Високо підіймались ракети, в їхньому відсвіті земля ставала моторошно мертвою, такою, як її описав у день страшного суду протопоп Авакум. Вдалині на пагорбі запалав хутір, і хата-білянка, неначе в благанні, підняла вгору скривавлені руки.
— Нервують німці,— сказав Фіненко.
— І виловлюють із річки вбитих,— од вогневої до них підійшов командир гарматної обслуги сержант Ревін.— Вони акуратні — не покинуть ні одного вбитого. Закуримо?
— Не хочеться лізти в землю.
— І все одно закури, бо завтра не буде часу,— зітхнув гармаш.
— Чого так думаєш?
— Із спостережного пункту передали, що німці підтягнули танки. А нам хоч би один завалящий на розвод дали.
— Значить, уся надія на вас, гармаші!
Прямо над ними важко пролетіли бомбардувальники, та все не наші, та все не наші.
— До Києва рвуться.
Аж страшно подумати, що той красень, який колись у сонячному вітрі летів до нього, тепер задихається в чаду фугасок.
— Лягай, Богдане. Клади під голову ранець та й відпочивай під житечком, бо хто зна, коли відпочинемо отак.
Нарешті втихомирився і останній міномет, тільки ракети розшматовували ніч мертвим, потойбічним світлом — напевне, і його німці винайшли для страху.
Богдан розстелив шинелю, поклав біля себе гвинтівку, гранату і ліг горілиць, придивляючись до зоряного неба. І хоч тривожно було йому, та тривожився менше, ніж у дорозі до фронту, бо оті воїни, що почорніли за ці дні в боях, і розповідь про їхнього генерала принесла якесь полегшення душі. А завтрашній бій покаже, хто е хто. Щось вологе впало йому на щоку. Ага, то вже ніч росить росу, як росила і в мирні часи.
До вогневої під’їхала машина, гармаші почали вивантажувати снаряди, а зв’язківець передав на спостережний пункт зовсім мирні слова:
— Привезли огірочки!
Крізь дрімоту Богдан почув голос Фіненка:
— Ти спиш?
— Сплю,— він справді вже губив відчуття тіла, реальності, забираючи в сон важке причмокування бомбовозів і мертвотні відблиски ракет.
— А яка славна ота дівчина, що в санітарному їхала!
— О господи! Кому що...
— На неї ніхто не накидав оком?
— А ти б накинув?
— За щастя мав би... Хоча жаль...
— Чого тобі жаль?
— Щоб не залишилась удовою. Найбільше мені в світі жаль сиріт і вдів. Спи.
Ранок почався таким золотінням, таким ніжно-зеленим і рожевим малюванням, а чоло сонця підняло такий вінець, що й повірити було важко — невже довкола причаїлася смерть? І ось вона загупала в свої пекельні ступи — обізвалась гарматами і мінометами. Чорні, підшиті і прошиті вогнями стовпи піднялися над річкою, над лінією окопів і за окопами. Над лугами блискавично виростав повий ліс — ліс смерті. Поштовхами задихала земля, осипаючи груддя, дими і пил на бійців і сонце. Бійці щільніш притиснулись до її лона, а сонце і поранений його вінець сполохано підскочили вгору.
Із закритих позицій вдарили паші гаубиці-гармати, сумовитий шелест пролетів над бійцями й озвався вибухами на тому березі.
"Дряк, дряк, дряк!" — невдоволено відповіли німецькі міномети, нагнітаючи і нагнітаючи громи. І вони вже стали такими, що гул пострілів і вибухів злився в один збожеволілий обвал землі, чи неба, чи обох разом. І день почорнів, і сонце почорніло.
Ще не осіли гайзери землі, як за ними, викочуючи низом громи, з’явилися танки і розхристані, в приплюснутих рогатих касках автоматники. Їхній основний удар був націлений на серцевину дивізії. Повторювався улюблений маневр: скувати, витягнути на центр усі сили, а самим прорватись на флангах і кліщами замкнути кільце оточення.
І от заворушилися жерла його батареї, заряджаючі смикнули шнури, і, підскочивши, гармати викинули зі своїх пащ вогонь і грім.
— Зараз у вилку!..
Задзвеніли порожні гільзи, знову клацнули замки — і біля танків забушували вогонь і каламуть, а в них заскреготав поранений метал. Ось зразу два танки взялися вогнем. З одного вискочили танкісти, і тут же, підкошені, впали біля траків. А другий танк, немов шматок комети, поніс чадний вогонь аж у небо, бо там його було менше, аніж на землі. Ще з одного танка, мов гадюка, злетіла гусінь, і він затанцював на місці танець кульгавого, та все одно відпльовувався свинцем, поки об цього не дзенькнула пляшка з горючою сумішшю; по броні поповзли мідянки полум’я, і з люка башти почали вискакувати охоплені димом і вогнем танкісти.
А чорні закіптюжені гармаші продовжували молотьбу. І тут над ними, розтинаючи душу, пронизливо завили-заскімлили пікірувальники. Вибухи оглушили Богдана, затулили від нього батарею і тільки не могли затулити вояцького стогону.
