Уже навчені гірким досвідом, Богдан і Северин довго вивчають узлісся і входять у нього з гвинтівками напереваги. Одначе тут діброва стрічає їх не проклятим "хенде хох", а привітним жебонінням струмка. Недалеко від нього вони виполошили зайця, і він злякано поніс у світанок човники вух. Виходить, тут нікого не було, коли заєць жирував.
Світанок їх зустрів у глибині мішаного лісу.
— Ти поглянь, Северине, що тут робиться! — вражено зупинився Богдан.
Фіненко мимоволі схопився за гвинтівку, гостро блиснув темними очима.
— Що там?
— Білі гриби! Подивися, скільки їх!
— Та тут ціла черінь! — здивувався Северин.— І які гарні, мов діти в сповитку.
Лише біля одного розлогого дуба вони знайшли вісімнадцять грибів і не стали більше збирати.
— А може, спечемо їх? — запитав Северин.— Війна війною, а їсти треба.
— Спробуєм, тільки спершу перевіримо місцевість.
Вони з годину походили по лісу, наблизились до шосе, що зараз німувало. Та ось далина сколихнулася гудінням, і на шлях виповзли танки з роздвоєннями хрестів. На них були відкинуті люки, а з них безтурботно виглядали пітні, закіптюжені, з підкасаними рукавами танкісти. Пересміюючись, вони спокійно жерли курятину, яблука, груші. Навіть ліс не страхав їх. "Ох, як далеко відкотилися наші. Чи й проб’ємось тепер на схід?" — Богдан уперше подумав: може, доведеться їм партизанити.
— Відійдемо від спокуси,— похмуро шепнув Северин.
І вони знову заглибились у ліс, знову знайшли того дуба, під яким було стільки грибів.
— Це ж треба так зародити! — Северин ще виважив сімейку.— Всього зародила земля, тільки щастя не вродила. Ти, Богдане, поглядай навколо, а я зготую сяке-таке снідання.— І почав збирати сушняк. Потім вирізав дві розсохуваті гіллячки, застромив їх у землю, а на них поклав лозину з нанизаними грибами.
— Аби ще сала та цибулини, то вийшов би грибний шашлик.
— Аби ж це мука, то вареників наварили б, та сиру катма,— в тон йому відповів Богдан.
— Знову гуде шлях,— повернув голову Северин.— Коли ж ми приб’ємося до своїх? — І на його темне вилицювате обличчя лягає осмута.
Між деревами Богдан побачив зарослого до очей немолодого чоловіка з чималим кошиком в руці. "Напевне, грибар". Невідомий теж помітив Богдана, нерішуче зупинився.
— Підходьте, підходьте! — гукнув Богдан.
Дядько несміливо почав підходити до багаття, в його кошику лежали одні білі гриби. Він поздоровкався, запитав:
— Додому?
— Думаємо на схід.
— Тільки де він тепер, цей схід? — тоскно запитав сам себе селянин.— Німець уже кинув листівки, що до Києва добрався.
— Це брехня! — скрикнув Богдан.
— Може, й брехня, бо хто на війні не бреше? — погодився селянин.— Та самі бачите, яка в нього техніка: суне — аж землі важко. Так що, хлопці, пожалійте свої голови.
— І що нам робити? — примружився Северин.
Селянин спочатку поправив гриби у кошику і потім заговорив упівобода сизих вусів.
— Кидайте, хлопці, своє залізяччя,— обміряв очима гвинтівки,— та й заходьте хоч і в наше село. Хліб у нас б, самогон є, дівчата і вдови теж, то й треба приймаків.
— А вже приходили вони до вас?
— І сьогодні один прибився, Миколою Ярчуком звати. Як сів їсти, то всю вулицю здивував.
Друзі переглянулись.
— Цей лише своїм кендюхом і здивує світ,— сказав Богдан.— Не вийде з нас приймаків.
— Діло хазяйське, тільки жаль ваших молодих голів,— похитав сизою, як стара стріха, чуприною.— Та вам видніше, що робити. А я тепер живу, неначе у пні: так здолав страх.— Він тремтячою рукою дістав з-під грибів торбинку.— Може, вишень покуштуєте?
— Не будемо їсти ваших вишень,— рішуче сказав Северин.
— Чому ж?
— Вони панахидою тхнуть.
Селянин розгублено підвівся, узяв кошика і, заточуючись, пішов своєю дорогою. Після сніданку друзі затоптали багаття, вибрали в суничнику затишне місце, розстелили шинелі, і Северин перший ліг відпочивати. Склепивши очі, почув над собою стукіт дятла, потім іволга вронила ніжний перелив, і він переніс його аж до рідного Псла.
Богдан кружляв і кружляв навколо його сну, прислухався і до лісу, і до шляху, де раз од разу гугоніла чужинська техніка, і до неба, що теж не мало спокою. А човник пам’яті снував і снував видіння останніх днів, угризався у траншеї його дивізії, у ті болота, де вони руками й болями переносили гармати, і в ті поля, де побачив зачаклованих женців. Якщо фронт відкотився далеко, то вони проходитимуть лісами, де живе Ярина. Ось так у печальну годину він зможе побачити її.
