Важкою була ця ніч для Марка. Перед ним сиділо двоє людей, які мали сяку-таку любов, а тепер обоє проклинали її і кожне вважало себе зобиженим. Маркові негадано довелось бути і суддею, і захисником, і порадником, і набиватись у хресні батьки. Він навіть піддобрювався до Безбородька, щоб викресати з нього скупу іскру батьківського почуття. А той хмурився, журився, викручувався, останніми словами кляв у душі і Марка, і Мавру і сидів біля ненародженої дитини, мов на похороні. З горем навпіл якось примиривши Антона й Мавру, Марко першим вийшов з землянки.
Оксамитна святкова тиша сповивала весняну землю, в цій тиші роїлось глибоке бездонне небо, поміж його роями до самого надзем'я гнувся Чумацький Шлях, просіваючи в луки срібну пергу. Небесна пасіка нагадала Маркові про їхню теперішню, убогу, всього на двадцять один вулик, і він городами, а потім полями пішов до діброви, де в передпіллі загубилася невеличка пасіка.
В лісі стало ще тихіше, тут пахло прілим листом і гіркуватим соком леверди. Уся діброва зараз так була обсипана зорями, що здавалось — небо вловило її у свою золоту сіть і задумалось: що йому робити з цим уловом.
Марко вийшов на пасіку, окинув її пильним поглядом. Поміж рамочними вуликами, наче скам'янілі рицарі, стояли високі дуплянки. Вони, мов шеломами, були накриті великими полумисками. Марко притулився до одного вулика, і він обізвався мелодійним гудінням. Зараз у прохолодну годину тисячі бджіл ставали дбайливими матерями — огрівали собою соти з ненародженою дітворою. І це знову перенесло його до землянки вдови, паче він звідти прихопив частку її журби. Нелегко, ох і нелегко тобі буде, жінко добра, не одні очі, не один язик окривдять твоє нещасне материнство, але ти не маєш права скривдити дитя. І, може, в тебе ніколи нічого кращого в світі не буде, аніж воно.
XXXIII
Сьогодні діду Євмену будівельна бригада закладала хату, і сьогодні ж на ній виросли віконні варцаби.
— Марку, а чи не завеликі намудрував ти мені вікна? — турбувався старий. — Такі вигилювали тільки в нашого пана, який утік до капіталізму.
— А тепер нехай красуються в колишнього наймита. Хай сонце побільше гостює у вас, тоді й коники будете веселіш ліпити, — посміхався Марко.
— Воно-то так, для коників це добре, а як буде для старого взимку? Не доведеться самому конем від холоднечі застрибати?
— Не опасайтесь: коли поставимо віконну раму від рами на шість сантиметрів — все тепло збережемо.
— Наука, — похитав головою старий. Він поглянув на зруб, що ніжно-ніжно пахнув прив'ядаючим соком, зітхнув і з вдячністю сказав: —Як будуть отак скрізь господарювати, то я за соціалізм.
Марко з подивом зирнув на старого, згадав колишні слова Киселя і засміявся:
— А до цього ви були не за соціалізм, а за капіталізм?
Дід Євмен одразу розгнівався, войовниче підняв угору бурячок борідки і кулак:
— Партійний, а верзеш, як елемент з пережитками. Навіть ти своєю вченою макітрою не розкусив старого. А хтось же й мене повинен розуміти, окрім жінки.
— Та ви таке, діду, зморозили про соціалізм, — весело розвів руками Марко.
— Зморозив, зморозив, — перекривив старий. — Батько гримає на своє дитя не того, що не любить, а тому, що кращим хоче бачити його. А ти мені одразу ж капіталізм, неначе дулю, тицьнув під носа, ще й регочеш: мовляв, прищипнув діда на слові. То ти хоч смієшся, а інший за якесь тобі слово, не розібравшись у ділі, може на саму душу наступити ще й вихвалятиметься, який він передовий та ідейний. А я думаю, що я теж по-своєму ідейний, а не елемент, і про мене, для інтересу,' десь написати можна. Бо про яких дідів пишуть у нас? Про дуже розумних і політичних або про чудакуватих, а про середніх, яким не все відомо, нічого не знайдеш. От візьми нашого Зіновія Гордієнка — він як ударив у революцію у свій дзвін, то й досі стоїть гордим дзвонарем, на інше не нагнеш і не схитнеш чоловіка. Скажи йому, що десь у якомусь нашому законі є хоч один кривуватий параграф, він тобі горло перегризе. І це, з одного боку, дуже добре, а з другого — і не дуже, бо при Гордієнкові, при його довірі до всього гарного неважко присмоктатись до нашого святого і кревного якомусь хитрому поганцю. А я дід з критикою, з недовірою, але з любов'ю до своїх людей і до влади. А як же я можу бути без любові до неї? Заглянь у мої літа, і ти побачиш таку анкету: тільки зіп'явся я на ноги, так і пішов свій хліб заробляти. В сім років збивав я вже босоніж і ранішню, і вечірню росу, топтав весняні приморозки і осінні заморозки. Потріскаються, порепаються, бувало, ноженята мало не до самої кості, а матір тихенько вмовляє мене: "Піди, синку, за клуню, помочи їх, то й полегшає, бо де ж я візьму того лікарства?" А через якусь пару літ у найми пішов. Тоді вже репалась шкура не тільки на ногах, а й на плечах, бо рука в хазяїна знала милосердіє лише в ту хвилину, коли несла свічку до церкви, тоді, Марку, хочеш вір, а хочеш не вір, стільки діла робив, що й заплакати не було часу. Після такої куркульської каторги навіть економія здалася розкішшю: тут і на товариство вірне розжився, і свою любов зустрів, щоб не переводився старець у світі, — з доброю насмішкою згадав свою молодість. — Далі війна, революція, голодовка і, нарешті, свій клапоть землі. Уже й почалось потроху вилазити з нестатків, хліб за хліб зайшов, хоч і тяжко зароблявся він. А тут і колективізація підоспіла, зробили її суцільною аж за два місяці, а по ній пішли і запаморочення від успіхів, і від неуспіхів, і перекручення, і недокручення. Хіба ж ти сам не бачив, як деякі представники підлітали на бричках до сільради і, не скинувши картуза перед святим ділом, навіть без "добридень" гукали з порога:
— Чого відстаєте?
