Новий iмператор нi на хвилину не мав сумнiву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи iмперiї давно вели й тепер привели до вирiшальної битви мiж Константинополем i Києвом. Цимiсхiй схвалював всi заходи iмператорiв колишнiх, якi докладали всiх сил i уперто йшли до цього.
Розумiв Цимiсхiй, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сходi, нiяк не можна було порiвняти з тим, що було в Азiї, Єгиптi. Там поневолювались землi й народи, тут сходились два свiти: блискуча, багата, аристократична Вiзантiя, що спиралась на свої легiони й мiльйони рабiв, i невiдомий, таємничий i дуже загрозливий свiт тавроскiфiв, чи русiв, як називали вони самi себе.
Iоанн Цимiсхiй — учорашнiй i, треба сказати, непоганий полководець — рвався на цей бiй. Але вiн — триденний iмператор — ще не знає своїх сил, вiн не знає, на кого може покластись, а на кого не може, вiн, зрештою, боїться зараз, як i попередник його Никифор, стати на бiй з Святославом, стра.х охоплює його, коли вiн думає про невiдомих руських воїв.
Тому вiн дiє так само, як i Никифор. Спочатку повiдомляє кесаря Бориса, що це вiн — Iоанн Цимiсхiй — сидить на iмператорському тронi, й одержує у вiдповiдь вiд Бориса щире, вiрнопiддане вiтання. Пiсля цього, дiзнавшись, що в гiнекеї Феофано ще сидять i ждуть вирiшення своєї долi двi болгарськi кесарiвни, якi приїхали сюди одружуватись з особами iмператорської кровi, Iоанн Цимiсхiй iде до них, чемно розмовляє й натякає, що хоче породичатись з ними. Нарештi, посилає до кесаря Бориса довiрених своїх василiкiв iз грамотою, в якiй пише про любов i приязнь до болгар, шле дари — трохи золота й багато вина, — але воднораз доручає василiкам дiзнатись, що ж робиться в Болгарiї, Преславi. Новий iмператор боїться князя Святослава, що зумiв уже пройти схiдну стiну Юстинiана, за короткий час взяв вiсiмдесят городiв на Дунаї, веде своїх воїв до Преслави.
Боїться не тiльки iмператор, увесь Константинополь i всi сусiднi феми невпинно охоплює тривога, страх перед тавроскiфами. У великому городi з рук у руки потай передають лист патрiарха Фотiя, спрямований проти тавроскiфiв:
"...Цей народ невiдомий, подiбний до рабiв, не мав досi значення, але його взнали, i вiн прославився пiсля походу на нас, народ нiкчемний i убогий, але такий, що досягнув висоти i став багатим; народ, що живе десь далеко вiд нас, варварський, кочовий, гордий своєю зброєю, безтурботний, упертий, що не визнає воєнної дисциплiни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйнує нашi межi".
Проедр Василь, що тепер, нiби тiнь, супроводжує нового iмператора, дає Iоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стримується й ховає, — хiба можна знищити цей документ, що блукає по всьому Константинополю?
В один iз цих днiв iмператор дiзнається про ще гiрший випадок, який трапився в Константинополi. На гробницi Никифора Фоки, виявляється, написанi вiршi, в яких натякається на нього й Феофано:
"Той, хто ранiше був дужчим вiд усiх мужiв i нiчого не боявся, став легкою здобиччю жiнки й меча. Той, хто тримав ранiше в руках владу над усiєю землею, спочиває тепер на маленькому шматку землi. Того, хто ранiше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, єдиного тiла.
Так встань, царю! Пiднiми своє пiше й кiнне вiйсько, фаланги i полки! На нас iдуть дикi скiфськi народи, у божевiльному поривi рвуться до вбивства, всiлякi язики руйнують твої мiста..."
— Знищити! Знищити цi проклятi вiршi! — велiв iмператор Iоанн проедру Василевi, дiзнавшись про напис на гробнвдi свого попередника.
Проедр Василь посмiхнувся, коли почув цi слова iмператора, i вiдповiв:
— Я б одразу це зробив, василевсе, але цi вiршi висiченi на мармурi склепу, де лежить i Костянтин, i їх можна знищити тiльки разом iз склепом.
— Тодi треба знищити.. — почав, але не кiнчив iмператор. Вiн не боявся i вбив живого iмператора Никифора, але починав тепер боятись його трупа, йому здавалось, що мертвий iмператор починає мститись.
Мстився не тiльки Никифор, за тiнню iмператора стояли його родичi, прихильники, Феофано...
Феофано! Вiн думав про неї, йому не вистачало її, хотiлося, щоб вона прийшла до нього з покоїв гiнекею, вiн хотiв бачити її.
Так, вона велика грiшниця, ця жiнка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палацi. Це вона викликала любов i доводила до нестями iмператора Романа, Никифора Фоку, а потiм їх убила. Вiн сам знав її, i все ж зараз, вже як iмператор, заздрив усiм, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торкається її мармурового чола, тугих персiв, пристрасних уст, дивиться в її темнi, бездоннi очi, пестить її шовкове волосся...
