— Хоч раз такі слова почую від голови. — Марія примружила карі з вологістю очі, і крізь них чисто проглянула її колишня врода.
XXIX
Ось і хата Олени Мироненко. Біленька, з червоною призьбою і посизілою стріхою, вона, мов на давньому малюнку, підбігла до імлистої підкови лісу і, прислухаючись до його таємничого шепоту, плаче і плаче весняними сльозами. Чи не за своїм господарем тужить вона?
Поцілуйко всім тілом ловить перестук важких краплин. що аж ямки повибивали в землі, і завмирає біля скрипливих воріт, мов перед порогом своєї судьби: відчиняти чи скоріше повернути від них? Що його жде за цими ворітьми, де біліють і непокояться гуси? Новий удар, нові муки чи. може, отой хисткий, що й подиху боїться, місточок, по якому, пригинаючись, можна буде перескочити провалля своїх воєнних років?
Не одну безсонну ніч він химерував над цим містком. з нетривкого матеріалу — з хитрості й облудства, — витісував палі для цього містка, щільно приганяв одну до другої дошки і скріплював і скроплював їх подобою правди. По краплині він збирав відомості про загін Івана Мироненка. виважував партизанську правду на звивинах мозку, щоб якось і собі притертись до неї. Отак будувався і виростав у голові цей химерний місток. Тепер його треба було вийняти з виношеного місця і поставити ось тут на грунт вчорашньої легенди. Пройде по ньому Олена Мироненко. то й інші пройдуть, і тоді він теж прогляне з тіні вчорашньої легенди, хоч на мить освітиться спалахом її, а більше йому нічого й не треба.
Щедра уява розстилає перед ним солодке видиво прийдешнього і змиває бруд минулого. На якусь хвилю Поцілуйко ожив, з надією поглянув на ліс, де без нього та. може, і для нього творилася трагедійна легенда, але зразу ж і похмурнів, бо сполохала інша думка: з блискавкою, з її сяйвом починаєш бавитись, чоловіче... Ну, і хай. Не всіх і блискавка вбиває, не всіх. Іншого так несподівано освітить, що й на життя вистачить цього світла... Але іншого...
Притираючись боком до змокрілого коня, він відчиняє ворота і, розганяючи білих гусей, поволі йде до хати. Ох, і тяжко йому зараз віддирати ноги від цього весняного грунту, на якому треба ставити свій місток. Він чує, як гаряче, плямами, ворушиться кров на його щоках і добирається до очей. Із стріхи на обличчя падає пара краплин. Поцілуйко здригається і похапцем обтирає їх.
У хаті біля столу в кирзових чоботях стоїть висока миловида жінка середніх років. ЇЇ обличчя можна було б назвати молодим, аби на очі не наслоїлись горе, смуток і тіні страждань, вони притемнили синій погляд і в сполосі тримали повіки й вії. Навіть у Поцілуйка прокидається жаль до вдови, але його приглушує острах — щось невловиме в обрисі цієї жінки з ВасиАиною Вакуленко. Чи не рідня вона їй часом?
Він скидає картуза, шанобливо нахиляється, чуючи, як під самим серцем ворухнулась підківка холоду.
— Низький партизанський уклін вам, Олено Григорівно. — Поцілуйко бережно бере жіночу руку і цілує її.
Це одразу ж розчулило вдову, хоч їй і не сподобався водянисто-сірий погляд гостя.
— Ой, що ви, людино добра, — стрепенулася жінка, висмикнула руку, застигла посеред хати. — Сідайте, будь ласка... Ви, може, мого Івана знали чи партизанили з ним?
— Як вам сказати, Олено Григорівно? Не буду перебільшувати своїх заслуг. Партизанив — це забагато для мене, бо я був скромним зв'язківцем Івана Олексійовича. Про це, звісно, й тоді мало хто знав, а тепер — тим паче, бо все тече, все забувається, — зовсім природно зітхнув.
— Ще й як забувається! — з сумом і співчуттям сказала вдова. — В інших місцях люди мають довшу пам ять, а в нас чогось навіть райгазета мовчить про загін Івана, місця там, кажуть, мало.
"Оце й добре", — зрадів у душі Поцілуйко, а сам як-найщиріше відповів:
— У нас, де не копни, там героя чи героїчне знайдеш, і люди звикли до цього, наче до буденщини. Правда, є й такі типи, яким невигідно показувати чиєсь геройство, бо це декого може залишити в затінку. Життя є життям... От мені й хотілося б розповісти про весь шлях Івана Олексійовича, освітити це в пресі, згадати бойові діла його друзів, мертвих і живих.
— Мало хто з них залишився живим, — зажурилася жінка, на затіненій сині її очей з'явилися сльози, вони теж здавалися синіми.
— Таки мало, троє чи четверо, — з співчуттям підтвердив Поцілуйко.
— З вами — четверо, — довірливо приєднала його до партизанів, і Поцілуйко поглядом подякував їй.
— І нащо тільки було брати їх на фронт? — пряде и далі нитку правдоподібності.
— Самі захотіли йти.
