— Бачу, завидуєте плугатарям?
— Завидую. Не забулись за плугом ходити?
— Це не забувається. Та й піду здоганяти свого чорнобрового погонича.
— Спасибі.
— За що? — здивувався учитель.
— Що не пошкодували вихідного.
— Про що говорити, — посміхнувся учитель і подався наздоганяти орачів.
На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вія не повернув до голови, а взяв ліворуч у завулок, над яким вилискували ще не обсохли листячком молоді верби. Марко махнув рукою, і старий неохоче повернув до нього.
— Куди ж ви намірились? І плужок справний у вас, — оглянув без жодної латки шестеричка.
— Оце намірився тобі виорати город.
— Мені? — почервонів Марко.
— А хіба що? Хтось же чи сьогодні, чи завтра має тобі зорати. То чому не я, щоб не одривати з поля орача?
— Спасибі, Євмене Даниловичу, що добровільно взялися за обслугування голови. Ви так і про Безбородька дбали?
— Бий свій свого, щоб чужий боявся, — і собі розсердився старий. — Коли моє невлад, то я з своїм назад. Хотів трохи пособити, та сам дідько тобі не вгодить.
— Спочатку, діду, ми вдовам і сиротам пособимо, а далі буде видно.
— У кожного начальства свій норов, — забубонів під ніс Дибенко, повертаючи на стайню.
— Ні, коні я візьму — в роз'їзд треба.
— Тоді я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.
— Гаразд, плуга тільки десь залишіть і заскочте до Василя Тримайводи — візьмете свіжину трактористові.
— З Шавулиного кабана? — пожвавішав старий.
— А ви вже знаєте?
— Все село знає.
— І що?
— Хто сміється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братію навколо пальця обвів і на свіжину розжився. Шавула вже й сумніватись почав, чи насправді стільки заяв подано на нього.
— Хай посумнівається. Ну, а не привчає він з Мамурою своїх корів до ярма?
— Не бачив, але з лісництва привели своїх прихованих. О, щось Василь Тримайвода горлає. Чого йому?
Марко пішов назустріч новому комірникові, який дибав, подзвонюючи орденами і медалями.
— Марку Трохимовичу, скоріше хваліть мене, бо сам почну себе вихваляти! —радісно зупинився і поправив рукою веселий хміль кучерів. — Видряпав дві бочки пального.
— Талант зразу видно! Через півгодинки повезем їх на поле. Де дістав?
— У людей. Уже й розплатився натурою.
— Салом?
— Дав по шматку за бочку.
— Скупенько ти платив. Як же тобі вдалося так виторгувати?
— А люди нічого й не правили. Погомоніли ми про внутрішнє, міжнародне і сердечне становище та й дійшли згоди.
— Багато в тебе сала?
— Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.
— Встигай, щоб хтось з потерпілих доноса не написав. Ну, я пішов на хазяйство Марії Тримайводи.
Біля парників уже галакало жіноцтво, озброєне лопатами і граблями.
— Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? — тихцем запитала його смагляволиця Марія Тримайвода.
— А що?
— Ніколи ж їх стільки не приходило, ніколи!
— І ви цим журитесь?
— Та ні, радію, — засміялась жінка, — але як усім дати раду?
— Може, пошлемо їх у сад?
— Дерева обкопувати?
— Чому тільки обкопувати? Усю землю копати. Сад молодий, посіємо в ньому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копійку. Як ви на це дивитесь?
— Земля там добра і ці роки під цілиною лежала, — погодилась Марія.
Коли жінки, побрязкуючи лопатами, пішли в сад, Марко почав оглядати парники. Тепер, либонь, тільки цей куток господарства не був занехаяним, бо Марія Тримайвода любила і вболівала над своїми рамами, грядками і ділянками. Та й Безбородько заохочував її, розсада давала такий-сякий прибуток, а ранні овочі веселили його і потрібних йому людей.
Ворсиста, підкучерявлена зелень помідорів і ніжна срібляста синявість капусти тішили Марка. Він зупинявся перед кожною рамою, прикидаючи, що вона дасть і на полі, і в касу.
— Як вам розсада? — запитала Марія, хоча й бачила, що парники порадували Марка.
— Славна, тільки малувато.
— Та що ви, Марку Трохимовичу, жартуєте? — широко відкритими очима глянула Марія, і цей погляд воскресив ту давнину, коли він з Устимом вручав босоногій наймичці куркульські чоботи.
— Ні, не сміюся, Марієчко, — назвав її так, як колись називав Устим. І в жінки злякано тіпнулись куточки повних, і досі не прив'ялих уст.
Невблаганні літа, напевне, найбільш немилосердні до наших сільських жінок: їхню красу швидко висушують сонце і вітер, змивають дощі і сніг, темнять поле й город, лопата і сапа.
