— А ніби дадуть? — здивувався Хведько.
— Дадуть.
— Навряд. У Безбородька з цим ділом нічого не вкипіло.
— І звідки, Хведю, ти все знаєш?
— Аякже, в селі жити — і нічого про все не знати! Світанок уже вирвався з обіймів ночі, коли Марко підходив до корівника. На сході одразу якимсь чародійним помахом розгонисте вималювалась сонячна корона, і кілька хмаринок стали оздобою в її промінцях. Марко злегка натиснув плечем на браму, увійшов у корівник. Призвичаюючись до темені, він зупинився і неждано почув тихий болісний стогін; на нього муканням обізвалась невидима корова, а стогін повторився і перейшов у схлипування.
Вражений Марко мерщій пошкандибав до перегородки для доярок. Коли він відчинив легенькі шальовчані двері, з-за крихітного столика, здригнувшись, злякано підвелась Софія Кушніренко, вона зігнутою в лікті рукою тернула по очах і вже намагалася посміхнутись.
— Що з вами, тітко Софіє? — пильно подивився на передчасно постаріле обличчя з по-дитячи ясними очима.
— Нічого, нічого, Марку Трохимовичу... — застигає на устах жалісна посмішка.
— Як же нічого? Не крийтеся, кажіть.
—Нащо воно тобі? — запечалилась вдова. — То — бабське, негоже тобі й слухати.
— Я тепер навіть бабське маю знати — ви для чогось учора піднімали за мене руку. Нещастя якесь у вас?
— Авжеж, бо щастя мені дісталось таке, як тому вбогому чоловіку, якому тільки приснився добрий обід. Він і посміхнувся уві сні, а в цей час ішло щастя, побачило, що косар сміється, — і обминуло його.
— Так може, ми ще завернемо те щастя, — в задумі сказав Марко. — Що ж мучить вас? Ви так стогнали...
— Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, — не тільки ясні білки, навіть зціплені зуби вдови відбили тяжкий біль. Вона поправила хустину и тихо заговорила: — Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, — худоба захарчована, от і напав на неї стригучий лишай. Так шкода мені стало дівчаток наших, молодюсенькі вони, нащо їм це лихо. От я й позабирала в них хворих корів та й сама заразилась поганню, а вилікуватись не можу: ніякі мазі не пособляють...
— Оце й усе лихо? — посміхнувся Марко, а вдова зобидилась.
— Такі самі слова я і від Безбородька чула, — сказала з докором.
— А я трохи інакше скажу, — знову посміхнувся Марко. — Поворожу, пошепчу — і пройдуть ваші лишаї, як рукою зніме.
—Невже знаєш таке ворожіння? — недовірливо поглянула на нього вдова.
— Знаю, тітко Софіє: на віку, як на довгій ниві.
— А чого ж ні ветлікар, ні медицина нічим не допомогли мені?
— Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають люди. Я зроблю для вас вивар з дубової кори і солодкої яблуні, то й сліду не залишиться від цієї напасті.
— Справді?
— Авжеж. Ну, показуйте своє господарство. Побільшало молока?
— Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращі корови, — і понизила голос. — Вам треба молока?
— Дуже, тітко Софіє. Складіть списочок дітей-сиріт, і з сьогоднішнього дня будемо давати їм хоч по склянці, по півтори молока. Бракованих, недійних корів багато маєте?
— Вісім.
— Треба їх буде продати.
— Як продати? — переполошилася вдова. — У нас же кожен хвіст на обліку. І в районі, і в області про це знають.
— А що оці вісім корів не дають ні краплини молока, теж знають?
Жінка задумалась.
— Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч і користі з неї мало.
— Хай ми за цих вісім корів купимо чотири, п ять, та дійних, чи не краще так буде?
— Краще то краще, але за зменшення цифри і ви, і я вскочимо в халепу. Нащо вам з цього починати головування?
— Хто як уміє, так і починає. Увечері приходьте до мене — разом приготуємо ліки. От і стану по сумісництву ворожбитом.
— Спасибі. Обнадіяв мене, бо вже на свої руки дивитись не могла, — підвела угору руки й застигла, мов біль...
Перед брамою етапні Марко почув не стогін, а радісний сміх. Конюхи стиснулись кружка і, щось розглядаючи, аж за боки бралися од реготу. Дід Євмен першим побачив голову, сховав задоволену посмішку під вуса, штовхнув Полатайка під бік і гримнув для годиться.
— Досить вам зуби продавати. Найшли ярмарок. Конюхи випростались, озирнулися, і Марко побачив на землі кумедного глиняного коника з печаткою в зубах. Одне вухо в коня пнулось угору, друге кособочило вниз, грива настовбурчилась, і увесь його обрис говорив, що він без бою не віддасть печатки. І раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це було так несподівано, що він теж розсміявся, а до його сміху приєднались конюхи.
— Як, Марку Трохимовичу, вам кінь з печаткою? — витираючи сльози, запитав Петро Гайшук.