Крiм того, iмператор Iоанн, на щоках якого ще не охолов слiд вiд її поцiлункiв, знав, що руки Феофано здатнi дати й отруту...
Новий кесар Болгарiї Борис уперто йшов до своєї мети. Хiба мiг вiн знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед i вперед, доки не зiрветься в безодню?! Iмператор Iоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василiки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина — можна пити до забуття. Сестри-кесарiвни пишуть, що їх з усiма почестями приймають у Великому палацi i що незабаром вони одружаться, — це буде потрiйний зв'язок з Соломоновим троном. Жона його — донька iмператора Романа — стверджує все своїми поцiлунками й ласкою, Болгарiя переможе, нехай живе Вiзантiя!
I кесар Борис пiднiмає всiх болярiв, вiн садить на коней кметiв, вiн, виявляється, лютий, безжальний i, як усiм здається, дуже смiливий. Є, правда, одна людина в Преславському палацi, яка знає, що кесар Борис, як i його батько, боягуз, що ним керує страх, одчай, божевiлля. Людина ця — Сурсувул, але тепер вже вiн не старший болярин, вiн — тiльки тiнь, що блукає в покоях кагана Симеона i випиває нарештi з його келиха... але не вина, а отрути.
Кесаря Бориса це аж нiяк не тривожить. Немає Сурсувула — є iншi молодi боляри, що вчились у Константинополi, знають церемонiал iмператорського двору, вмiють пити, спiвати, гуляти. Гуляй, Болгарiє!
4
Князь Святослав знав, що сталось у Константинополi, доходили до нього вiстi з Преслави.
Не тiльки руських воїв вiв тепер князь Святослав. Де вiн заявлявся, до нього приєднувалось множество болгарських свободникiв, смердiв, усi парики. Вони знали тут кожен камiнчик i кущ, йшли поплiч з руськими воями.
I коли князь Святослав йшов з цим вiйськом понад Дунаєм, а далi Планиною, то бачив i пересвiдчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русi: скрiзь тут понад Дунаєм побудована була стiна й стояли городи-фортеці, вiсiмдесят над Дунаєм, кiлькасот у горах, зведенi руками рабiв не для того, щоб одбиватись вiд когось, а щоб звiдси йти на Русь, на Русь. Тепер цi фортецi були позаду руського вiйська, жорстокий бiй мiж воями князя Святослава й нового кесаря Бориса йшов на довгiй, широкiй смузi землi вiд берегiв Руського моря аж до рiчки Колубари... Перемагали вої князя Святослава, вони невпинно, як велетенський морський вал, котились вперед, недалеко вже була й Преслава.
Саме в цей час Микула побував у гостях в свого приятеля болгарина Ангела. У ту нiч, коли Микула розв'язав йому на руках мотузки, щось розв'язалось i в душi Ангела, — був вiн, як виявилось, добрим хлопцем, сам тепер iшов попереду воїв туди, куди вело його наболiле серце.
I от якось уранцi Ангел зупинився.
— То є моє село Росава, — сказав Ангел. Микула зупинився, широко розставивши натрудженi свої ноги, i довго так стояв, приклавши праву руку до лоба, примружуючи очi i якось легко дихаючи.
— Чого ж ти, другаре мiй, став? — запитав Ангел. — Може, неладне моє село?
— Нi, — швидко вiдповiв Микула. — Не того я став, що село твоє неладне, а того, що воно схоже й на моє село... У нас — Днiпро, тут — Дунай, верби тут i там, i птахи. Диви, такi ж i хижi... Ну, ходiмо!
Але Микулi довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однiєї iз землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там стоїть жiнка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, i раптом, викинувши вперед руки, бiжить їм назустрiч!
— Ангеле! Ангеле! — чули вони її розпачливий крик.
Ангел зупинився, став i Микула.
— Жоно! Цвiтано! — промовив Ангел, i Микула помiтив, як у нього зблiдло обличчя й задрижали щелепи.
Але вiн швидко перемiг себе, обняв жону.
— Ангеле! — говорила вона. — Чула всички, аще убiєн єсть на война то... Горе, плакам тяжко.
— Аз бях там, — вiдповiв i показав на долину Ангел, — i мнозi бяше убитi, але сам здрав...
I вiн розповiв Цвiтанi, що було з ним i що сталось над Дунаєм, показав на Микулу.
Цвiтана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жiнка у бiлiй сорочцi й спiдницi, що складалась з двох шматкiв червоно-зеленої тканини, пiдперезаних поясом, i, як це не дивно, була дуже схожа на Вiсту. Одного не мiг зрозумiти Микула — чому Цвiтана подивилась пильно на нього, а потiм низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тодi й вiн —чужа земля, чужi звичаї...
Аж тодi вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулi їхню землянку над Днiпром! Викопана вона була в землi пiд горою, через що хворостяна, всипана землею покровина* (*Покровина — дах.) її, що лежала на сошках, суцiль зливалася iз схилом гори, поросла травою. Мiж травою там червонiли якiсь квiти.
(Продовження на наступній сторінці)