Вiн стоїть бiля дверей царської опочивальнi, слухаючи, чи не прокидається iмператор Iоанн, чує, як з уст сонного владаря iмперiї зриваються увi снi слова: "Воїни!.. Феофано!" I на чолi в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмiшку, — вiн розумiє, як у нового iмператора палає серце i як горить збуджений мозок. Нiчого, iмператор скоро заспокоїться, корона остудить його мозок, царськi лори* (*Лори — барми) вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше.
А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срiбною головою лева посох, проедр Василь iде, оглядає Буколеон... У коридорах душно, всюди горять свiтильники, попiд стiнами стоять закованi в броню мовчазнi нiчнi сторожi. Проедр iде, вони зустрiчають i проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазнi, нiмi.
Коридор за коридором, палата за палатою... Проедр Василь заходить в опочивальню, де минулої ночi вбитий був iмператор Никифор, у гiнекей, де все ще нагадує про Феофано, у палату, куди минулої ночi зiйшов з даху Iоанн Цимiсхiй i де тодi ховались озброєнi етерiоти...
Зараз у цiй палатi надзвичайно тихо, тiльки час вiд часу потрiскують гноти в свiтильниках. Проедр Василь сiдає в крiсло, спирається руками на посох, схиляє голову.
I в нiчну цю годину проедр вiдчуває, що вiн найбiльше вiд усiх тут, у Буколеонi, стомився, знемiг. Кожен з них має право спочити, зараз усi й спочиватимуть. На кожному кроцi в Буколеонi i скрiзь навкруги стоять сторожi. Та й сторожi змiнюються. Скоро кiнчиться час першої нiчної змiни. На варту стане друга змiна.
Тiльки один вiн — паракимомен вчора, а сьогоднi проедр Великого палацу, постiльничий iмператора — не має права й не засне вже до ранку, цiлу нiч блукатиме в Буколеонi. Уранцi вiн розбудить царя, разом з папiєю Романом вiдкриє срiбнi ворота Левзiаку. Увесь день, як тiнь, супроводитиме царя, i, може, на якусь годину, коли iмператор завершить свої справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечерi i зробити нiч своїм днем.
"...Четвертий iмператор, — думає проедр Василь. — Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здiйсниться моя мрiя?"
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
1
Серед бiлого дня над Подольськими воротами нагло пролунали удари в била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Київ сполошився. Був ясний, сонячний день, над передграддям курiли димки, на Подолi йшов торг, по Днiпру й Почайнi снували лодiї, — город жив, як звичайно, в таку пору сторожi нiколи не дзвонили.
Але невдовзi не тiльки з Гори, а й низької Оболонi стало видно, як на пiвднi, десь за Вiтичевом, високо пiднялися в голубе небо чорнi дими. Незабаром Соляним шляхом понад Днiпром примчали й вершники.
— Вiд Роднi йдуть печенiги! — кричали вони.
А на стiнах все стогнали й стогнали, пiднiмали людей, сiяли тривогу била...
I тодi, як бувало й ранiше, з усiх усюд: з берегiв Почайни i Днiпра, витягнувши на сухе лодiї, вiд торгу з статками, на волах i конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечi дiтей, — через ворота на Гору почав вливатись довгий потiк людей. З тривогою в очах iшли лiтнi люди, перелякано дивились навкруг жiнки, плакали дiти. А ще багато людей, усi, хто був молодший i здоровiший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрiзь гостре околля, запасали на Горi воду й харчi.
Тiльки надвечiр обiрвався людський потiк, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передграддi й над Почайною. У цiй тишi лунко заскреготали жеравцi на воротях, натягнулись ланцюги й важко пiднялись, нiби прилипли до стiн города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрiзана вiд усього свiту. Швидко сутенiло.
Нiч була темна. Двiр на Горi й усi концi забили люди. Матерi з дiтьми спали просто неба, на землi, чоловiки носили на стiни камiння, пiдсипали городницi, ставили там великi луки-самострiли.
Неспокiйно було й у боярських та воєводських хоромах. Цiєї ночi там нiхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрiзь грюкали дверi, час од часу вiд хоромiв до княжих теремiв тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, якi лежали на землi, бояри, тiуни, лiпшi мужi.
Вони збирались у Золотiй палатi. У одному з куточкiв бiля завiшених вiкон горiло кiлька свiчок, кволе свiтло їх поблискувало на доспiхах князiвських, ледь освiтлювало мужiв города. Нiхто з них тепер не сидiв на лавах, всi вони товпились попiд стiнами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вiкна й дверi в палатi були зачиненi, вiд гострого смороду чобiт, дьогтю важко було дихати.