— Діду, ви ж талант! — вигукнув у щиросердім захваті.
— Кінський талант, — одразу нахмурився Дибенко.
— Справжній таланті Подаруйте мені свого коня.
— Бери, коли хочеш, — байдуже відповів старий. — Не шкода глини для доброї людини. Може, ще одну цяцьку візьмеш? — Поволі пішов у маштарку і виніс завзятого козацького коника, що, розігнавшись, здавалось, ладен був перескочити хтозна-яку перепону. Тільки в казці чи в пісні стрічався Марко з таким конем і зачудувався, любуючись ним. А старий тепер дивився на Марка і тамував у собі тривогу і радість.
— Діду, Що ви думали, коли ліпили його? — запитав Марко.
В старого затремтіли повіки, він з подивом хмикнув, а в його колючих очах засвітилися іскринки вдячності.
— Тільки ти й запитав, що думалось мені. Це було, чуєш, перед Новим роком. Я тоді ліпив і курникав пісню про коня, що виносив од погоні козака. Пам'ятаєш:
А за нами татари,
Як із неба хмари,
А я скочив —
Дунай перескочив...
—На такому коні, віриться, і Дунай можна перескочити. Ну, спасибі вам, діду, зробили мене іменинником! — узяв подарунки, а старий лагідно посміхнувся.
— Я тобі ще їх принесу, коли вподобав. Ех, якби-то наші коні були такими, як ці, глиняні.
В цей час біля стайні загурчала машина і почувся веселий голос Хведька:
— Дядько Марко тут?
Марко вийшов із стайні. Спочатку він побачив на машині Хведька, який зручно вмостився на мішках з пашнею. На ходу з кабіни виплигнув Данило Броварник і, мружачись, пішов до Марка.
— Вітаю-вітаю, Марку. Оце ж, як обіцяв, привіз тобі горох, чистий, горошина в горошину. От і сій зерно і щастя навпіл, бо досить уже насіяно горя на землі. Ну, давай почоломкаємось, поки не полаялись, — я одразу щось виколупаю з недоліків!
XXVIII
Вздовж дороги вервечкою розтягнулось шістнадцять плугів, латаних-перелатаних, з стертими п'ятами, на дерев'яних і залізних передплужниках.
Не такими колись були в нього плуги, але й ця старизна не запечалила Марка, більше печалили виснажені коні. Проте й вони сьогодні здавалися кращими, може, тому, що гриви їхні були заплетені дівочими стрічками. І ця начеб дрібничка зворушила Марка, як і те, що погоничами були тільки дівчата, а орачами — діди й підлітки.
— Оце й для кінохроніки, напевне, згодилось би! Хай би потім, через роки, подивилися люди, з чого ми починали, — кинув Григорієві Стратоновичу, який сьогодні ішов у поле орачем.
— Згодилось би. А на дівчатах, хоч як убого зодягнені вони, — найкращі хустинки. Це теж добра прикмета, — сказав Григорій Стратонович.
Коли орачі й погоничі півколом обступили Безсмертного, він пильно подивився на кожного і всюди бачив правдиву довіру; в одних вона намічалась посміхом, у других — зосередженістю, в третіх проглядала крізь сум, крізь біль задавнений чи зовсім свіжий, від якого ще не опам’ятались поширені очі.
— Люди добрі, — тихо заговорив до них Марко. — Споконвіку велося, що плугатар у селі — це все. І хліб, і достаток орач тримає у своїх руках. І хоч як нам зараз тяжко, але тільки ми самі можемо допомогти собі, щоб на полях вродив і щедрий колос, і наша доля... Тут серед вас нема недужих чи тих, хто виходить у поле не по своїй волі чи без охоти?
— Нема таких, Марку Трохимовичу. Усі вийшли по охоті, — обізвалося кілька голосів.
— То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосені чи криводушні люди, яких приваблює лише ярмарковий хліб.
— А буде ж він, Марку Трохимовичу, у цьому році свій, а не ярмарковий хліб? — прикладаючи руку до вуха, прошамкав дід Козачківський, у роті якого самотився єдиний зуб.
— На один зуб вистачить, — пожартував хтось збоку, і сміх сколихнув орачів і погоничів.'
— Буде і для беззубих, і навіть для дуже зубатих, коли всі трудитимемось, як хлібороби, а не поденщики... Не позаганяйте коней, хай частіше перепочивають. Та й у добру путь!
Марко махнув рукою, дівчата замаяли косами, бігцем кинулись до худоби, забряжчала упряж, і вся вервечка потягнулась на шлях, над яким лукаво світило і мружилось прихмарене сонце.
І здавалося б, що,хвилюючого в цій буденній картині, коли в поле вирушають напівголодні орачі з вихудлими кіньми, з поганеньким реманентом? Але Марко схвильовано дивився услід плугатарям, і жаль було, що сам не може піти за плугом, бо найбільше любив орати й косити.
Григорій Стратонович значущо подивився на Безсмертного:
(Продовження на наступній сторінці)