Коли осіла курява, вже не було однієї гармати. Від її уламків відповзали поранені, біля її уламків лежали вбиті. І не вітер, а вогонь, що виривався з жерл, востаннє ворушив їхні чуби, що вже належали землі.
Богдан зірвав з голови пілотку. А в цей час позаду гармашів пролунали постріли і крики. Гойднулося жито, і над ним, строчачи з автоматів, підвелися бліді, скривлені напругою німецькі десантники. Богдан щось скрикнув і, на ходу заряджаючи рушницю, кинувся назустріч автоматникам. Він побачив, як на нього глянуло крихітно чорне вічко.
"Невже це і є смерть? І де? В житі, що дає життя!.."
Він вистрелив вище вічка, упав, біля його очей прошелестів свинцевий дощ. Богдан загнав новий патрон у патронник, зірвався з землі і побіг наздоганяти стрільців, що вже гнали рештки парашутистів.
"А де ж той, що цілив у нього? Біжить чи лежить?.."
Відгриміла, відстугоніла, відстогнала земля. І настала така неймовірна тиша, що не вірилося їй, а вуха самі вибухали то дзвонами, то пострілами, то відлунням моторів. Але це була справжня, чесно відвойована тиша, і тривала вона майже до вечора.
А підвечір зі штабу прийшов наказ відступати, бо німці прорвались на інших рубежах. І увечері дивізія почала відступати на тилові рубежі з смертельно пораненим командиром. Він і вмирав, як жив,— із своєю привабливою, трохи ніяковою посмішкою. У вантажній машині, куди поклали його, шелестіло скошене жито і вбирало його кров.
— Який жаль... Який жаль... Який жаль...— забуваючись, раз од разу повторював начальник штабу.
Чумак притримав на руці кілька достиглих колосків, що стали заважкими йому, і спокійно-спокійно сказав:
— Не жаль мені життя, а жаль цього жита. Ще думалось поле орати. І землі своєї жаль, бо й досі не надивився на її вроду.— І, помовчавши, додав: — Чуєш, стікає жито.
Він чув, як скапувало зерно, і не чув, як по краплині на останній його шлях скапувало життя.
Темнішало небо, потемніло, нахилилося до нього й укрило своїми зорями, які він так любив...
III
Після страшних битв і побоїщ землі треба було змити кров, і тому вночі пішов дощ. Лісовим бездоріжжям, голодні, промоклі, вони пробиралися на схід, не бачачи ні сходу, ні заходу, ні півночі, ні півдня. Втомилися люди, втомилися копі, втомилися думки. По корінні, по чагарниках та по калюжах гупали і шипіли колеса гармат, а дощ шелестів і шелестів над бійцями, ніби оплакував усі їхні втрати, усі їхні болі. Це був тяжкий військовий шлях, не тон, прилизаний, що мерехтів у фільмах. А по тому, легкому, близькому до фільмів ідуть і йдуть ситі, самовдоволені, бундючні завойовники. Побачимо, як ви будете їхати, йти і тікати назад. Побачимо!
І хоча це був тільки початок, трагедійний початок війни, коли й мозок чманів од усього, Богдан вірив, що він побачить і кінець її. Вірив у це і невтомний Северин Фіненко, що тепер тримався Богдана. Северин не засипав його сотнями "чому?". Стиснувши зуби, стиснувши болі, він знав одне: треба битись, і битись не тільки за себе, а ще й за того бійця, що наклав головою. І недарма на плечі Северина тепер погойдувалась німецька з цейсівським прицілом гвинтівка.
А дощ періщить, аж ліс гуде, і нема в одежі навіть рубчика, який би не промок. Обважнілі шинелі тепер, здавалося, були виткані з металевих волокон, залізом наливалися і ноги, а повіки намертво змикав сон. На ходу бійці впадали в забуття, і ввесь цей чорний, шумкий од зливи ліс здавався теж вихопленим із сну. Фіненко лобом вдарився об дерево, чортихнувся, поклав руку на Богданове плече.
— Ти чого? — розплющує набряклі повіки.
— Та поздоровкався з дубом. Уже бачив у сні наші поля, а набив гудзя у лісі. Добре тобі, Богдане.
— Це з чого?
— Ти не куриш, а тут аж вуха попухли без курива. Ех, махорочка-махорка... Богдане, а що б ти зараз їв?
— Помовч трохи, базікало.
— Так тоді знову занесе голову на дерево. Ти б від борщу з сухими карасями не відмовився?
— Не одмовився б і від сухаря.
— А німці навіть шоколад жеруть, набирають удень калорії, а на ніч мастяться кремом. От як їм воюється. А тут усе, навіть документи, промокли. Ти спиш?
— Сплю.
— Я колись не вірив, що, ідучи, можна заснути. Давай викрутимо шинелі.
— Нащо? Дощ не перестав же.
— Не можу без роботи жити і найбільше не люблю лінюхів.
(Продовження на наступній сторінці)