Влiтку цi береги не бували порожнiми. Праворуч вiд Днiпра, до самого Iстра, тягнулись землi уличiв i тиверцiв. Вони виїжджали сюди i торгували тут, на Бiлобережжi, з заморськими гiстьми. Лiворуч вiд Днiпра недалеко були й Клiмати, де жили греки-херсонiти — хитрi, меткi, спритнi люди, що завжди тут перехоплювали гостей i вмiли краще, нiж уличi й тиверцi, торгувати.
I зараз, тiльки лодiї князя Святослава з'явились на плесi, вони на швидких конях прилетiли з поля й стали на берегах. Проте коли херсонiти дiзнались, що на лодiях iдуть не купцi руськi, а вої, то одразу пiдтягли попруги у коней, сiли в сiдла й тiльки пил звiвся за ними в полi.
Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокiр, побачивши своїх землякiв, i був певен, що вiн, зустрiвши їх на Бiлих берегах, поцiкавиться тим, що робиться в Клiматах, перекаже щось батьку в Херсонес.
Але Калокiр десь сховався й не виходив з лодiї, поки на берегах були херсонiти. Йому, здавалось, було навiть прикро, що тут з'явились його земляки. Тiльки тодi, коли херсонiти сiли на коней i з гиком полетiли в поле, Калокiр вийшов на берег, щоб розiм'яти костi.
"Важко жити людинi, яка не має нi роду свого, нi рiдної землi", — подумав Святослав.
I коли Калокiр пiдiйшов до князя, без толковинiв запропонував йому походити на косах, бо вiн, мовляв, має щось сказати, князь Святослав не схотiв iти з василiком. Вiн сказав Калокiру, що має багато дiла з воями, а говоритиме з василiком вже в Болгарiї.
Калокiр довго пiсля цього стояв сам на слiпучо-бiлiй косi, схожий у своєму темному одязi на високу жердину, i все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрiї, на хвилi.
Надвечiр усi лодiї зiбрались на Бiлих берегах. Ще завидна вони переїхали до острова Елферiя* (*Острiв Елферiя — сучасна Березань), щоб там безпечно налити повнi бочки прiсної води, оглянути перед далекою дорогою щогли, реї, вiтрила.
Наступного дня дуже рано, тiльки денниця запалилась у небi, на лодiях пiдняли укотi, поставили вiтрила. Пiд свiжим вранiшнiм вiтром, нiби чайки, що розправляють крила, лодiї одривались одна по однiй вiд Бiлих берегiв, виходили ключами у безмежне Руське море.
Свiжий вiтер зi сходу не вщух за нiч. На тлi темно-синього неба, на якому ще палахкотiли зорi, вималювались обриси щогл i вiтрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосiв, в уключинах рипiли весла.
Зробивши широке пiвколо, лодiї розгорнулись по чотири-п'ять у ряд i, то пiдiймаючись на високiй хвилi, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захiд.
У цю передсвiтанкову годину море, нiби стомившись вiд безугавної шаленої ночi, було роздратоване, зле. На сходi ледь-ледь прорiзалась золота смужечка свiтанку. Низько над морем мчали розiрванi на шмаття хмари. З шумом i плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летiли, вирували розлютованi хвилi. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сiру пiну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летiли сполошенi чайки й скиглили: "Ки-и-ги... Ки-и-ги!.."
Раптом небом пропливли спочатку бузковi, далi рожевi, а потiм голубi пасмуги. Враз згасли, нiби провалилися в безодню, всi зорi, тiльки одна iз них — така ясна, зеленкувата, як дорогоцiнний камiнь iзмарагд, — ще спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла. Останнi шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув теплотою, на море впала тиша — злягли хвилi, замовкли чайки. I тодi край неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона, ще якась мить — i корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить — i над обрiєм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було дивитись...
На лодiях у цю хвилину нiхто не спав. Хто з дружинникiв прибирав у човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю — чистив щит, гострив спис, одточу-вав меч, а хто готував страву, — але всi вони, як велiв покон, встали, коли сонце з'явилось на обрiї. Бо сонце — це дарунок богiв, це — життя, це — радiсть, щастя. Вої промовляли слова молитви:
Сонце! Ти тiкаєш вiд нас —i настає холодна, темна нiч.
