Iмператор, як звичайно, стояв у паракиптику за завiсою, крiзь щiлинку дивився на залитий вогнями собор, тисячi людей, яскравий одяг священнослужителiв.
I раптом трапилось те ж саме, що було з ним недавно, — крiзь щiлинку в завiсi до нього простягнулась чиясь рука, а в стиснутих пальцях цiєї руки вiн побачив папiрець.
Iмператор Никифор схопив папiрець, одразу ж широко розкрив завiсу, але побачив тiльки кiлькох священикiв у блискучих ризах. Помахуючи кадилами, вони спiвали величальну молитву.
Закривши завiсу, iмператор нiби закам'янiв. Стояв i думав: що трапилось — сон, примара? Але це був не сон, не примара, у стиснутих пальцях правої руки вiн вiдчував згорнутий папiрець, ще одну записку...
Вiн розгорнув цей папiрець, пiднiс його до щiлинки в завiсi, крiзь яку падало свiтло яскравих панiкадил, i прочитав:
"Iмператоре! Ти повинен знати, що в цю нiч тобi готується страхiтлива смерть. Це правда: вели оглянути гiнекей; там знайдуть озброєних людей, якi готуються тебе вбити".
Тодi вперше за весь час свого царювання iмператор Никифор не дослухав служби в Софiї, знехтував церемонiал вiзантiйського двору, втiк з храму.
Вiн iшов потайними переходами Великого палацу, садом, пiдземними галереями, портиками, його оточувала тiсним кiльцем етерiя. Але йому здавалося, що за кожною колоною, кожною аркою, кожним кущем причаївся невiдомий ворог. I тiльки тодi, коли перед ним вiдчинились, а потiм щiльно зачинились залiзнi ворота Буколеону, iмператор почув себе краще, — тепер нiхто нiбито не мiг його дiстати за високими, неприступними мурами фортецi над Пропонтидою.
Але в записцi було сказано, що ворог причаївся i чатує на нього в Буколеонi, i саме в гiнекеї... Як же знайти цього ворога? Хто це зробить?
На воротях Буколеону iмператора зустрiв i потiм уже нi на крок не вiдходив вiн нього великий папiя Михайло. Тут же, в палацi, був, на щастя, й Лев Валент. О, коли доручити їм обшукати палац i гiнекей — вони зроблять це сумлiнно. I папiю Михайла, i Льва Валента, правда, не любить Феофано. Але що робити? Iмператор Никифор цiєї ночi мусить обрати не тих, кого любить або ж не любить Феофано, а тих, кому вiн довiряє своє життя.
I ще одну вiдчайдушну справу робить iмператор Никифор — пiзно вже, холодно, вогко, але вiн посилає етерiотiв до паракимомена Василя й просить його якщо не власними ногами, то хоч на ношах прибути до Буколеону.
А тим часом iмператор Никифор кличе папiю Михайла й Льва Валента до себе в опочивальню, сiдає з ними за стiл i похапливо починає:
— Я покликав вас, щоб ви негайно i до мишачих нiр оглянули палац.
— Що трапилось, iмператоре? — запитав Лев Валент.
— Я маю вiдомостi, — одверто признався iмператор, — що тут, у палацi, причаїлись i загрожують нашому iмператорському життю вороги...
— Великий iмператоре, — запобiгливо сказав папiя Михайло. — Якщо ти доручаєш це менi, я не залишу тут каменя на каменi...
— Божественний василевсе, — прошепотiв Лев Валент, — я разом з етерiотами обшукаю зараз усi куточки...
— Ви повиннi найпильнiше оглянути гiнекей, — таємничо сказав iмператор Никифор. — Цi зрадники, — винувато додав вiн, — можуть загрожувати життю не тiльки моєму, а й усiй iмператорськiй родинi.
Лев Валент пильно подивився на iмператора, намагаючись зрозумiти справжнiй змiст його слiв, а потiм поклав руку на криж свого меча.
— Якщо вони сховались в гiнекеї, — блиснув вiн очима, — то ми знайдемо їх i там.
Коли вони кiнчили цю розмову, прибiгли етерiоти, яких iмператор посилав до паракимомена Василя, й доповiли, що той не пiзнав їх i, либонь, помирає.
Так iмператор Никифор залишився на самотi в своїй опочивальнi. Пiд дверима опочивальнi стояли етерiоти, вони ж вартували i в коридорах. Iмператор трохи заспокоївся.
Це був один iз кращих покоїв Буколеону, вiкна якого виходили на Пропонтиду. Удень звiдси вiдкривався чарiвний краєвид на голубе море, ясного дня на далекому обрiї видно було острови.
Зараз за вiкнами було темно, тiльки тiнi високих кипарисiв коливались за ними, через що й здавалось, нiби хтось знадвору пiдiйшов i зазирає у вiкна. Iмператор ступив уперед i завiсив пурпуровi, почепленi на срiбних прутах завiси.
У опочивальнi було свiтло. Бiля стiн стояло кiлька свiтильникiв, вгорi сяяло велике позолочене панiкадило, воно заливало потоками свiтла всипану золотими зорями стелю, де був викладений iз зеленої мусiї хрест, освiтлювало пiдлогу, посеред якої в рамах iз темного мармуру викладенi були мусiєю павичi, а по кутках — чотири орли й райськi птахи.
