, схопив лікаря за руку й сказав:
— Якщо вони є, їх треба знайти і вжити одразу, негайно. Я, чуєш, лікарю, обіцяю тобі велику нагороду. Ти будеш патрикієм імперії, ти одержиш усе, все, що захочеш, тільки врятуй василевса.
Лікар залишив Великий палац. Він думав тепер лише про ліки, готував їх і, може, вилікував би імператора Іоанна, але наступної ночі, коли повертався додому на тиху вулицю біля Золотого Рогу, на нього біля самого будинку напали й пройняли ножами кілька невідомих, що одразу ж зникли. Єдиний лікар, що вгадав хворобу й міг ще врятувати життя імператора Іоанна, сам пішов у небуття, і це зробив проедр Василь, який власними руками дав імператору отруту в час походу під горою Олімп.
Імператор Іоанн знав, що він дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а імператорська й тим паче, — Іоанн Цимісхій не хотів, не вірив, що незабаром покине цей світ.
(Продовження на наступній сторінці)