Пiзнiше заявилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору i тепер вийшла до мужiв, спираючись на посох, що глухо стукав об пiдлогу. Бояри й воєводи стиха загомонiли, привiтали її. Але княгиня нiби не чула їхнiх вiтань — темна постать її пропливла через палату, зупинилась бiля доспiхiв княжих.
Там вона й стала в сяйвi свiчок. Промiння їх освiтило її обличчя — блiде, стомлене, неспокiйне. Темнi очi княгинi дивились на бояр i мужiв.
— Дружино моя! — почала княгиня. — Чули всi — печенiги в полi. Дими встали над Роднею, гiнцi сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава — вони рвуться сюди просто з поля й думають зайти вiд пониззя...
— Заходять уже, — вирвалося серед мужiв, — думають, либонь, оточити город... Ще голоси пролунали:
— Мусимо послати до Святослава, скажемо — чужая земля iщеши, свою ся лишив...
— Худо зробив князь, у таку годину покинув... I ще iнше:
— До деревлян треба вдатись...
— Не надiйтеся на деревлян — їм у лiсах Київ не горить.
— До сiверян!
— До Новгорода!
Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгинi простягались довгi руки, глухо стукали посохи.
Княгиня довго дивилась на своїх мужiв, стиснувши уста.
— Мужi мої, — вела вона далi. — Хiба вперше бачимо ми ворога пiд стiнами города? Усi князi, — княгиня поглянула на доспiхи на стiнi, — i всi людiє нашi вже не раз рубались на стiнах i валах Києвих, станемо й тепер...
— Мала сила в нас, княгине, — несмiливо промовив хтось iз бояр.
— А ти вiдаєш, — звернулась вона до нього, — чи великою силою iдуть печенiги? Нас — багато, бояри й мужi мої, маємо дружину, стануть гриднi, дiти нашi нехай стають, дворяни, i я стану з вами, мужi!
Роздратована й сувора в гнiвi своїм, княгиня Ольга говорила:
— I на князя Святослава не кладiть лжi. Не чужої землi шукає, за честь своєї стоїть, не сам пiшов — ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю?
Нiхто не вiдповiв тепер на запитання княгинi, i, помовчавши, вона вела далi:
— I про деревлян — то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян i вiдаю: коли покличемо — прийдуть, допоможуть. I Чернiгiв допоможе, i Востер, — уже там бачили дими на пониззi. А ми ще пошлемо гiнцiв, нехай летять, кличуть.
У палатi стояла тиша. Вiд задухи свiчки запливали воском. Була година, коли на стiнах змiнювалась сторожа i лунали била. Але зараз i вони мовчали.
— То й станемо! — закiнчила княгиня. — Ти, Добрине, —звернулась вона до нього, — будеш з воями на стiнi. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде бiля Подольських, а хто бiля Перевесищанських ворiт. Iще, бояри мої й мужi, вiдчиняйте свої клiтi. Не самi алчемо, мусимо годувати все воїнство... Пiдемо, мужi, — печенiги, може, близько... А Святославу, — додала вона, — ми також пошлемо вiсть: спiши до нас, князю, важко тобi на Дунаї, а горе й у отчинi твоїй...
I хтось у палатi додав:
— Аще не жаль нi матерi, стару сущу, нi дiтей свої...
Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись i куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга вiдчула, яка вона хвора i як стомилась. Ноги були важкi, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготiли червонi й зеленi кола. Напруживши всi сили, спираючись на руку Добринi, вона минула свої покої, вийшла в сiни й зупинилась бiля опочивальнi княжичiв.
— Ти йди на стiни, — сказала вона Добринi, — печенiги, аки татi, все роблять уночi.
Вiн вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальнi княжичiв, їй хотiлось сiсти, заплющивши очi, спочити, подумати над тим, що сталось.
Вона сiла в опочивальнi княжичiв. Колись тут жив i виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вiкно в опочивальнi було завiшене. У куточку просто на пiдлозi стояв свiтильник. Коли княгиня зайшла, бiля нього сидiла ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, i та пiшла.
Княжичi спали на трьох лiжках, що стояли попiд стiною. Ложа Ярополка i Олега стояли в затiнку, ложе Володимира було ближче, й промiнь вiд свiтильника блукав на його обличчi.
Це обличчя було спокiйне, замислене, Володимир рiвно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же вiн схожий на свою матiр — Малушу. I замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати пiсля важкого пережитого дня в цю нiчну годину!
Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час бiля Києва з'явились печенiги. Звичайно вони бродили улусами на пониззi Днiпра, бiля порогiв, рiдко насмiлювались навiть там, у безлюддi, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко?
(Продовження на наступній сторінці)