Радиш помовчав i кiнчив:
— Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гадаєш, Микуло?
— Я думаю, Радишу, що розiб'ємо ромеїв... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв.
На цьому розмова їхня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув...
А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв.
Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди.
Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед воїв чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе.
А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорїгги, якi це дорогi слова! Київ i Новгород, а як близько вiд людини до людини.
От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись.
Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила їх i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi.
I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони мусять iти, мусять, щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв... Вiн лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не вiдаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це буває пiзньої ночi. Мовчали й солов'ї.
6
Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на скелi бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на мiсяць у небi, на плесо жiнка.
У примарному холодному сяйвi мiсяця окреслювалось блiде її обличчя, гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа, мала жiнка великi темнi очi, тонкi уста. Щось приємне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-кої землi.
Вона довго стояла тут, на скелi, бачила, як бiля своїх вогнищ вої вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як близько вiд неї прокинувся раптом один воїн, а далi й ще один, як удвох вони довго сидiли й вели тиху розмову.
Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито в неї нi рiдних, нi близьких, але все це — червоний жар вогнищ, притишенi голоси людей, далекий скрип возiв i iржання коней — нагадало їй так багато!
Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихiй весi над Днiпром — Любечi, пригадала батька Микулу, матiр Вiсту, дiда Анта, пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повiз у далекий Київ.
Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що колись називалась Малушею. Один стогiн i одно зiтхання з сотень i тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато лiт.
У її пам'ятi став чудовий зелений Київ-город. Гора з її теремами, передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо.
Але з пам'ятi її невблаганно, як пляма кровi на чистiй голубiй водi, виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Києвом, тупiт коня в сiрiй iмлi, холод самiтної хлiвини...
Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг — на землянку старої Желанi, витоптану стежку до води, дерева, кущi, холодний камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим.
Усе змiнилось i змiнюється навкруг у цьому великому свiтi, усе росте, достигає пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все важчає. Немає в неї радостi, минає й життя.
Правда, i тут, у Будутинi, була в неї радiсть — у цiй землянцi, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нiчого не хотiла. Але княгиня Ольга не тiльки вбила її любов, вона одiрвала вiд грудей матерi й сина — Володимира.
У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi зiрвалося й упало на холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин. Вона їх не соромилась — була пiзня нiч, нiхто її не бачив...
Багато лiт прожила Малуша в селi Будутинi. Нiхто в селi — нi воєвода Тедь, нi посадник Радко — не знали, що за жона Малуша, нiхто не знав, вiд кого народила вона сина. Був загад княгинi дати притулок Малушi в Будутинi — цей притулок їй дали, був iз нею гридень Добриня — i вiн тулився в землянцi разом з нею, народила Малуша дитину — а хiба не однаково було Тедю й Радковi, вiд кого? Забрав дитя гридень Добриня — й поготiв. Усi в селi за багато лiт звикли до Малушi. Княжа роба, Малка — так її тепер усi прозивали.
I працювала Малуша, як усi, — з раннього ранку до пiзньої ночi, спочатку iз Желанню, коли ж та померла — сама. Роботи в княжому селi вистачало: на полi за Будутином рiлля, над Россю — табуни худоби, — все княже, все треба доглянути i зробити роб'їми руками. I хто знає, може, в тому самому хлiбi, який ключниця Пракседа ламала в стравницi княжiй на Горi i який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малушi?
А все ж, працюючи в потi чола свого в княжому селi, Малуша нiколи не забувала Києва й, як тiльки траплялась нагода, прислухалась до слiв тiунiв, дружинникiв, ябетникiв, що часто наїжджали в Будутин, цiкавилась i знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир.
Часто в минулi роки навiдувався до неї в Будутин i Добриня. Вiн був добрим братом, не забував сестри, хотiв їй допомогти — власними руками, якимсь золотником, срiбними рєзами.
Але Малуша не приймала помочi вiд брата — у неї були власнi руки, вона не жадала нi золота, нi срiбла. Осиротiла мати хотiла тiльки одного — знати, як живе її дитя, її син Володимир.
I хоч це дитя, рiдний її син, далеко вiд неї — у Києвi, на Горi, але з слiв Добринi вона знала, як росте Володимир, як вiн дужчає, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не мiг усього переказати словами, але хiба багато-треба матерi, щоб вона уявила, побачила, пiзнала рiдного сина?!
Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, i Малуша знову розпитувала його й перепитувала — одна тiльки з усiх людей вона знала, як важко жити князевi Святославу.
Ось чому в цю чудову весняну мiсячну нiч, коли через Будутин i далi — в поле за Россю — вирушало вiйсько князя Святослава, у Малушi так болiло серце.
"Може, — думала вона спочатку, почувши тупiт коней i важку ходу тисяч людей, — їде це з своїми воями князь Святослав?"
Але князя Святослава тут не було. Коли вої наблизились, Малуша, що виривала бур'яни на княжiй нивi, залишила, як i всi смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пiзнала на чолi воїв князя Улiба, воєводу Свенелда, ще багатьох воєвод, тисяцьких i просто воїв, яких бачила колись на Горi. Але князя Святослава з ними не було.
Пiзнiше через iнших смердiв вона дiзналась, що цi вої iдуть на гречинiв, а князь Святослав повiв ще багато вiйська на лодiях Днiпром. У своїй землянцi, поставивши перед собою оберегу — богиню Роженицю, Малуша увечерi довго просила її, щоб допомогла князевi Святославу на далекiй бранi, захистила сина Володимира у Києвi на Горi.
Хотiла Малуша, як i всi люди в Будутинi, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цiєї ночi спочивав у теплих хижах смердiв, багато смердiв пiшли на вогники в полi й понесли туди свої дари — хто хлiб, хто пташину, хто горнець меду. По покону їм слiд було дати все, що тiльки мали люди, — вої iшли на брань, вони йшли заради них.
У Малушi нiчого було дати, а все ж вона взяла свiжу хлiбину, вийшла з нею з хижi, стала на скелi... i чомусь не змогла пiти далi. Може, боялась вона, що хтось пiзнає її, може, i це справдi спадало їй на думку, дар її буде дуже убогим, смiшним.
Через те Малуша й стояла на скелi, дивилась на поле, де довго горiли, а потiм стали пригасати вогнi. Там вона й почула тихi голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самотi з своїми думками, й заплакала... Що ж робити, коли серце обливалось кров'ю у Малушi ще й тепер?!
Тихо було в полi, усi вогнища згасли, мiсяць схилився до обрiю й ставав великим, червоним. Солов'ї мовчали.
Малуша здригнулась, тихим кроком пiшла вперед, зупинилась. А потiм поклала свою хлiбину на травi, де спали два вої, i швидко рушила до землянки.
Микула прокинувся до схiд сонця, потемному. Одразу ж схопився на ноги, пiдвiвся й став чiпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, нiщо не тривожило їх цiєї ночi, — тепер треба було поспiшати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь iржали конi, у Будутинi спiвали когути.
— А це що? — запитав Микула, побачивши на травi бiля свого щита свiжий хлiб. — Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хлiб, озовись? Що ж, — посмiхнувся Микула, коли нiхто не озвався на його голос, — либонь, це подарувала менi хлiб Мокоша. На тобi, Радишу, шмат хлiба, з'їм шматок i я...
I, стоячи пiд високим синiм небом, перед темним полем, що без кiнця стелилось в далечiнь, вони їли хлiб Руської землi, щоб iти в далеку, невiдому дорогу!
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
(Продовження на наступній сторінці)