Прокинувся Северин, зіперся на лікоть:
— Спокійно, Богдане?
— У лісі спокійно, а на шляху те саме.
— Вода в тебе є?
Богдан подав йому баклагу, і Северин жадібно почав пити.
— Це ж чорті-що приснилося: неначе попав у полон, а там не дають води. Яке життя, такі й сни. Де ж тепер наші? Хоч би яка гармата загупала.
Богдан ліг на землю й одразу заснув чутким сном, який вихоплював із дійсності не тільки гул літаків, а й тріск сухої гілки під ногою Северина. Що то не лісовик. І коли у сон Богдана почали звідусіль сходитися люди, він за ними побачив притінений образ Ярини. Дійду чи не дійду до неї?..
— Богдане, ти стогнеш,— збудив його Северин.— Щось важке наснилось?
— Перше кохання.
— Так чого б тужити від кохання?
— І від нього люди мають тугу.— Вірі подивився на сонце, що вже повернуло на захід, скочив на ноги і рішуче сказав: — Ходімо, Северине, до шляху.
— Чого?
— Відробляти незароблені харчі.
— Це ти серйозно?! — здивувався і завзято блиснув очима Северин.
— Серйозно, друже.
— Значить, партизанити?
— Хоча б і так.
— Тоді ходімо! Тільки без дурощів: не хапати здобич, що не по зубах. Згода?
— Згода! — морозець азарту й тривоги пройшовся по його тілі.
Скрадаючись, вони сторожко пішли лісом, знайшли вигідне місце і залягли неподалік від шосе. Ось по ньому з несамовитим тріском промчали на мотоциклах автоматники, далі тягачі натруджено потягли важкі гармати, потім проїхала колона вантажних машин, на яких каска в каску сиділи піхотинці. "Черепахи",— подумав Богдан.
— Не фортунить. Видко, треба мастити п’яти,— підповз до нього Северин.
— Почекаємо ще трохи.
Вони пропустили кілька деренчливих танкеток, і дорога почала затихати. Настала та година, яку називають: іще не вечір, але вже й не день. Густіше запахли трави, липовий цвіт і гриби. Одного Богдан бачив прямо перед собою. Чого йому заманулося підійти до самої дороги? Ще загудів закривавлений сонцем захід, і з нього, побоюючись вечорини, шалено пролетіли два бронетранспортери. І коли подумалось, що таки справді треба збиратись у нічну путь, на шосе з’явився самотній землисто-зелений "опель". Богдан зирнув обабіч шляху, і мозок сам шалено кілька разів вистукав: "Наш, наш, наш!" На темний шпильок мушки він бере кабіну, підводить її під невидимого водія. Здається, мушка стала більшою, а скло кабіни почало розповзатися. Спокійніше! Спокійніше! Ось саме раз!
Постріл одночасно лопається у склі і вусі. Машина здригнулась, круто повернула ліворуч і через дорогу рвонула в кювет. З неї ошаленіло вискакує низький, у неймовірно високому картузі офіцер і навмання стріляє з пістолета по деревах, але одразу ж незграбно, витягаючи шию, падає на край дороги. Картуз, оплетений мертвим сріблом позумента, злітає з його голови і сірим решетом котиться по шосе. На офіцера, якого ще лихоманить остання судома, налітає Северин, з міцно затиснутих пальців вириває пістолет і кидається до машини.
— Северине, не випробуймо долю! Біжімо!
— Почекай! Дай глянути в машину. Пантруй за шляхом!
Зір Богдана роздвоюється, і хоча на шосе нікого не видно, його б’є дрож, а пахощі прив’ялого липового цвіту п’янять дурманом операційної.
Северин викидає з машини ранець, автомат, карту, потім підхоплює все добро на оберемок і з ним вкочується в ліс, кидає на траву й починає витирати обличчя.
— Чогось циганський піт виступив. Бери, Богдане, собі автомат.
— Біжімо! — Богдан, уже з автоматом, налітає на гриба, що виріс перед дорогою, перескакує через нього, вдихає пахілля липового цвіту. "А гриб живе,— майнула дурна думка і зняла частину напруги,— Отже, початок зроблено".
Вони вчасно вбігають у гущавину. Позаду них задеренчали автоматні черги. Коли вже відміряли кілометрів з п’ять, Северин зупинився і захекано сказав:
— Здається, Богдане, ми сьогодні зможемо влаштувати бенкет.
— Який бенкет?
— У ранці щось булькає та булькає. Не воду ж вони возять із собою,— Северин розкрив ранець, порився в ньому і подав Богданові дві плитки шоколаду і пляшку вина з барвистою етикеткою.
— Неначе французьке. Бери, чесно заробив!
VI
(Продовження на наступній сторінці)