Ці роздуми і сум непомітно перенесли його до тих вечорів, коли й він стрічав своє перше кохання... Було я: воно чи не було? І чи було у світі оте ніжне тернооке дівчатко, яке довірливо й недовірливо тягнулось до нього? Він їй колись навесні приніс вітром відчахнуту вишневу гілочку, не знаючи, що цієї ж весни відчахнеться од нього його любов...
Гай-гай, коли це минулось! Вже й дочка в тебе така, як ота дівчина була, та все одно прокидається сум і боляче смокче все тіло. Віддирай його, чоловіче, від серця, виточуй, мов гіркий сік минулих років, глуши роботою і господарчим клопотом, щоб менше боліло все. І він віддирав його, та з далеких закутків пам'яті раз по раз виринали спогади про перше і друге кохання.
Враз у пісні про журавку йому вчувся голос Олени, і він аж оглянувся, приглядаючись до дівчат. Справді, щось було у їхньому співі таке, що бриніло в голосі його дружини. Певне, перехопили вони це в Олени і заспівали йому, щоб і підстрелений журавель затужив за своєю журавкою. Якою дивовижною і красивою була вона в золоті кіс і чарах своєї пісні. От і нема золотої вербички у його сім'ї, є тільки блискавкою припалена верба, що з хреста виросла на могилі його батька.
— Марку Трохимовичу, що мені робити з Маврою? — підійшла до нього Марія Тримайвода, і буденщина зруйнувала усі видіння, та не могла зруйнувати смутку.
— Що таке?
— Те саме — ніяк на роботу не виходить.
— Говорили із нею?
— Кілька разів і говорила, і вмовляла, і гудила, але нічого не пособило. Обіцяє прийти, та обіцянка — цяцянка. Доведеться штрафувати Мавру, чи як?
— Війна так штрафувала наших жінок, що грі буде нам братись за таке діло, — невесело відповів Марко.
— То що ж робити? За Маврою й інші жінки не квапляться до роботи.
— Іще треба поговорити, душевно, сердечно. Вона ж, здається, не з ледачого роду.
— Це правда. А чому ви не питаєтесь, як у нас іде робота?
— Бачу її усю перед очима. А для чого ви в цих парниках залишаєте окремі стебельця розсади?
— З неї отут у теплі виростуть перші овочі для голови та начальства, — засміялася жінка.
— Спасибі, в'їли, не надіявся, що ви такі.
— Так завжди було при Безбородькові. Чи не за вама їде підвода?
— За мною, — чогось на бюро райкому викликають.
— Напевне, хвалити будуть, бо ж ореться і сіється, аж гай шумить.
Марко промовчав: не про похвалу думалось йому; все непокоїла історія з пальним.
На підводі біля візника сидів незнайомий чолов'яга з кучмою бруднуватого попелястого волосся. Ось він скочив на землю, з шанобливою посмішкою приклав два пальці до жилавої скроні.
— Марку Трохимовичу, моє — вам. Чи не підвезете часом до міста?
— Чого ж, можна, — з неприязню поглянув на неохайного начасниченого кучмія з випнутими, схожими на гузир губами і крупним щупачим носом.
— От і гаразд, могорич з мене. — Кучмій запобігливо посміхнувся, метушливо потупцював на місці, наче земля підсмалювала йому ноги, і тихіше запитав: — Певне, ви й не знаєте, хто я такий?
— Не мав щастя познайомитись із вами, — байдуже зміряв його поглядом Марко.
— І не догадуєтесь? — в прехитренних очах непроханого пасажира димчасте ворушиться п янкувата сивина. Щось неприємне, нахабне, насторожене і загадкове є у ній.
— Не мав часу думати над цим важливим питанням, — насмішкувато кидає Марко.
Але хортуватий кучмій не помічає цього. Він з таємничим виразом оглядається, а потім влізливий смішок прориває його гузиристі вуста.
— Це тому, що мені довелося мати діло не з вами, а з комірником. Я Федот Красіи, отой самий що вам пальне постачав. Надіюсь, ми в усяких ділах зрозуміємо один одного. Я, вже зараз можна сказати, ваш орач!
— Ви горе наше, а не орачі — гнів одразу рум'янцями прорвався на обличчі Марка, а в золотистих обідках очей ворухнулась тінявість. — Невже не соромно чи хоча б не страшно вам так жити на світі?
