Важким, повiльним кроком, залишаючи по собi хмари iржавої куряви, з гамором одходили вони все далi й далi вiд Києва, крокували в полi з ранку до пiзнього вечора, тiльки на нiч зупинялись. Стан робили здебiльшого на берегах озер i рiк, де привiльне було з водою, деревом. Тодi полк пiдходив до полку, у рiчцi хлюпала вода, над берегами спалахували вогнi, скрiзь лунали голоси, iржали конi. Проте нiхто не забував i про пiдступного ворога — навкруг стану пiвколом ставили й зв'язували вози, малi дружини ходили всю нiч навкруг у полi, кiнна сторожа виїжджала далi, стояла на могилах. Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до свiтанку, швидко зiбратись i йти далi, все далi вiд Києва, до Дунаю.
5
Разом iз всiма воями, у другiй тисячi, на чолi якої їхав воєвода Гринь, у сотнi Добислава i в десятку, праву руку якого вiв кузнець Мутор, iшов Микула.
Спочатку йому було дуже важко — все згадував рiдну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навiть у снах бачив — ходить нiби Вiста на одному березi рiки, вiн — на iншому. Вона простягає до нього руки, кличе, а вiн одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед воїв княжих. Батько Ант, дiд Улiб, брати Сварг i Бразд — о, тi бували в походах i на бранях, вмiли тримати зброю, знали, що з нею робити.
А який воїн з Микули? Вiн оглядав сам себе й дивувався — ноги довгi, кривуватi, ступнi як у ведмедя, руки також довгi, не знаєш, де їх подiти, на головi цiла грива, борода й вуси одросли, вицвiли на сонцi.
Знову ж — зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепанi з тонких пластин, мечi у декого харалужнi. А в Микули — кована, дiдiвська, незручна. Щит i лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул iз стрiлами все сповзав i сповзав з пояса. Навiть Добислав довго дивився на нього, а потiм сказав:
— Ти, Микуло, лук чiпляєш не там, де треба. Ти ж на бранi стрiлятимеш поперед Себе, а не позад. I стрiли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на мiсце, будеш воїн справжнiй.
Важко, дуже важко доводилось у першому походi сину старiйшини Анта. Вiн iшов у полi босий, бо постолiв вистачило на один день, а плести новi було нiколи. Але це не турбувало його, — вiн мiг так iти не тiльки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й дiла: коли зупинялись на нiч, котив вози, зв'язував їх мотузами й ремiнням, копав разом з усiма рiв навкруг стану. Коли вої вечеряли, вiн також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою — одразу й засинав...
Вiдпочивши трохи, Микула прокидався, сiдав i вже не мiг заснути. Чому — цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, вiн чогось нiби не розумiв, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула.
I почалося це недавно, вiд Києва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожнi гостиницi, а в ярах i на берегах рiк стояли княжi села й простi весi, де жили роб'ї люди, смерди.
Iти тут було безпечно, сюди нiколи не залiтали печенiги. Про що, здавалося, мiг думати й турбуватись Микула? Але вiн iшов важким кроком, лук усе телiпався й телiпався за спиною, тул iз стрiлами все сповзав межи ноги. Вночi Микула не мiг спати.
Через кiлька днiв вони опинились край Полянської землi, над Россю, де стояло ще одне княже село, вої говорили — самої княгинi Ольги. Вої як вої: багато з них пiшло на нiч у село; молодi — погуляти, старi — побесiдувати. Люди в княжому селi були, як i скрiзь, — простi поляни, багато їх прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночi то тут, то там можна було бачити, як сидять бiля вогнищ вої в шоломах i темнi, бородатi смерди, княжi люди...
Микула нiкуди не пiшов. Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг пiд кущем на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi й у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист солов'їв у гущавинi за скелями, заснув.
Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер очi.
Нiчого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i малих зiрок мiсяць. На ньому викарбуваний був Перунiв знак — воїн з списом-тризубцем. До мiсяця пiдкрадались i вже закривали його хмари — злi сили. Але вiн плив небом, нiби срiблястим попелом притрушений вiд правої руки.
Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi вої.
Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з їхнiх уст увi снi зривались раз у раз слова.
— Ладо! Ла-а-адо! — пристрасно шепотiв воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Воїн цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав.
— Матiнко! Отче! — чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбної Мокошi. I зараз вiн торкнувся її рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи.
Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi — з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками — така проста, але й таємнича, дуже рiдна, а водночас i страшна.
— Ти поможи менi, Мокошо, поможи! — прошепотiв Микула.
Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один воїн.
Вiн пiзнав-це був воїн їхнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячної ночi, Микула тихо засмiявся й запитав:
— Не спиш, чоловiче?
— Не спиться, — вiдповiв воїн i зiтхнув. — Думаю про україну свою.
— А ти звiдки сам?
— З Новугорода.
— Довго, мабуть, їхали?
— Не дуже... Взимку виїхали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.
— То скажи вже тодi, — запитав Микула, — як тебе звуть, чоловiче?
— Радиш, — вiдповiв чоловiк.
— А мене Микулою.
— Добре, — промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!
Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула.
— Ти, — промовив вiн тихо, — мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський.
Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити.
— Де вже нам до гриднiв, — сказав вiн, — а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?
— Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, — рiзнi люди бувають.
Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша:
— I як у вас, у Новугородi?
— Так, як i скрiзь...
— Платите дань, чи як?
— Дань платили ранiше, — одверто признався Радиш, — i було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань i свої князi, i київськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi немає...
Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав.
— То як же тепер, без данi? — пошепки запитав Микула.
— Ще важче... Урок та устав...
— То й у вас посадники є?
— Є, Микуло.
— I тiунiв маєте?
— Аякже...
— I вiрники наїжджають?
— Наїжджають. Даємо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям.
— Щось затягло мiсяць, — промовив, поглянувши на небо, Микула. — Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало.
Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав:
— I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди?
— Не витримують, — вiдповiв Радиш. — Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять.
— I тебе били? — хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.
— Били.., — так само тихо одповiв Радиш.
— Так скажи ж — куди ми йдемо? — пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула.
Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв:
— Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко.
Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша.
— Обсiдають нашу землю, — нiби сам до себе говорив Радиш. — Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодiї... От i платимо оброки й устави...
(Продовження на наступній сторінці)