На півгодини дається перепочинок, і всі, крім дозорних та командира батареї, лягають на мокру, що пахне суницями, землю і одразу ж засинають. А дощ іде, а дощ іде, та, незважаючи на нього, сон заносить бійців до їхніх, підмитих сонцем чи накупаних Чумацьким Шляхом, степів та дібров, до сумирних осель, де земля вибухає не вогнем, а цвітом, до матерів, що виглядають їх, і до милогубих дівчат, що тримають на віях і під віями любов.
І тільки двадцятирічному по-хлоп’ячому тонкошийому командирові батареї не до сну і це до спогадів. Він пересовує й пересовує по розгорненій карті світлячок ліхтарика, вириває з неї і вирвати не може хоча б якогось путящого шматка дороги. Тільки болотом треба пробратись Бійці проберуться, коні теж. А як гармати? І йому вдається, що його плечі тисне не мокра шинеля, а всі три гармати, що збилися докупи в темряві.
— Не пройдемо тут, товаришу лейтенант? — нахиляється до карти кремезний командир гарматної обслуги.
— Болото,— зітхає лейтенант і гасить ліхтарик.— Колись на нашому болоті росли водяні горіхи, і ми їх їли. Ти не ласував таким добром?
— Ні, тільки десь вичитав, що це релікти дольодникового періоду. Коли б хоч із миску цих дольодникових реліктів,— і тихцем запитав: — Може, вас почастувати горілкою, щоб трохи зігрітись?
Командир здивувався:
— Де ж ти її дістав?
— У німців.
— Багато її в тебе?
— Та грамів триста знайдеться.
— Тоді не будемо пити.
— Чому?
— Бо всіх нас залишилося тридцять, а що десять грам на слов’янина?
Від дороги чалапають дозорці.
— Як там? — з надією запитав лейтенант.
— Усе їдуть і їдуть.
— І на губних гармошках грають, щоб не заснути.
— Що ж, будемо будити бійців.
Знову загупали по корінні, зачмокали по калюжах колеса й копита, і знову на ходу засинали бійці і навіть у сні прямували на схід.
— Ти спиш, Богдане?
— І сам не знаю. Ноги наче йдуть, вода з шинелі дзюрчить, а гвинтівка палить плече.
— Переклади її на друге плече. Слухай, а як ту дівчину звати, що їхала в санітарному поїзді?
— О боже!
— Ти мені облиш релігійні мотивчики, а скажи її ім’я.
— Олена.
— Ім’я гарне, і дівчина славна,— забурмотів Фіненко.— До такої б на визирці піти!
— Кому що.
— Богдане, я думаю, в неї голос повинен бути, як у горлички, Чого ж ти мовчиш?
— Не можу розліпити уст.
Ранком, під нестихаючий дощ, вони добрались до болота, що заростало рахітичними вербочками, вільхою, гивою, вовчою ягодою, чемерицею, вужачкою та різним відьомським зіллям, яке приваблювало не так людину, як гаддя.
— Зимою тут, напевне, проїхали б,— похмуро пожартував Фіненко.
Не скоро командир батареї визначив місце переправи, і тепер у лісі й на болоті дружно загупали сокири. Із зрубаного гілля і чагарників бійці настеляли хистку дорогу. Десь біля полудня ця дорога з’єднала береги, по ній гармаші провели розпряжених коней, а потім на руках потягли гармату. Вона капризувала, розсовувала дорогу, завалювалась, біля неї знеможено падали бійці, знову підводились і впрягались у ту непосильну ношу, що обриває не тільки жили, а й душу. Не докотившись до середини, гармата розірвала зелену тканину болота, по саме жерло опустилась у твань і потягла за собою кількох бійців. Вибиваючись із останніх сил, Богдан вибрався з чортової купелі й, стікаючи липкими чорними патьоками, знесилено ліг на подушку моху, де вже дощ обмивав іще кількох таких купальників. Бійці поскидали шинелі, кинули їх поперед гармати, а самі обліпили її, мов комашня грудку цукру. І гармата, на десятках рук, як доісторична потвора, піднялася з твані, ткнулася жерлом у шинелі і, здригаючись, накульгуючи, застрягаючи то одним, то другим, то обома колесами, долала нелюдську дорогу до того берега, за яким у нескошеному полі так затишно, як у дитинстві, бовваніли два вітряки.
Короткий відпочинок, і по півтора сухаря на бійця, І півтора сухаря командиру батареї. А хто ще мав силу, міг натеребити житніх одволожених колосків. Після такого обіду залатали прорвані гарматою дірки в болоті і знову за роботу, що обривав руки і душу.
А дощ іде, а дощ іде, і вже не одежа, а все тіло хлющить, хоч викрути його. Викотили й другу гармату і попадали біля неї неначе мертві, і дощ їх обмивав, як мертвих. Та ось чиясь рука лягає на плече:
— Богдане, ти ще живий?
— Живий, але не ворушусь.
— То хоч язиком поворуши. Скажи, в Олени не було якогось завалящого жениха?
І хоч як важко було Богданові, він мимоволі розсміявся, зареготали й бійці, що лежали біля нього.
— Чого ви, жеребці? — образився Фіненко.— Я маю душевні наміри, а вони...
— Підйом!
