— Добре, що товариш Безсмертний хоч тепер зрозумів свою помилку, — в'їдливо чмихнув інструктор райкому Геннадій Головченко, який завжди міг природно, в залежності від обставин, показати свою зверхність над кимсь, чи свою увагу й пошану до когось, або і повний демократизм, особливо за чаркою. — Де ж раніше була ваша голова?
— Вона журилася, що з вашою не зустрілась. Ось тоді в нас був би порядок, — навідліг ударив Марко і викликав не одну посмішку, бо прилизаного Головченка недолюблювали за його своєрідну артистичність і говорили про нього, що він з трьох можливих варіантів — МХАТу, музкомедії та райкому — вибрав найменш вдалий.
Головченко обізлився, блискавичні рум'янці роздули його досконало викруглені щоки:
— Подивіться на цього праведника! Нашкодив сам, а сердиться на когось! Яка залізна логіка! — грізно поглянув на Безсмертного і почав теоретично розкривати суть даної помилки. З колгоспного поля він пірнув аж у древній Рим, далі в історію середніх віків, здмухнув із них пил, і вихопив якийсь приклад і ним з єднав сиву давнину з двадцятими роками двадцятого століття, коли по селах куркульня переганяла хліб на самогон.
— Яка вченість: уже Рим, і Крим, і самогонні апарати е, а толку ніякого, — скривився Броварник. — Запишемо Безсмертному догану без цього посталакання. Заслужив!
Височенька постать Головченка затремтіла від обурення, але він стримав себе й спокійніше заговорив до Безсмертного:
— Чи розумієте, скільки ви програли в битві за врожай, скільки ви програли в очах людей і керівництва?
— Я розумію свій програш, але розумію і виграш, — гнівно підвівся Марко.
— Це ганьба! Він абсолютно нічого не зрозумів! — обурено заволав Головченко. — Похваліться, що виграли ви?
— Я виграв роки жіночої краси, — гордо сказав Марко, і всі погляди здивовано схрестились на ньому.
— Про що він говорить? — у Головченка з доброго дива аж підборіддя одвисло.
— Те, що чуєте, — одрізав Марко. — В мене серце не шумовинням, а кров'ю обкипало, коли я посилав на поле з лопатами дівчат і жінок. Скільки ця непосильна робота вичавила б з них здоров'я, скільки нових зморщок дочасної покарбували б милі обличчя? А тепер, при своєму програші, я виграв роки жіночої краси. Це теж чогось варто!
Борисенко посміхнувся, потім засміявся, махнув рукою і весело звернувся до всіх:
— Чули,товариші?
— Чули, Іване Артемовичу, — радісно відповіли йому всі, окрім Головченка, який відчув свою поразку.
— То я мислю так, — вів далі Борисенко. — За сердечну пошану до жіночої статі й краси навіть не таке прощалося людям! Напевне, доведеться простити й товаришу Безсмертному. Як ви думаєте?
— А таки доведеться! — залунало звідусіль.
— Вперше таке рішення приймаємо, — задоволено сказав Броварник і вдарив Безсмертного по плечу.
Після засідання бюро Борисенко сам на сам залишився з Безсмертним і, сміючись, заговорив до нього:
— Догана висіла над тобою, але й тут викрутився. Сердився б на мене, якби схопив її?
— Ні, не сердився б, я вже підготувався був до неї, — посміхнувся Марко.
— Бадьоришся? — невдоволено покосився Борисенко.
— Правду кажу. Цей гріх з пальним і в сни залазив мої. Так що навіть догана тільки утішила б мене — зняла б гріх.
— Інтересний ти чоловік, — не то з огудою, не то схвально сказав Борисенко. — Знаєш, і в мене раз отаке після догани було... Але тобі треба менше пиячити.
— Пиячити? — остовпів, а потім розреготався Марко. — Це вже щось нове. І Хотілось би іноді з досади потягнути добру чарку, так не можу: наперстками п'ю...
— А скільки про це в анонімках написали. — Борисенко поклав руку на папку. — Знаєш, хто це так старається?
— Хто чесно робити не хоче: екс-голова і його оточення. Ми з фашизмом скоріше покінчимо, аніж з наклепниками і дармоїдами, які навчилися хитро й мудро пожирати плоди соціалізму... Що думаєте робити з цим папір'ям?
— Колекціонуватиму для інтересу: заведу рахунок, скільки їх прийде за рік на одного завзятого голову, прикину, скільки вони забрали часу і грошей у держави, а потім прилюдно судитимемо запеклих донощиків.
— Такої ж статті в законі нема.
— А ми постараємося здерти з них хоч витрачені командировочні на роз'їзди і комісії. Карбованцем вдаримо донощиків... Ставок зарибнив?
— Зарибнив.
— Багато ловив риби до війни?
— По шість центнерів з гектара. Але ми тоді підгодовували її, а тепер нема чим.
