— Чогось боюсь за тебе, за нас, — одразу ж зболісніло і з ледь помітними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де справді зорями сяяли правдиві весняні очі.
— Та що ти, Катерино? — любується її крупним розламом брів, її очима, що раз од разу міняють свій колір. — Чого тобі боятися?
— І сама не знаю, щось тривожить і тривожить. Іноді так затремчу, немов росинка; навіть оглянуся, чи не сідає біля тебе передвістя біди.
— От цього я вже не хотів би чути в новій хаті.
— Проклятий Поцілуйко отруїв моє щастя, — трагедійно зламалися брови у жінки.
Григорій Стратонович спохмурнів:
— Щастя само ніколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя і горя вродилася доля.
— Та чи не досить нам, Григорію, і горя, і нестатків і поцілуйків?
— Все це минеться, серденятко, бо воно не сутнє, а перебутнє.
— Утішаєш мене?
— Ні, свято вірю в це. Зломимо фашизм — доберемось і до нестатків. Прийде час — і не над хлібом сушитимем голови... Будем думати, як їм розумнішими ставати... А поцілуйки що? Гриби-поганки. Виприщило їх на здоровому тілі, поки ми боролись за все краще, виприщив їх бруд пережитків і війни, то й знесе, мов бруд.
— Чогось довго не зносить його. Навчилися ж деякі людей не любити, а сліпити. З тою анонімкою все уляглося?
— Як же інакше могло бути?
— Могло бути й інакше. Скільки скубли тебе через першу, — провела рукою по його чуприні.
— І нічого не вискубли, бо у нас нема зерна неправди
за собою.
— Так бачиш, яким дідьком кривда шипить. Спочатку від тих обмов навіть смішно і дивно було. А тепер — страх огортає. Хоч би подивитись збоку на того біса, — позлішало її обличчя і навіть брови позлішали. — Що він за одно і на кого схожий?
— На людину скидається, в свиню ж переродився. А свиня навіть у церкві баюри шукає.
— Це правда, — метнулася до печі, шаріючи, заметушилася біля неї, проворно поставила вечерю на стіл і знову до свого мужа, притулилась і посміхнулась йому. — Але ніяк не збагну, де ти міг сало дістати?
— Де? Партизанська кмітливість, — посміхнувся, а очима запряв на дітей, мовляв, не розпитуйся при них.
Після вечері Григорій Стратонович зібрався до церкви, де лежали всі його книги.
— Знову до богів і Шекспіра? — з жалем запитала Катерина, коли вони східцями піднялися нагору.
— Знову ж до них.
— Скоро прийдеш?
— Попрацюю ще трохи, поки дітвора посне, а потім і до тебе, коли не надокучив.
— Тільки не барися. Чуєш? — обвилась, обплелася навколо мужа, наче входячи в нього.
— Постараюсь. Яка ти міцна!
— Ти ж мене землею називаєш.
— А чим твої коси пахнуть?
— Вгадай.
— Моїм далеким дитинством... Нагадують матір, коли вона була ще молодою... коли сади і люди не горіли в огні.
— Ой... І не згадуй усього...
— То чим пахнуть коси?
— Любистком.
— Значить, угадав: моїм дитинством пахнуть вони. Дурний у тебе чоловік?
— Найрозумніший, найкращий, — загуділа вся, неначе мідь. — Невже так можна вік прожити? — знову вгору поглянула щастям, довірою, коханням;
Григорій нагнувся над нею, поцілував.
— Гляди, ще діти повиходять, а ми стоїмо, як молодята.
— Справді, вже й не можна так, — здивувалась і посмутнішала Катерина. — Боже, коли є щастя в світі — це ти, — обіймаючи, не випускала його. А скрипнули двері землянки, вона одразу ж відхилилась од мужа. Прощаючись біля двох стовпчиків, де колись має бути хвіртка, запитала: — А все-таки, Григорію, де ти сала дістав? У тебе ж ні копійки за душею не було.
— Так душа була.
— Таїшся?
Григорій Стратонович загадково посміхнувся:
— Я ж тобі казав, що виявив партизанську винахідність.
— І як ти іі виявив?
— Ох, жінко, добираєшся ти до моїх найбільших секретів. Сваритися не будеш?
— Ну, що ти!
— Тоді слухай: сьогодні я заглянув у потайничок отця Хрисантія, де лежить його випивка і закуска. Скажу тобі — приємне видовище побачив.
—Григорію, ти поліз у потайничок? — непідробний жах забився на її обличчі.
— А чого ж і не полізти, коли така причина була? — засміявся чоловік. — Хіба погане сало роздобув? Понюхай тільки, як воно пахне!
— Ти ще й смієшся? — заклекотала докором і прихованим обуренням. — Ні, ти жартуєш! Це ні в які двері не лізе.
— А в царські врата й полізло.
— Ну, ніколи не надіялась на тебе, — притиснула руки до грудей.
