У місячній повені і в марищі тіней утопилися ліси. Передосінній сум тече по тихих стовбурах і затікає жовтизною у листя, міддю в жолуддя, огнем у горобину. І гіркістю горобини, і вогкістю грибовищ, і терпкістю хвої, і бродінням опалого листу пахне тепер лісова земля, що в доброму напівсні вибиває з-під кореня то боровика, то красноголовця, то рижика, то бабку — хай побавляться дрібнята під місяцем, бо під сонцем люди не дадуть.
Затопленим лісом іде, поспішає Богдан і не знає, де б’ється його серце — чи в грудях, чи попереду в деревах. Дурило воно його раніше, дурить і тепер. Іноді здавалось, що хтось іде попереду — виразно чулась жіноча хода — чи не Яринина? Він кидався у тіні, у місячні стовпи, а кроки стихали чи озивалися збоку. То, напевне, були кроки осені, чи луни, чи печалі його.
Припізнився він, припізнився. Напевне, в лісництві вже й спати полягали. І чого він, дурний, так поспішає, ніби там очікують його? І що він скаже, коли побачить її?
От і перехрестя доріг. За ним неждано, як цвіт папороті, блиснув вогник, згас і знову блиснув. І Богдан завагався: іти чи не йти на той цвіт папороті, що тривожиться біля оселі лісника. Може, повернути назад, переночувати в Олесиній хаті та й до школи, до цвіту дитячих очей, до пісень, до того дзвоника, який щоразу заносить трепет у душу. Але як треба, щоб тобі подзвонювало миле дівоче чи жіноче слово, її сміх, її сережки, її підківки. Давно-давно дзвонили вони та й занесли свій дзвін у далекі ліси.
Скрадаючись поміж дерева, він бачить, що біля вогника порається темна жіноча постать. Вона підвелася над таганком, і Богдан пізнав ту бабусю, на обличчі якої стояв, цілий вік. Стара, мов чаклунка, помішала в казані якесь вариво, підвела голову до лісу, над яким саме прошелестіли перелітні птахи, щось згадала і тихо-тихо заскрипіла-заспівала їм:
Та налетіли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дунаї.
— Бабусю, ви ще співаєте? — несподівано біля хати озвався-задзвенів голос Ярини. Він би цей дзвоник і в людському морі впізнав.
А ось і Ярина вийшла з темряви, як доля його, як скорб його. І Богдан сторопів, вкляк на місці од несподіванки, од її голосу, од тієї хустини, що вже по-жіночому лежала на її косах, од тихої передосінньої посмішки. Теж, повиє, має свої осінні дні, свою журбу. І тільки тепер Богдан зрозумів, що вже минулася, наче й не була їхня весна.
— Та вже не співаю, а мугикаю, донечко. Забрали літа і здоров’я, і голос. А колись утішались ним і ліси, і люди, і худібка.
— Худібка? — посміхнулась Ярина.
— Авжеж, бо ми не росли біля книжок, а тільки побіля чужої худібки. Таки їдеш уранці?
— Їду, бабусю.
— Всі тепер у науку їдуть та йдуть. А де ж Данило?
— Зараз прийде,— підкинула в багаття хмизу, задумалась над своїм. І враз стрепенулись її брови, тіні гойднулися на обличчі. Ярина сполохано повернула голову до лісу.
— Чого ти, донечко, наполохалась? — лагідно спитала її бабуся і теж поглянула на ліс.
— Мені здається, що хтось дивиться на нас.
— Коли й дивиться, то тільки на тебе,— розважливо сказала стара.— Бо ти така, як із колядки вийшла — і з богом за один стіл можеш сісти.
— Ой не хваліть, бабусю,— засоромилась молодиця і знову крадькома подивилася туди, де стояв Богдан.
А йому і в думці страшно було назвати її молодицею. І дивився він на неї, і журивсь, і надивитися не міг, і журбу відірвати не міг.
Не дочекавшись Данила, Ярина і бабуся подалися до хати, а він, ломлячи себе, чавлячи болі, наосліп пішов од вогника, од любові, од цвіту папороті, що зацвів не для нього, бо но міг комусь замутити цей тихий вечір чи життя, як замутили дикі гуси воду в тихому Дунаї...
* П і д’ ї з д к а — невеликий човен.
Частина третя
І
Ячать паровози, ячать паровози!.. В страждання, в страждання, в страждання спішать поїзди...
Тепер поїзди ще більш беззахисні, ніж люди, бо від своєї залізної долі — дороги — можуть піти лише в небуття. І в трагедійнім передчутті ячать паровози, мов чорні лебеді.
Ось знову село. Воно з пагорбів будь-як розбігається в зелені левади, в срібні наколихування верб, у сиву задуму достиглого жита. Житечко-жито, хто ж тебе косити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе. Як широко розмахнувся він, як високо підняв лапища вогнів, як під корінь веде свій укіс. Під корінь!
Спереду заячав поранений паровоз. Перекреслюючи хати, левади, шумовиння верб, сиву задуму жита, поволі-поволі проходить з червоними хрестами ешелон. За всіма своїми вікнами він проносить перев’язані руки, перев’язані рамена, перев’язані голови і неперев’язані страждання.