— Лекція з політграмоти? — вцюкнув, не ображаючись, Красій. — Я в політгуртках уже не просвіщаюсь — не такі мої літа. А про совість і страх можу, коли інтересуєтесь, дати фактичну справочку, тільки спершу треба знайти точку опори. — Він вибрався на полудрабок, зручніше вмостився, а з його очей 'струсилась п'янкувата посмішечка, — вони одразу потвердішали і причаїли в кутках іронічну озлобленість. — Так з чого ж починати? Хіба що так: навіть у вік соціалізму кожен має свої фінансово-комерційні ланцюги і б'ється в них, як риба в сітці. Ви, наприклад, хочете зараз вискочити з громадських боргів. Це вам вигідно і потрібно для слави. І я, на вашому місці, робив би так само. Але житейські невдачі злизали мою славу і навіть містки до неї. То треба ж мені, коли є голова на плечах, трохи краще жити, аніж ті, що вміють думати тільки руками? От я й бажаю приплисти до свого тихого берега, щось збудувати на ньому про чорний день для себе, бо колективне — це тепер не найкраща мрія мого життя. Ви маєте свою кумерцію, я — свою, а в кумерції головне — шукати, знаходити, брати і вигідно збути... Ну, страх — це вже інша категорія, від нього рукою не відмахнешся. Та не всі попадаються, не всі ловляться, а коли й ловляться, не всі потрапляють на грізні очі правосуддя, бо й тут можна сяк-так знайти прокладочки. Хто б, наприклад, і по якій статті міг судити мене за мою кумерцію? Тільки фашисти, бо я крав у них. А от вашу купівлю у мене можна під якийсь параграф підвести, бо ви чоловік державний. Так хто кого, питається у задачі, повинен питати про совість? — замаснів переможною усмішкою прив'ялий вид Красія.
— Геть мені, балабоне, з воза! — обурився Марко, ступив крок наперед і вирвав у візника батіг. — Як розбризкався!
— То я собі піду, обійдемось без нервів, — злякано скочив з полудрабка Красій. — Виходить, комусь правда коле очі.
— Не чіпай цього слова, негіднику, бо забрудниш його! — Марко узяв віжки у візника, вискочив на полудрабок, вйокнув на коні, і віз м'яко покотився ще не в'їждженою дорогою.
Згодом ця пригода з Красієм почала Маркові здаватися навіть смішною. "Яка погань, а в своїх правах розбирається, наче юрист-крючкотвор. А коли ти не про права, а про свої обов'язки згадаєш?" І поки думалася всяка всячина, коненята минали діброви й луги, а перед очима з блакиті неба, ще блакитнішої води і зелені землі творилась, розстилалась молода весняна казка, і посеред неї стояли верби в зелених віночках, як наречені.
Ось з неба голубою грудочкою злетів трепетний грицик і сів на розщеплене жерло німецького танка. Пташина зневажливо вдарила хвостом покорчене страхіття, опустилася на, землю й обережно, приглядаючись то одним, то другим оком до дороги, почала пити з калюжки блакитну воду. І що було пташині до танка, до обрубка його тіні. яка захопила шматок лискучої луговини і пару кущиків куросліпу.
Почувши стукіт копит, вона занепокоїлась, принишкла, а потім безтурботно вискочила на купину, щоб краще бачити світ і своє відображення у воді. Незабаром до грицика прилетіла його подруга, й вони почали залицятись одне до одного, то наближаючись, то віддаляючись од танка.
І Марко в цю хвилину подумав, що смерть може вбити людину, птаха, але вона не в силі убити любов.
З вузького зазілленого путівця він з'їхав на шлях, на його узбіччях весна всюди посвдвила золоті печаті кульбаби, на них темними кульчиками ворушилися старі, ще торішні бджоли. Казка весняного напівприхмареного дня розкривала нові й нові картини, а на душі у Марка була тепер так, як у тій далині, де грали то сонячні озера, то тьмарились тіні. В пам'яті спливали і спогади, і різні турботи, і розрахунки, але й не забувалось, що, нарешті, в землю падає й падає зерно. Цим при теперішніх труднощах навіть можна було похвалитись, коли б не муляла душі історія з пальним.
В райкомі Марка зустріли настороженими поглядами. Ще не встиг він сісти недалеко від Броварника, як Борисенко розкрив папку з якимись прим'ятими папірцями й насмішкувато подивився на нього:
— Орете, сієте, господарюєте?
— Як говорить зведення, орю, сію і господарюю. — Марко придивляється до папки, до прим'ятих папірців і вже все розуміє. — Чималенько "донесень" зібралось на мене?
— Вистачить на чиюсь голову.
— Виходить, міністерство зв'язку мало роботу? — невесело посміхнувся Марко.
— Іще дехто матиме її, — насупився Борисенко. — Значить, самогоном поле орете?
— У фейлетоні так можна сказати, — погодився Марко.
— А як це в романі можна сказати?
— Там довелось би написати, що ми орали поле горем своїм. Не від доброго життя сіли ми на цього коника.
Борисенко співчутливо подивився на Безсмертного. Тільки різні заяви і настирливі нагадування Киселя примусили Борисенка взятись за Безсмертного, бо інакше йому ще більше могло перепасти березової каші. Химерно вийшло в нього з оранкою, тільки війна може так склубити добро і зло.
— Провину свою розумієш?
— Розумію, — тихо сказав Марко, а в душі все одно не руйнувався спокій; хоч і не гаразд вийшло, але поля в нього не лежать перелогами.
(Продовження на наступній сторінці)