— Підеш до голови райспоживспілки, він трохи випише макухи для вашої риби. За це хоч на рибалку покличеш?
— Побачимо, скільки дасте макухи.
Борисенко засміявся:
— Знаємо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручуємось — прибуло на станцію...
І після цих слів Безсмертний і Борисенко одночасно потлянули на вікно, до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обоє подумали вже не про пальне, а про перемогу, що піднімала крила над усією землею.
XXXII
Марко повертався з дальніх полів, коли м'які вечорові долини почали проростати й заростати сизими кущами туману. Між небом і землею пролетіли темні грудочки чирят, а в тумані озвався деркач, здавалось, він запрошував у свої володіння гостей, раз по раз відчиняючи їм скрипучу хвіртку. Що й казати, немудра пісня деркача, але й вона вечорами, а особливо світанками веселить хліборобське серце. Ідеш, бувало, на зорі, прислухаєшся до цього "дир-дир" і відчуваєш, як трудиться у темряві птах — віддирає і віддирає ніч од землі.
На леваді вже темніли й зростались дерева, під ногами перехитувались роса й туман, а над усім світом стояла така тиша, що було чути, як плакала надламана гілка.
Марко зупинився, прислухаючись до цього плачу, потім підійшов до кладки, до того місця, де він колись, у молодості, вперше підняв на руки дівчину і переніс її на другий берег. Як не зійшлись береги з берегами, так не зійшлась і його доля з долею учительки. А під кладкою так само, як і колись, закохано воркує вода і так само плачуть над нею надламані гілки.
"Старію, — подумав Марко, — бо частіш потрібного згадую те, що звалось коханням, і частіш потрібного з сумом чи подивом зупиняю зір на жіночій вроді, і вже по-іншому хвилює вона тебе — як витвір мистецтва,, як диво природи, і частіше в книзі дівочий образ розкриває підтуманену синь далеких вечорів... Старієш, чоловіче".
Від цієї думки Марко нагло став біля кладки й озирнувся: чи не стоїть за його плечима старість? Верба хитнула над ним дівочим рукавом і струсила кілька росин, а здалеку знову обізвався'деркач.
Марко перейшов на той берег і примхливою стежкою подався на другий край села — треба було зайти до Маври Покритченко.
Коли він переступив поріг землянки. Мавра саме поралась біля невеличкої печі, в якій на пелені полум'я чорніло єдине, з кулак завбільшки, горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко повернула голову, здивовання і острах майнули на її обличчі. Ось на самі очниці налягли брови, під ними трепетно звузились дикуваті очі, а вії погасили в них огонь. Ще не вірячи сама собі, жінка випросталась, чомусь торкнулася руками живота і зразу ж злякано відсмикнула їх, опустила донизу.
— Чого так наполохалась? — здивувався Марко. Йому здалося, що Мавра останнім часом поповніла. З яких би достатків? — Добрий вечір тобі!
— Доброго здоров'я, — насторожено кивнула головою Мавра, і тепер на її красиво округленому обличчі заворушились упертість і болюча озлобленість. Вона поправила хустину кольору качиної лапи, потягнулась до кочерги, стиснула її в руках і глухо запитала: — Ви прийшли мене гнати на роботу?
Біля Маркових вусів ворухнулась задиркувата сміхотинка:
— А ти боїшся її, що одразу ж за кочергу вхопилась?
— Не боюсь, — глянула на чоловіка і знову убрала в очі відблиски полум'я.
— І я так думав.
— Що хочете, те й думайте собі, а я робити в колгосп не піду. І не агітуйте мене, агітували вже різнії — жінка рішуче й норовисто одвернулась од Марка, знову сунула в піч кочергу і так почала нею орудувати, що жар полетів на припічок і долівку.
— Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрічати людей, — посміхнувся Марко.
— Так, як вони мене, — відповіла од печі Мавра. Зараз усе її обличчя й збільшене погруддя були охоплені рухливим багрянцем. — Нікому, нікому я тепер не вірю.
— І це може бути, — погодився Марко, а Мавра здивувалась.
— Що може бути?
— Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить вдруге, от і захитається в неї віра... Тебе хтось зобидив?
— Хто ж нашу сестру не зобижає! — з стогоном вирвалось у Маври, але й тепер вона говорила до вогню, а не до Марка. — Доброго чогось не допросишся, від лихого не відіб'єшся, та ще тоді, коли вдова має обличчя, а не пику.
— .Чисту правду кажеш: ще дуже свинуваті ми, чоловіки, — погодився Марко.
Ці слова боляче вразили жінку, вона вихопила з печі кочергу, що вже курілася димом, обернулась до гостя, хотіла щось відповісти на його мову, але одразу передумала і заговорила про інше:
— Наговорили, набалакали вам три мішки усячини про м'ене?
(Продовження на наступній сторінці)