Роки, праця, горе забрали й Маріїну красу, але якось так, наче не назовсім. І це особливо впадало в очі, коли жінка починала хвилюватись. Тоді її дивовижно м'яка, з материнською задумою врода зсередини пробивалася на обличчя, як у передосінній день з-за хмар прогля дало сонце. Отак і зараз пробилася вона й здивувала Марка.
— Ви згадали давні літа? — майже пошепки запитала жінка.
— Згадав... Що вам син пише?
— Він, Марку Трохимовичу, уже третій орден одержав, —посвітлішало обличчя Марії, — дійсно, що в серці вариться, на лиці не таїться.
— Вітаю вас... Невже це дитя старшим лейтенантом стало? — аж зачудувався Марко.
— Таки став, — крізь радість і смуток посміхнулася жінка. — З самих "катюш" блискавки випускає. І так побивається за мною, неначе донька. Коли б хоч живим повернувся... А на Устимовій могилі й досі жито росте.
— Справді?
— Не переводиться. Доспіє колос, осиплеться зерно і знову сходить. Отак рік у рік, і в мирний час, і в теперішній.
— Життє... Вам чимсь треба пособити?
— Ні, Марку Трохимовичу. Я ще не бідую, атестат синів маю. А чого ви сказали, що розсади малувато? Половину її ми сусідам продаєм.
— Тепер усю посадимо.
— Так багато?
— Не багато. Маю надію, що ви городиною покриєте всі наші борги.
— Аж двісті сорок тисяч — і городиною!? — жахнулася жінка.
— Тільки городиною. Ще й на якийсь прибуток сподіваюсь. Отак і господарюйте.
Жінка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою:
— Навряд чи витягнем ці борги.
— Витягнете, якщо тільки крепко захочете. Ось давайте грубо, на живу нитку, прикинемо, що нам дасть гектар баклажанів? Справжні городники збирають по триста і більше центнерів. Так?
— Це коли біля них ходить один, а не десять господарів.
— Господар тепер буде один — ви. То візьметесь за триста центнерів?
— Ні, на триста в нас грунт непідготовлении. Двісті, надіюсь, витягнемо.
Марко махнув рукою.
— Де моє не пропадало — запишемо двісті! Знайте добрість нового голови. Хай у середньому заготівельні і риночні ціни дадуть нам по карбованцю за кілограм. Овочі в нас мають бути якнайкращі, а ціни — найдешевші. Отже. Гектар дасть двадцять тисяч. Виходить, дванадцять гектарів зможуть покрити наш борг?
— Хіба ми зможемо стільки виростити городини?
— А чому не зможемо?
— Це діло халеписте. Тоді треба в мою бригаду мало не півсела жінок.
— Жінок, надіюсь, буде рівно стільки, скільки вам треба, а може, трохи й більше.
Марія похитала головою.
— Чи не дуже весело ви дивитесь на життя? А воно в нас не таким стало, як було: на роботу людей не допросишся.
— Сьогоднішній день щось вам говорить?
— А що завтрашній скаже? Повірю вам, але в мене всієї розсади помідор навряд чи набереться на дванадцять гектарів.
— А ви нашкребіть, подумайте, як це зробити. Увечері поміркуємо разом, скільки посадимо огірків, капусти, редиски, цибулі. Після редиски в цей же грунт можна буде висадити зимову капусту?
— Можна.
— От і сідайте зараз же з олівцем за всі розрахунки, крутіть мізками. На вашу бригаду зараз покладаю найбільшу надію. За капусту, цибулю й огірки ми маємо купити з вами і корів, і свиней.
— А чим зараз будемо гній підвозити?
— Коровами. Отак і ухвалили, Марієчко!
— Що воно тільки вийде з тих великих цифр? — задумалась жінка.
— Усе вийде, коли бригадир буде на рівні, а бригада — в бригадира. Ну, а щоб діло вірніше було — сьогодні ж поговоримо про додаткову оплату. Кожній ланці, яка виростить понад двісті центнерів городини, будем виплачувати за надпланове до п'ятдесяти процентів прибутку.
— Ого! — мимоволі вирвалось у жінки, а потім вона посміхнулась. — Ви хочете, щоб мої дівчата мали справжнє придане?
— Я хочу, щоб вони ставали творцями, — задумано відповів Марко. — Дівчина з сапкою в руках мене не здивує — це я бачив мало не з колиски. Треба, щоб ця дівчина сьогодні не тільки слухала бригадирові повчання, а сама бралась за книгу, за науку і на полі ставала дослідником, а не тільки робочою силою. Такий другий кінець має тепер додаткова оплата. От з цим і виходьте в знання, в мільйонери і в Герої!
(Продовження на наступній сторінці)