— Прости мене, Феофано, — ще раз сказав Никифор. — Я зовсiм не хотiв тебе образити.
— Я вже забула про образу, — промовила вона. — Будь спокiйний, iмператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороняє. Ти добре зробив, iмператоре, — подивившись по опочивальнi й на вiкна, додала Феофано, — що перетворив цей палац на фортецю. Сюди нiхто не проб'ється. Босфор замкнутий на ланцюг. Твоє вiйсько готується до походу... Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легiонами! Пригадуєш, як колись ти ходив вiйною на агарян, стояв пiд Каппадокiєю, брав Тарс... Тодi в твоєму шатрi весь час — день i нiч — була i я...
— Це був чудовий час! — захоплено сказав iмператор. — Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як i тодi. Я можу без кiнця дивитись у твої очi, без кiнця цiлувати...
Феофано сама поцiлувала його — довгим, пристрасним поцiлунком.
— Ти хочеш бути зi мною цю нiч? — запитала вона.
— Тiльки з тобою... Хiба ти думаєш ще кудись пiти?
— Так, я мушу ще пiти до гiнекею й попрощатись з болгарськими царiвнами. Навiжений Лев Валент так перелякав i мене, i їх. Я з ними трохи поговорю, а потiм повернусь. Ти спи, iмператоре. Я прийду до тебе...
— Я ждатиму тебе, василiсо, найблагочестивiша i найблаженнiша.
2
Був час, коли заступає друга змiна нiчної варти. У Буколеонi вартували етерiоти. Побрязкуючи зброєю, закованi в броню, пройшли в мовчаннi пiд командою дiангелiв* (*Дiангели — доглядачi порядку) i стали бiля ворiт i на всiх стiнах та вежах Буколеону топотерити* (*Топотерити — нiчнi сторожi). Вони пiдняли щити, наставили списи, — нiхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.
За стiнами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Вiд Перу й Галати мчав через Золотий Рiг i свистiв на форумах i вулицях рвучкий, холодний вiтер. З неба сипався незвичайний для пiвдня снiг. Негода, холод, снiг тримали мешканцiв у житлах. Мiцно спали всi в Константинополi, мiцно спав i Буколеон. I нiхто не бачив, як iз однiєї з кiмнат гiнекею вийшло кiлька чоловiк, минули, скрадаючись, двiр i сад, з'явилися на пiвденнiй стiнi фортецi й пiднялись схiдцями на дах над морем.
Там було темно. Внизу, глибоко пiд ними, шумiла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилi з такою силою билися об пiдмурки палацу, нiби намагались його зруйнувати.
I дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нiчого на морi, крiм шуму валiв i плескоту хвиль, не чули.
Потiм до них долетiв свист. Тому, хто не ждав його, вiн видався б серед цiєї ночi звичайним свистом вiтру. Та й тi, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали — вiтер то чи людина.
Свист повторився. Тепер уже можна було добрати — свист линув вiд моря, вiд берега, саме з того мiсця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.
В темну безодню над морем почала тодi спускатись зроблена з мотузкiв драбинка. Вiтер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко вiд стiни, вона, здавалося, нiколи не досягне пiднiжжя мурiв, моря.
I раптом драбинка здригнулась, завмерла, сiпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибинi, i пробував, чи мiцна вона.
Це були до краю напруженi хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вiтер пробував вiдкинути її вiд мурiв — в безодню, в море, але хтось уперто й смiливо пiдiймався вище й вище. У темрявi почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб.
Тi, що стояли на даху, пiдхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.
— Руку! Руку! — сполохано шепотiли вони.
— Нарештi! — промовив невiдомий. — Проклятий вiтер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались?
— Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр.
Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землi, до мурiв, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нiкому вона не була потрiбна. Будуючи з каменю й залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стiн до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку...
Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на пiдлозi на хутрi барса. Щоб не змерзнути, iмператор прикрився теплою мантiєю свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.
Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього мантiю, та ще вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на ноги. Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову...
Те, що вiн побачив у опочивальнi, було страшнiше всього, що мiг вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй.
— Господи! Що це?! — крикнув Никифор, не розумiючи, як цi люди опинились пiзньої ночi тут, в його опочивальнi.
I враз, нiби всi тiльки цього й ждали, один iз воїнiв — iмператор пiзнав його, це був начальник етерiотiв Лев Валент — ступив уперед, розмахнувся i вдарив його мечем. Удар прийшовся по головi, iмператор вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров...
Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi люди прийшли його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав:
— Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його за руки, потягли по пiдлозi, кинули на мармур...
— Чого кричиш? — почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн мовчав. Просто перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй.
— Чого кричиш? — ще раз запитав Iоанн.
— Iоанне! Брате! — не промовив, а швидше прошепотiв Никифор.
— До кого ти звертаєшся? — засмiявся Iоанн. — Брат? Хто кому брат? Як смiєш ти називати мене братом — ти, що з моєю допомогою сiв на престол, ти, що через заздрiсть i безумство забув про моє благодiйство, одiрвав мене вiд вiйська, хотiв вислати, як якогось злочинця, у Вiрменiю?
— Iоанне! Прости! — заволав Никифор.
— Мовчи! — перебив його Iоанн. — Нiхто i нiщо тепер не вирве тебе з моїх рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?
— Богородице! Благаю! Спаси! — знову зайшовся Никифор.
— Безумний, дурний iмператоре! — крикнув Iоанн.
Никифор бачив, як Iоанн вихопив меч i кинувся до нього, як з усiх бокiв до нього пiдступають вої, Iоанн схопив його за бороду i рвав її. На нього сипались удари, його били голоменями мечiв.
Нарештi Iоанну обридло це, i вiн сам ударом меча одрубав голову iмператору Схiдної Римської iмперiї Никифору Фоцi. Ще одного римського iмператора, i також вiд насильницької смертi, не стало. Бiля дверей його опочивальнi лежав у калюжi кровi великий папiя Михайло.
Аж тодi прокинувся i зашумiв Буколеон. Ворота палацу були замкнутi зсередини, i сторожi, що стояли за ворiтьми, хоч i чули шум i крики в палацi, але допомогти не могли. Коли в палацi запалились вогнi i скрiзь залунали переможнi крики, сторожi почали бити ворота.
Етерiоти пiдiйшли до ворiт.
— Чого ви грюкаєте? — запитали вони в сторожiв.
— Ми сторожi iмператора Никифора.
— Iмператора Никифора немає...
— Не вiримо... Ми кличемо iмператора. Хтось iз етерiотiв, тримаючи свiтильник, пiдiйшов до ворiт, пiдiйняв однiєю рукою свiтильник, а другою — щось криваве, потворне... Охоронцi крiзь ворота побачили мертву голову Никифора.
— Многi лiта iмператору Iоанну! — лунали крики у Буколеонi.
Сторожi за ворiтьми пiдняли мечi i також закричали:
— Многi лiта iмператору Iоанну!
Ворота Буколеону розкрились. Над Галатою запалювався ранок... Снiг перестав iти, але за нiч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де недалеко вiд бронзового пам'ятника бику й леву лежав безголовий труп учорашнього iмператора.
Вулицями Константинополя ходили етерiоти й безсмертнi, вони зупинялись серед форумiв i на вулицях, кричали: "Многi лiта iмператору Iоанну!"
Переляканi сенатори й патрикiї поспiшали до Великого палацу, збирались на Iподромi, товпились бiля дверей Левзiаку, якi кожного дня рiвно о сьомiй годинi ранку разом з етерiархом одмикав великий папiя.
Цього ранку дверi Левзiаку вiдкрились також о сьомiй годинi, але на порозi їх стояв не великий папiя, а оточений етерiєю паракимомен Василь.
— Многi лiта Iоанну Цимiсхiю! — крикнув вiн.
Iоанн Цимiсхiй, тiльки розвиднiлось, поспiшив до Софiї. Вiн iшов з Буколеону до собору звичайним шляхом, яким ходив i Никифор, — через галерею Маркiана, Дафн, Iлiак, святий Кладезь.
Але йшов Iоанн не так, як ходили iмператори, — не з почтом i пiд спiви й величання димотiв та динархiв, — попереду нього йшов загiн з голими мечами, другий загiн оточував Iоанна, а ще один iшов за ними слiдом. У галереях i покоях Великого палацу, через якi йшов Iоанн, лунала важка хода етерiотiв, бряжчала зброя.
Бiля ворiт Софiї Iоанн зупинився. Там його ждав, повiдомлений уже про все, що сталось минулої ночi, патрiарх Полiєвкт. Патрiарх протягом усiх рокiв був лютим ворогом iмператора Никифора i знав, чого вiд нього бажає Iоанн.
— Я жду благословення найсвятiшого патрiарха, — сказав Iоанн, зупинившись перед Полiєвктом i низько схиляючи голову.
(Продовження на наступній сторінці)