Болючим поглядом Богдан проводить санітарний ешелон і неждано скрикує: в останньому вагоні біля відкритого вікна бачить засмучену Оленку. І дівчина впізнала його, зойкнула, наче і її поранили, підняла пілотку, махнула нею і зникла, як сон, як марево, тільки за колесами ешелону ще здригалися похилені жита.
— Знайома? — безцеремонно штовхнув його під бік старший сержант Северин Фіненко.
— Знайома.
— Гарненька, ох, і гарненька! З такою б під місяцем постояти.
— Зараз цього тільки й бракує,— похнюпився Богдан.
— А хіба що? Війна війною, а молодість — раз на віку. Хто ж вона — сестра чи фельдшер?
— Не знаю. Її ще в тридцять восьмому році забрав до себе рідний дядько. Він тоді був старшим лейтенантом.— І на якусь хвильку до Богдана повернувся той мирний день, коли на нього з трьох стін глянули дивовижні рушники, коли невдоволено, як старий дід, заскрипів ткацький верстат, коли на порозі з кошиком грибів з’явилося веселороте дівчисько, що тримало в усій поставі передчуття любові. Чи повернеться вона і він до того споришевого дворика, до тієї сумирної блакиті неба, що зі своїх верстатів скидає вибілені хмари? Це було тоді звичним, щоденщиною, яку майже не помічав, а тепер це стало недосяжністю, за якою щемить і щемить серце, і гортає сторінки, що минули, і заглядає у ті, що зараз пишуться вогнем. Він уже наближається до них, але як стріне їх?
Тривога невідомості весь час давала знати про себе. Ти вмів розповідати на уроках про подвиги інших, про героїзм, про смерть, а як сам віч-на-віч зустрінеш те, що повинен зустріти солдат? Не скаменять тебе очниці смерті, не прищулишся, не вклякнеш од них?.. І хоча він вірив, що достойно зустріне і битви, і випробування, одначе тривога все одно не залишала його. Легше було сержанту Фіненкові, бо він на Халхин-Голі ломив ребра костомасі і мав свої погляди на війну: "Там треба не лякатися, а вбивати, щоб тебе не вбили". "Найкраще воювати ситому, а робити перебіжки — голодному", "В бою тримайся ближче до командира, а на відпочинку — до кухаря", "Спостережний пункт — це не рідний дядько, а обоз — кума".
Спочатку Богдан з недовірою прислухався до таких сентенцій сержанта, а потім зрозумів: бувалий солдат підбадьорював ними бійців, які ще не нюхали пороху.
Знову заячав паровоз і, оминувши золото малювання соняшників, зупинився на забутому полустанку. На крихітному, оточеному житом пероні було тільки двійко білоголових дітей — видно, брат і сестра, біля їхніх босих ніг стояв круглий кошик з першими черешнями.
— Беріть, дядю, черешні,— звернувся хлопчак до Богдана.
— Сип у пілотку. Де ж ви рвали їх?
— У лісі. У нас їх рясно-рясно зародило,— довірливо сказала дівчинка, що вже тримала степовий смуток в очах.
Богдан вийняв гаманець.
— Не треба, дядю,— попрохала дівчинка.— Ми ще нарвемо. Ми тепер тільки для вас, солдатів, рвемо.
— Спасибі, донечко,— почав нишпорити по кишенях, щоб знайти якийсь подарунок, але нічого не знайшов.
— Нічого не треба, дядю,— повторила своє дівчинка.— їжте на здоров’я.
А в цей час залунала команда:
— По вагонах! По вагонах!
На пероні з’явився старший лейтенант — їхній командир батальйону, він хмурив чорні стрілчасті брови і теж нетерпляче вигукував одне:
— По вагонах! По вагонах!
На пероні залишилися тільки брат і сестричка з черешнями. Вони все зривалися підбігти до поїзда, але побоювалися суворого погляду старшого лейтенанта.
— Які тут гарні й смачні черешні,— сказав Фіненко, зиркнув на дітей і стишив голос: — Не знаю, чого нам паритись у вагонах? Скоро ж не поїдемо, бо попереду розбита дорога.— Раптом він затих, усією кряжистою постаттю потягнувся до поля.
— Що там?! — занепокоїлись бійці, кинулись до широкого отвору.
— Здається, "рама" летить.
Бійці притихли, і всі очі скинулись туди, де на розімлілих хвилях юги погойдувався обрій, звідки наростав уже знайомий, з хворобливим присвистом гул німецького двофюзеляжного розвідника. Ось і він з’явився — виніс чорну драбину смерті. По ній вдарили спарені зенітні кулемети. Але розвідник нахабно, не кваплячись, пролетів над ешелоном, розвернувся і поволі почав утискати в хмарину свою чорну раму.
— Тепер, братці, чекай біди — полетів за нею, гад,— нахмурився Фіненко.
Біля колії знову з’явився занепокоєний комбат, наказуючи нікому не покидати вагонів.
— Якийсь один сучий син утік, а всіх тримають, наче телят на прив’язі.
— Припинити розмови!
(Продовження на наступній сторінці)