— Треба було берегти таких людей. Це ж історія жива!.. Одного убили вже.
— Убили. А Віталія Корнієнка нещодавно тяжко поранили під Бреслау, чи й виживе.
Поцілуйко мало не виказав свою радість, але вчасно прикусив її.
— Війна і героїв не милує, валить їх, мов дубів. Віталій Корнієнко — це брат лісника?
— Брат, і сам до війни був лісником.
"Як помре, залишиться тільки двоє свідків", — хижим птахом вилупилась думка. Він прогнав її і вирішив, що йому варто заїхати до лісника, довідатись, як воно...
— Дозвольте, Олено Григорівно, коли ваша ласка, завести на подвір'я коня.
Поцілуйко проворно вискакує з хати, чуючи, як радість розпирає йому груди. Острівець гусей, підіймаючи білі крила, неквапливо пливе од нього, а він, і не помітивши цього, широко відчиняє ворота. Кінь з роздертими губами вбирає в очі подвір'я вдови і маяння білих крил. Поцілуйко стягує з воза мішок з мукою, завдає собі на плечі й, пригинаючись, несе свій подарунок.
Рештки цього дня і вечір пролетіли для Поцілуйка, мов одна хвилина. Він жадібно всотував кожне слово Олени Григорівни, перед ним розкривалося строге, майже легендарне життя простої людини, яка голими руками — з одним гаєчним ключем — почала крушити фашистські поїзди. Якимсь чудом захопивши танк, Мироненко зі своїми друзями виїхав на шосе і доти місив і трощив на ньому машини, поки не вийшло пальне. Але найбільше Поцілуйка вразило, порадувало і занепокоїло те, що документи партизанського загону були закопані в клуні Олени Григорівни.
— І ви знаєте, де лежить цей скарб? — аж пальцями вчепірився в серце, найбільше тривожачись, чи не написано там щось про нього.
— У правому застройку, а в якому саме кутку — мені не сказали.
— І ніхто не розкопував іх?
— Ні. А в самої не підіймались руки. Як згадаю все — і сиплються сльози, наче роса. — Вдова мовчки заплакала, а Поцілуйко нетерпляче ждав, коли вона заспокоїться.
Не довечерявши, він пішов з Оленою Григорівною в клуню, щоб, мовляв, навіть у темені відчути подих героїчного минулого. Коли Поцілуйко, згинаючись, став на тік, у клуні щось забіліло, заворушилось, це налякало його, він'поточився до хвіртки, але в цей час заспокійливо обізвалась вдова:
— То гуси тут ночують.
Вранці наступного дня він узявся до роботи. Ніколи в житті не копалось із таким завзяттям і надіями. Нарешті аж після полудня лопата вдарилась об щось тверде. Поцілуйко злодійкувато підійшов до воріт, видивився, чи нема на подвір'ї вдови, і аж тоді почав обережно обкопувати свій скарб. Незабаром він витяг невелику дерев'яну скриньку, а з неї добув обгорнені пергаментом папери.
Радість і страх зійшлися під серцем Поцілуйка. Він, тремтячи, мов у лихоманці, розсовав папери по кишенях, потім наспіх викопав глибоку яму і навічно поховав у ній порожню скриньку. Цього ж дня, прикинувшись недужим, він попрощався з Оленою Григорівною, пообіцявши, що незабаром іще загляне до неї, і щодуху погнав коня додому. В лісі він кілька разів намірявся розгорнути папери, але навіть дерева лякали його, і він, полохливо озираючись, знову щосили гнав воронця.
Вночі, наглухо позатулявши вікна, Поцілуйко скоцюрбленим кліщем припав до залишків партизанської легенди. Спочатку, гортаючи сторінки, він тільки виловлював прізвища. В одному зошиті було кілька страшних рядків про нього. Там хтось пов'язував арешт Василини Вакуленко з його ім'ям.
Одразу спітнілою рукою він вирвав цей листок, пожмакав і підпалив сірником. Вогкий папір неохоче зайнявся, і на нього страшними очима дивився Поцілуйко. В руці горів його присуд і, навіть попеліючи і розпадаючись, вселяв острах і холод у мізок.
Волею безглуздого випадку Поцілуйко став тепер найбільше знати про діяльність партизанського загону Івана Мироненка. Він вивчив усі матеріалі, неначе вірш, а потім, про всяк випадок, знову закопав їх у землю і почав працювати над великою, на кілька газетних підвалів статтею. Тепер на це пішла мода, а на ній можна заробити не тільки частку чиєїсь слави, але й гонорар... Та навіщо про нього думати... Він відганяв чорт зна які думки і знов припадав до паперу, малюючи і перекреслюючи його.
В своїй писанині Поцілуйко не возвеличував себе — тут потрібно триматися так у тіні, щоб усі оцінили твою об'єктивність і скромність. І в думках, забігаючи наперед, не раз бачив, як у пресі з'явиться прізвище маловідомого зв'язківця, який з веління легендарного Івана Мироненка змушений був не партизанити, а виконувати на хуторі невдячну й непомітну роботу і навіть частково постраждати за неї...
(Продовження на наступній сторінці)