Тепер гармаші підготували вирятувані гармати до бою, поклали біля них, крім НЗ, снаряди, і тільки тоді, без кількох вогневиків, пішли перетягувати останню гармату.
Смерканням дозорна гармата минула вітряки і виїхала на ґрунтову дорогу, за нею потягнулася решта батареї, яку замикали піхотинці Фіненка. Ось уже н вони підійшли під скрипливі хрести вітряків, що на все своє життя пропахли степом і борошном.
— Може, у вітряках якесь зерно знайдемо? — запитав присадкуватий боєць Фіненка.
— Тобі, Миколо, схуднути не завадить. Розпасся на жінчиних галушках.
— Он у першому вітряку й двері відчинені,— тягнув своє дебеляк.— О-о-о! — вражено затих.
Позаду, розпоровши небо, мертвотно злетіли ракети, і вечір одразу ж знівечили гарматний грім і рокіт машин. Батарею смертельним колом обкільцювали вибухи, а далі почали пересновувати кольорові пояси трасуючих куль.
Дзвінко злетів голос командира:
— Батарея!..
Але й без команди піхотинці кинулись за вітряки захищати вогневі позиції, а гармаші розвернули гармати до бою, випрягли здиблених коней і прямою наводкою вдарили по німецьких бронемашинах, що виповзли з темряви. Затіпалась, здибилась поранена земля. Гармашів сліпив огонь вибухів, сліпило ткання трасуючих куль, що їх, не шкодуючи, накинула на них ткаля-смерть. І знову застогнали люди, заплакали коні і, шаленіючи, виривалися з рук їздових. А бійці і їхні тіні згиналися і розгиналися над снарядами і падали на землю, на снаряди, на лафети.
Як смолоскипи, запалали дві бронемашини. Та шалений шквал вогню і землі підважив одну і другу гармати, і не стало біля них ні командира, ні бійців. Запалав вітряк, освітив усе поле. У його спалахах біля третьої, вже розжевреної гармати, як велетні, ожили тіні, і тому здавалося, що тут побільшало гармашів. Вона розстріляла дві танкетки, які наближались до палаючого вітряка, і загинула сама, але й мертву її трощив і дотрощував вогненний смерч і пересновували ниті трасуючих куль.
Запалав і другий вітряк. Снаряд чи осколок вибив із нього гальмо, він замахав палаючими крилами, а всередині його заскреготали жорнові кола, перемелюючи себе на камінне борошно. Цей страшний скрегіт смерті наздоганяв і наздоганяв Богдана, Северина і Миколу Ярчука, того опасистого чолов’ягу, який хотів знайти у вітряку зерно. Його весь час била лихоманка, і страшно було чути, як у безмовності вибивали чечітку неслухняні зуби.
В передсвітню годину туманів, плачучи без сліз, вони обійшли те, що вчора звалося батареєю, і вже хотіли повертати, коли біля спаленого вітряка почули стогін. Кинулись на нього і побачили пораненого сержанта Івана Качалова; його безкровне обличчя було чорним від гарматного перегару і попелу вітряка.
— Куди тебе? — не чуючи свого голосу, нахилився над пораненим Богдан.
— У ногу. Крові натекло повен чобіт, а скинути не можу. Виливайте, братці, бо холодить, мов крига.
Фіненко вийняв ножа, а Ярчук злякано оглянувся, злякано шепнув йому:
— Краще віднесімо, а потім.
Северин спідлоба поглянув на нього, присів біля пораненого, полоснув по халяві, і з чобота потекло червоне шумовиння і кров. На щастя, куля не зачепила кістку, але перев’язати рану не було чим: останні індивідуальні пакети пішли на тих, що були поранені ще біля річки. Качалова поклали на шинелю і навзгинці пішли подалі від того скаліченого поля, над яким тоскно завис дух смерті.
— Оце ж маємо роботу... Оце ж маємо роботу,— бурмотів дорогою Ярчук, злякано озирався, і його золотисті обідки очей перемальовувались на сірчані.
— Ох і полохун ти,— не витримав Фіненко.
— Не всім же героями бути,— огризнувся Ярчук.
* * *
Тепер він не йшов, а скрадався по своїй землі, що ставала полонянкою. Уперше в житті він боявся ранку, що саме пролив кров сонця і висвітлив у долинці з десяток хаток. Вони були такі ошатні, наче збиралися кудись у гості, і, дивлячись на них, важко було повірити, що на всю землю, що на твоє життя опустилися чорні крила війни.
Богдан втиснувся в город, у шелест матірки, у ніжний передзвін маківок, і завмер, немов птиця, придивляючись до своєї землі. І хоча втома й голод валили його з ніг, і хоча думки, мов чорні птиці, клювали мозок, і хоча болі вчепилися за серце і душу, і хоча вже борсався у ворожих лещатах, він не почував себе переможеним. Гвинтівка з ним, ненависть із ним і любов також. В ім’я цієї любові він наситить ненавистю кожен свій постріл. Бо інакше не можна, коли думаєш про тебе, коли живеш тобою.
Він припав до землі, що плакала ранковою сльозою, і огудинням поповз ближче до оселі, на якій уже сумував перед далекою дорогою лелека.
(Продовження на наступній сторінці)