Сонце! Ти встаєш — i навкруг з'являється життя, зацвiтає земля i радiють люди.
Спасибi Перуну, що кожного ранку посилає нам сонце,
Славимо й тебе — ясне, гаряче, життєдайне сонце!
Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою солоною водою i що так само, як i всi його вої, стояв у цю хвилину на носi лодiї, чув, як лунають цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя.
4
У той час, коли князь Святослав на п'ятистах лодiях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Днiпром, а далi Руським морем, вої земель Русi, яких було тисяч тридцять, на чолi з князем Улiбом i воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом.
Тут, у полi, їм треба було стерегтись печенiгiв, чотири орди яких пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею.
На своїх маленьких, але жилавих i невтомних конях печенiги хмарою пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких на той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок тiльки самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на мiсцi, де вони стояли.
Вої Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всi цi орди разом. А все ж, починаючи вiд самого Києва, далеко попереду, так, що її навiть не було видно, їхала, розсипавшись широким пiвколом, сторожа, їхала сторожа й понад самим берегом Днiпра, а також i на захiд вiд вiйська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь.
Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну пору було воно свiже, пахуче, все застелене травами, всiяне квiтами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера вiд талих снiгiв, на берегах їх хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти.
Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки високi могили, якi синiли вдалинi над Днiпром i довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свiдчили про те, що тут не зайжди було так тихо й спокiйно, що земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита людською кров'ю.
I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полi нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун, але то були дикi конi. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвiсть горбоноса сайгаї Далеко в полi, як вої, крокували дрохви, на могилi, поряд з сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак, iз трав пурхали й нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони, вони висiли так високо, що їх не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi.
А все ж печенiги блукали i в полi, й над берегами Днiпра. Часто на свiтаннi, їдучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому пiд сiрим попелом дотлiвав жар, навкруг широким колом були витолоченi трави, валялись обгризенi кiстки. Печенiги були десь близько, за обрiєм. Вони знали, що в полi йде княже вiйсько, але знали i силу його, а тому й тiкали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слiдом за нею йшли вої.
Попереду всього вiйська йшло чоло, — головний полк, — тисяча гриднiв князя Святослава на чолi з князем Улiбом, воєводою Свенелдом i воєводами вiд полкiв усiх земель. Вони їхали на баских конях, пiд знаменами, у шоломах, з мечами й луками бiля поясiв. А позад них гарцювали на конях i риндi* (*Риндя — зброєносець), що везли про запас кольчуги, бронi.
Ще два полки на чолi з князем чернiгiвським i переяславським їхали по обидвi руки вiд головного полку — щоб одбити удар, якби ворог насмiлився вилетiти десь вiд Днiпра чи вiд червенських городiв, i щоб пiдтримати головний полк, якщо ворог з'явиться просто перед чолом.
Слiдом за цими полками, одiрвавшись на поприще, два або й три, посувались поволi — всi пiшо — вої земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолi з воєводою своїм, що їхав попереду на конi з малою дружиною.
Багато рiзних полкiв посувались полем. Поруч iз кiлькома тисячами Полянської землi iшла тисяча деревських воїв, у полi йшли новгородцi, радомичi, сiверяни i навiть в'ятичi й чудь заволоцька. Це були бородатi, вусатi люди з довгим волоссям, але було мiж ними багато й молодих, юних. Iшли вони в постолах, черев'ї, а часом i босi, зброя в них була рiзна — у декого мечi, луки, списи, у декого рогатини або ножi за поясами.
А ще далi, за всiма тисячами, i знову пiвколом, яке нiби прикривало вiйсько ззаду, на возах, запряжених кiньми й волами, везли зброю — великi самострiли, пороки, луки, стрiли. Тут же лежали й харчi — борошно, солона веприна, мед, сiль, а за возами вої, часто їхнi жони гнали табуни корiв, телят, овець.
(Продовження на наступній сторінці)