— От і скажи тобі правду, а ти й почнеш ремствувати на чоловіка. Отець Хрисантій сам кілька разів набивався, щоб я щось узяв на вхідчини з його потайника.
— І сьогодні казав? — на вищих нотах затремтів голос Катерини.
— І сьогодні. Але я вагався. А ввечері таки перемогла спокуса. Та не журися, отець Хрисантій людина далекоглядна, розуміє, що йому з партизанами краще жити в злагоді. Переживеш моє гріхопадіння?
— Ох, не подобається воно мені. А ти ніскілечки й не журишся?
— Ані на макову росину. То й бувай. Я скажу отцю Хрисантію, як ти побиваєшся над зменшенням його продуктово-горілчаної бази. Старий розчулиться і в ризниці хильне за здоров'я раби божої Катерини і усіх її нащадків.
Дружина, розпогоджуючись, засміялась:
— Невже він у самій ризниці п'є?
— І в ризниці, й у вівтарі. І навіть з пляшки не соромиться дудлити. Тоді булькіт і щасливе чмокання так підіймаються до самої бані, що прокидаються наполохані горобці. Отець Хрисантій говорить, що це, може, і святий дух має крилами. Він чоловік не без гумору.
— Такий, як і ти. Чекаю ж тебе.
— Лягай спати, — навихалася за день...
І коли він вийшов на вулицю, і коли підходив до церкви — увесь час чув, що навколо нього витає її любов. Простягни руку — і доторкнешся до цього дивного снування.
".Земля!" Як це слово пасувало до Катерини, до її весняних з темними крапинками очей, до голосу, до постаті. Ні в житті, ні в одній картині від епохи Відродження і до наших днів не зустрічав чогось подібного. Родена, тільки Родена треба для такого образу! Хоча, може, комусь вона буде здаватися самою звичайною жінкою. Але це тому, хто не знає її, хто не вміє бачити усіх таємниць людської краси, а бачить її лише на обмеженій площині, що зветься обличчям. Ця площина в його Оксани була правильнішою, досконалішою, але хіба вона може витримати будь-яке порівняння з його Катериною?
Отак і йде людина в м'якому стеливі кохання, ясниться посмішкою. І не тільки погляд жінки, але й добрі, в скорбі й турботах людські очі сяють йому, дарма що в світі є війна і поцілуйки.
Коли він увійшов до церкви, там в напівтемряві велетенською птицею наполохано заметушилась кордубата постать отця Хрисантія.
— А, це ти, чадо многодумне, — заспокоївся отець Хрисантій. — Що на фронтах?
Григорій Стратонович міцно стиснув розчепірені пальці:
— Добираємось до самої голови гадини.
— Гарно сказав, гарно. А про мого сина часом нічого не чували?
— Не чув.
— Жаль, — похитав головою отець Хрисантій, а на його ніздрястому обличчі заграла посмішка.
— А що таке?
— Достойне чадо! Одержав богоугодний орден — Олександра Невського. — От я і прийшов сюди воздати за нього хвалу Всевишньому, — отець Хрисантій потягнувся вгору всією своєю незграбною постаттю, рясні рукава його ряси опустилися вниз, оголяючи ту задичавлену волохатість рук, яка наочно підтверджувала небогоугодну істину про походження людини.
— У вас, панотче, мало не щодня знаходиться привід заглянути у свій закапелок, — засміявся Григорій Стратонович.
— У такий біблейський час живемо, чадо, — повчально прорік отець Хрисантій.
— Може, в історичний?
— Для вас історичний, для мене — біблейський — різниця світоглядів, як пишеться тепер. Іноді собі зрю ясно і мислю ясно: от-от підуть пророки по землі.
— Що ж тоді вони з вами, отче, таким многогрішним, зроблять?
— Смиренно в робості серця буду уповати на милость божу. Пітіє хмільне — це не первородний гріх, — безжурно відповів піп. — Омиємо, Григорію Стратоновичу, достойну нагороду мого чаду ні?
— Не можу, панотче.
— Гординя обуяла, Григорію Стратоновичу. А я приложуся, бо маю свято в душі своїй.
— Так для чого ж тоді чреву догоджати? — насмішкувато поглянув на отця Хрисантія, якому вже не терпілося заглянути в свій закапелок, і він тягнувся до нього всією ряснотою свого тіла, особливо підкуцьорбленим носом, на якому аж вигравали великі, чутливі до трунку ніздрі.
— Гріх іде не в уста, а з уст, — рішуче махнув рукою і пішов у ризницю. Незабаром щось у ній забряжчало, клокнуло й забулькало.
А Григорій Стратонович біля дверей у подиві почув кроки своєї Катерини.
— Що серденя? — посміхаючись, пішов їй назустріч.
— Як у тебе холодно, — аж затремтіла, кутаючись у теплу хустку. — Бр-р-р...
— Оце й усе, що мала сказати? _
(Продовження на наступній сторінці)