Коли синi сутiнки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрiї встала темна хмара.
Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутiнки тяглися довго, а нiч зi сходу йшла спроквола, хмара ж усе висiла й висiла на обрiї, не ширилась i не пiднiмалась. Може, то була зовсiм i не хмара? Може, то безпораднi птахи бились над морем проти гострого зустрiчного вiтру з лиману i, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрiї?
Але це була не хмара й не табун птахiв. Коли стемнiло, недалеко вiд лиману у темрявi почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грiм. Ще пiзнiше, коли чорна, як вуглина, нiч все сховала навкруг, уже пiд самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел i людськi голоси. То вої князя Святослава пiсля багатьох днiв i ночей блукання в морi, пiсля надлюдської боротьби з зустрiчним вiтром i високою хвилею входили до гирла Дунаю.
I коли цi подiї ключ за ключем одна за однiєю вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах
Сулинського лиману, вої, у яких на кров розбитi були руки й ноги, вої, що багато днiв i ночей не знали спочинку, вої, що кiлька днiв тяжко страждали без прiсної води, виходили на берег, ставили у верболозах i комишах свої лодiї, припадали до води, що здавалась їм солодшою за найкращий мед, i одразу засинали на пiску. Так велiв князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем.
Тiльки сам князь Святослав i вища дружина його не спали. Тут, на березi Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Улiба. Князь переказував брату, що його вої, якi кiнно й пiшо iшли з Києва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, пiдходять суходолом до Дунаю.
Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лiвому березi Дунаю десь далеко в глибинi нiчної тишi, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ пiд копитами коней. Здалеку починали долiтати iржання коней, людськi голоси, брязкiт зброї.
Усю нiч гули, гомонiли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрiзь бряжчала зброя, тупотiли конi, чулись голоси.
— Здоров був, княже Святославе!
— Здоровi будьте i ви, брате Улiб, Свенелд, i всi вої. Як проходили полем i в землях уличiв i тиверцiв?
— Тиверцi i уличi твердо стоять на словi, пiд знамено твоє послали тисячi воїв...
— Добре роблять уличi й тиверцI. А як печенiги?
— Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила їхнi слiди, але живого печенiга ми не бачили. Вони нiби тiкали вiд нас.
— Добре, коли тiльки тiкають, — замислився князь Святослав. — Не бачили i ми їх над Днiпром, хоч улуси бiля порогiв є. Печенiги — тiльки стрiли з грецького лука, й куди вони полетять завтра — хто знає! Будемо стерегтись, дружино моя! На лiвому березi нехай твердо стануть комони, бережуть нас... Ти, — князь звертався до воєводи Вовка, — будеш з ними, пяльнуй степу. Тут, у лиманi, стоятимуть i лодiї нашi з дружиною. Ти, Iкморе, — звернувся вiн до воєводи лодiйних воїв, — бережись iншого звiра — ромеїв, посилай сторожу глибоко в море i попiд берегами.
I ще далеко було до свiтання, коли вiйсько князя Святослава опинилось на правому березi. По п'ятдесят i бiльше воїв сiдало на кожну лодiю, по десять, а то й бiльше разiв кожна з них пропливла лиман. Тепер усе вiйсько стояло на кручах Дунаю. На лiвому ж березi — в комишах Сулинського лиману, серед густих заростей, у плавнях — залишились тiльки вої з кiньми. Вони повиннi були пильнувати, щоб з пiвденних степiв до Дунаю не налетiли нагло печенiги або якась iнша орда. Серед комишiв, заростей, скрiзь у плавнях над лиманом схованi були й лодiї — їм треба було стерегтись хеландiй ромеїв.
На свiтаннi князь зiбрав усю вищу дружину.
— Не з мечем i списом хотiв я йти сюди, — сказав Святослав, — iшли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам i разом з ними iти на ромеїв. Але з усiма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром — посилав до нього воєводу Богдана, велiв сказати, що iду не кров проливати, а упередити багато кровi i навiть саму нашу смерть. Та кесар Петро вiдштовхнув нашу руку i вбив воєводу Богдана.
— Помста, княже! — закричали пiд наметом. — До помсти!
Суворе й замислене було обличчя у Святослава.
— Помста впаде на голову кесаря Петра, — промовив князь, — i вiн не уникне її. Нехай впаде помста i на болярiв кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами...
— Веди, княже! — загомонiли воєводи й тисяцькi. Але князь Святослав вiв далi:
— Проте, мужi мої, мусимо пам'ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його i дружини, не пiдемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти зате, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами iти на ромеїв. Будемо сукупно з ними — переможемо ромеїв. Пiдемо нарiзно — загинуть болгари, i важко буде нам.
— Веди, княже! — лунало пiд наметом. Князь Святослав ступив уперед i одкинув полог намету. Угорi, в синьому небi, ще палахкотiла, але вiддалялась вiд землi денниця, весь обрiй, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, нiс голубi води широкий Дунай.
Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звiдти стрiлу. Це була чипрасова стрiла — з вусиком iз риб'ячого зуба, з пiр'їною орла...
— Несiть цю стрiлу кесаревi Петру, — сказав Святослав, — i скажiть йому: iду на ви!
2
Звiстка про те, що лодiї князя Святослава з'явились у Руському морi, долетiла до Константинополя дуже швидко, її передав не тiльки фар iз Преслави. Рибалки, якi ходили за Босфор ловити рибу, й купцi, що повертались Руським морем на навантажених сiллю й житом кубарах з Херсонеса, — всi вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодiй.
Ця звiстка, звичайно, сполошила Константинополь. I у Великому палацi, i за стiнами його, в городi, скрiзь над Золотим Рогом i Пропонтидою з жахом говорили, що цi лодiї, напевно, iдуть проти Вiзантiї, згадували iмена руських князiв Олега i Iгоря...
Удень де б хто iз мешканцiв Константинополя не був i що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався — чи не дме часом вiтер зi сходу, придивлявся — чи не видно лодiй руських у голубих водах Босфору?
Уночi мешканцi столицi не спали, часто виходили з своїх жител, дивились у бiк Великого палацу, де на високiй скелi стояв фар, яким передавали i який приймав свiтлянi гасла з Болгарiї, Преслави.
Тiльки iмператора Никифора, його паракимомена Василя i ще небагатьох наближених до нього осiб ця звiстка не здивувала. Вони знали бiльше, нiж iншi. Проминув майже рiк вiдтодi, як по слову iмператора Никифора виїхав до Києва василiк-патрикiй Калокiр. Грамота вiд кесаря Петра, в якiй вiн писав, що київський князь Святослав загрожує йому вiйною, свiдчила, що Калокiр дiє, а князь Святослав готується до вiйни з болгарами. Отже, готувалось i мало статись тiльки те, що замислив iмператор Никифор: князь Святослав iде на Дунай, поб'є болгар, знищить своє вiйсько, а тодi скаже слово й Никифор.
Дивувало iмператора ромеїв iнше: виїхавши з Константинополя, патрикiй Калокiр протягом всього року не подав про себе жодної звiстки. Мовчав вiн i тепер, коли лодiї князя Святослава стояли вже на Дунаї... Чому мовчить василiк Калокiр, чому не озивається й князь Святослав? Адже за вiйну з Болгарiєю Вiзантiя вже дала йому i ще дасть багато золота.
Звичайно, iмператор Никифор i гадки не мав, що князь Святослав прибув до Дунаю не на якiй сотнi лодiй, а на багатьох сотнях насадiв i що, крiм того, велике вiйсько його — пiшо й комонно — виринуло, нiби хмара, з поля на сходi. О, коли б василевс це знав, то дiяв би iнакше — негайно.
Пiзнiше, правда, коли кесар Петро свiтляними гаслами, а потiм i через гiнцiв своїх передав iмператору звiстку, що князь Святослав напав на його вiйсько з сотнями лодiй, а до того ще й пiшо, комонно, i коли кесар Петро слiзно благав iмператора Никифора, не вiдкладаючи нi години, допомогти йому, рятувати його, обiцяв зробити все, чого тiльки зажадає iмператор, присягався у вiчнiй приязнi й любовi, — iмператор прочитав ту грамоту й замислився. Переляканий кесар, страхополох! Вiчна приязнь i любов за негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б то вiн знав, що саме iмператор Никифор послав на Болгарiю руських воїв.
Проте iмператор Никифор не виказує й не може виказати своїх потайних думок послам кесаря Петра. Вiн приймає їх у Великому палацi, довго розмовляє з ними, дивується й обурюється, як то зухвалий київський князь посмiв напасти на Болгарiю, присягається в любовi до кесаря Петра i просить переказати йому, що зараз у Вiзантiї дуже важко й вiн не може кинути проти Святослава свого вiйська. Але трохи пiзнiше, i саме у вирiшальний час, неодмiнно прийде на помiч, разом вони розiб'ють наголову Святослава.
Iмператор Никифор розмовляє з послами, як батько i щирий друг Болгарiї. Вiн всiляко хоче нiбито змiцнити й утвердити любов i мир мiж Вiзантiєю й Болгарiєю. Вiн знає, що у болгарського кесаря є син Борис, який i вчився тут, у Константинополi, i натякає, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут вiн може одружитись з якоюсь iз дочок iмператорiв...
Обливаючись потом i розбиваючи в сiдлах тiло, поверталися до Преслави з цими вiстями боляри — посли болгарського кесаря. Невдовзi у Константинополi з'являється син кесаря Петра — Борис, i iмператор Никифор приймає його як високого гостя у Великому палацi i оселяє потiм у Буколеонi-недалеко вiд себе.
(Продовження на наступній сторінці)