Все блищало й сяяло в опочивальнi в цю нiчну годину: дверi, зробленi з срiбла й слонової кiстки, дорогоцiннi меблi, прикрашенi iнкрустацiями з перламутру й кiстки, мусiї.
Тiльки мусiї, що тяглись попiд стiною вподовж всiєї опочивальнi й зображували iмператорiв, були темнi, тьмянi. Iмператори йшли i йшли з хрестами i з скiпетрами в руках, за ними, звiвши погляди й пiднявши вгору руки, ступали жони їх, сини й дочки.
"А скiльки з них було убитих?" — подумав iмператор Никифор.
— О великi iмператори! — зашепотiв вiн, — Ви творцi й будiвники Нового Риму. Ви збудували фортецi й храми, оточили неприступними мурами землi iмперiї, приєднали мечем своїм острови Середземного моря, далекi Мавританiю й Нумiдiю, Африку, Бизацену, Трiполiтанiю й Єгипет, у Малiй Азiї скорили аравiтян, сiрiйцiв, месопотам'ян. Перед вами схилялись городи ассiрiйцiв i фiнiкян, ви пiдкорили Тарс, вигнали варварiв з Крiту i Кiпру, Схiд i Захiд трепетали перед вами, Лiвiя i Нiл вiддавали вам свої багатства... Так поможiть же менi, допоможiть, iмператори!
Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як вiн чув, крокували етерiоти, незабаром прийшли папiя Михайло i Лев Валент.
— Великий iмператоре, — сказав Лев, — Я сам обшукав гiнекей i нiкого там не знайшов. Ми обшукали також i весь палац, але ворогiв немає.
— Спасибi вам, — подякував iмператор. — Тепер я спатиму спокiйно. Iди додому, Леве! I Лев Валент пiшов з опочивальнi.
— Великий василевсе, — сказав на прощання iмператору папiя Михайло. — Ляж i спокiйно спи! Я не спатиму цiлу нiч, стоятиму бiля дверей твоєї опочивальнi. У тебе є заздрiсники й вороги. Але ти маєш i щирих друзiв, якi життя вiддадуть за тебе. Спи спокiйно, василевсе!
Поцiлувавши червону сандалiю iмператора, вiн вийшов з опочивальнi.
Тодi до нього прийшла Феофано...
Вiн не пiшов їй назустрiч, як робив завжди, коли здалеку чув її кроки, а стояв у кутку опочивальнi, дивлячись на неї з-пiд густих темних брiв похмурими i, як їй здалося, сердитими очима.
Феофано пiшла вперед — у золотистiй тунiцi, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссi, що тьмяно мiнились, у маленьких червоних сандалiях на босу ногу.
— Iмператоре! — почув вiн її голос. — Що з тобою? Ти хворий, мiй василевсе?
I враз йому нiби вдарило в груди — до нього долинули пахощi троянди, пахощi її тiла.
— Феофано! — сказав вiн. — Я не хворий, але в мене дуже болить серце.
— Що сталось? — Вона зупинилась зовсiм близько бiля нього. — Скажи менi, мiй любий iмператоре, чому в тебе болить серце?
Никифор подивився їй в очi — темнi, глибокi очi, на самому днi яких свiтилися iскринки. I вона витримала його погляд, нiби її не мучили нiякi сумнiви, нiби душа її була прозора й чиста, нiби несла вона з собою тiльки правду.
— Феофано! — промовив вiн. — Я тобi вiдкрию всю душу, але обiцяй, що ти на цей раз не будеш гнiватись на мене.
— Iмператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнiвався?
— Тодi читай, — сказав iмператор i дав їй папiрець. Вона взяла записку, ступила до свiтильника й стала так, що вiн бачив найменшу цяточку на її обличчi, повiльно розгладила тонкими своїми пальцями папiрець, зiбганий iмператорською рукою, й стала читати.
Iмператор стежив за її обличчям. Феофано пiдвела голову, — вона була надзвичайно спокiйна. Никифор побачив на її обличчi посмiшку.
— Так от чому, — промовила Феофано, — приходили до нас у гiнекей Лев Валент i папiя Михайло. Я хотiла їх вигнати, адже в мене там сьогоднi гостi — двi царiвни з Преслави. Але потiм вирiшила не заважати їм робити свою негiдну справу, обiцяла, — винувато додала вона, — не гнiватись. Та навiщо ти, iмператоре, ображаєш мене — твою Феофано? Невже ти, замiсть того щоб посилати етерiота Валента й нiкчемного Михайла, не мiг покликати мене i показати цю дурну записку?
— Прости мене, — крикнув вiн, — але, Феофано, я вже не знаю, кому вiрити, а кому нi!
Вона ступила вперед i поклала теплу руку на його плече.
— Мiй iмператоре, мiй василевсе, красо i гордiсть Вiзантiї, — сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. — Я розумiю, що в тебе є безлiч турбот, ти сумуєш за покiйним батьком, тебе турбує вiйна в Болгарiї, у важку цю годину захворiв паракимомен Василь. Але, iмператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить i живе тiльки для тебе?..
Вона дивилась йому в очi так, як може дивитись тiльки мати або дитина.
— Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєнi люди в гiнекеї! О iмператоре, будь певен, Лев Валент i Михайло оглянули, обшукали там усi покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гiнекей, i прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твiй наказ...
(Продовження на наступній сторінці)