— З чим відстаємо?
— З процентом! Нема суцільної! Жміть на всю желєзку! — і знов у бричку — на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не дурний і вже тоді журився під таким чисто процентним керівництвом. Хтось, Марку, і тоді не зрозумів нашого дядька до овнованія, хтось не зрозумів його і потім. І не раз я прикидаю так собі в голові: може, хтось і там, на високому версі-міністерстві кривдить нас. Приміром, сидить якийсь великий пройдисвіт, розкошує, наче отой черв'як у яблуку, і все вигризає такі ходи, щоб я у безсоння сушив собі голову і ходив з різною критикою, коли мені легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не так,, а маємо накручене розкручувати і господарювати краще, як досі. Я теж хочу бачити соціалізм і в полі, і в домі, а не тільки читати про нього, в газеті. Що, ніде не напишуть про такого діда?
— Хто його знає? — задумався Марко.
— Не напишуть, — упевнено сказав старий, — бо не входжу я в картинки, де всі посміхаються, не зрозуміють спроста мене і мою гірку любов — не зверху лежить вона. Ну, а за хату і за великі вікна спасибі, Марку. Ти збираєшся кудись?
— На пасіку.
— А я знаю чого, — пожвавішав старий.
— Чого?
— Слухати перших солов'їв. Правду кажу?
— Чисту правду: там найкраще співають солов'ї.
— Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю і красу: і ставок з чистоводом, і калину з солодкою росою, і хиже птаство не водиться там.
Пізнім вечором добрався Марко до гаю, де стояла пасіка. Солов'ї вже розбудили м'яку вологу тишу, і здавалось, що синя темінь аж перехитувалась і хлюпала їхнім співом.
Марко став під трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу і спів, і чари вечора, і несміливий рух туману, що не знав, куди йому податись з улоговини.
"Шах-шах", — пролетіли качки, торкнулись крилами зірки, і вона, розсипаючись, упала на землю.
В посмішці, чомусь радіючи, Марко пройшовся між вуликами, прислухаючись до невиразного бджолиного гудіння. Недалеко від куреня він побачив простенький ручний станок, яким нарізають стружку. Біля станка валялись обкоровані осикові полінця і лежало кілька пачок зв'язаної стружки, що напрочуд пахла свіжою рибою.
— Розглядаєш мою саморобку? — обізвався позаду Зіновій Петрович. — А я думаю, хто це забрався на пасіку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.
Марко однією рукою поручкався з пасічником, а другою простягнув до нього стружку.
— Що робитимете з нею?
Зіновій Петрович затягнувся цигаркою, і на його сивині заворушилась гаряча цятка.
— Що робитиму зі стружкою? Піде, як миленька, на покрівлю хати. Соломи ж тепер нема, а бляхи або черепиці не докупишся.
— І як вона показує?
— Вистоїть п'ятнадцять-двадцять років, коли добре вкрити.
— П'ятнадцять-двадцять років? Це діло! І скільки її треба на хату?
— Купиш за сімдесят карбованців два кубометри осикового гілля — і вистачить з нього стружки на добру покрівлю.
— Справді? — зрадів Марко. — То це ж добре, Зіновію Петровичу! Це вже якийсь вихід для нашого села. Чого ж ви досі мовчали про стружку?
— А ти відаєш — знаю чого? — здивовано сказав чоловік. — Якось за різними ділами і не подумалось про це. Марко з докором поглянув на старого:
— Коли маєш добро, віддавай його, не думаючи, бо це добро! В лісництві є зараз осикове гілля?
— Повинно бути.
— Тоді пішов до лісника, щоб притримав цю розкіш.
— Для себе?
— Для колгоспу і людей.
— І вночі підеш колошкати Корнієнка?
— Лісник уночі має не спати. Вулики ще робите?
(Продовження на наступній сторінці)