У передпокої чути чиїсь скрадливі кроки, потім притишену мову, наче в цьому кабінеті господарює не він, а покійник,— Комендант, прислухаючись, пізнає голос Оникія Безбородька. Чого ж він ховається? Чи і йому страх мотає душу? Обережно напівпрочиняються важкі, оббиті свіжокованим залізом двері, і в них просовується відсмикана, підлиняла секретарка, що має поставу, ніс і очі забокоєної чаплі. Хто тільки позавидує на ці кості й веснянки, —які, наче тля, обліпили вузький вид фрау? Коли вона сміється, то від неї сиплються і пудра, і веснянки.
— Пан голова...
— Просіть його, — нетерпляче перебиває секретарку.
— Заходьте, пане голово.
Безбородько, вклоняючись, несе до нього свої сім пудів живої ваги, шанобливо схиляє напахчену важкими парфумами голову, Від них одразу в кабінеті вселяється дух старої перукарні.
— Знайшли нарешті місце для барона? — строго питає комендант і вибиває кощавими пальцями дріб.
— Знайшли, — запинаючись, відповідав голова і морщиться, паче від зубного болю. — Але...
— Яке ще у вас "але"? — Коменданта майже завжди нервує цей лантух м'яса, особливо його вуха: здається, з них волохатиться не волосся, а павуки.
— Місце, можна сказати, всім гарне — просторе і недалеко від гробовища. Але там колись, у давнину, забобонні дядьки ховали відьом і вовкулаків.
— Відьом і вовкулаків?! — В коменданта залихоманились вії і брови. І хоч він зараз до краю замотаний турбаціями, проте згадує вичитане з старих книг, які похапцем ковтав, збираючись на Україну. — А це правда, що в них вбивали осикові коли?
— На жаль, правда. Забобони...
— І коли це було у вас?
— Давно. Ще до революції. Про це місце тільки дуже старі люди пам'ятають.
— Поховаємо в цьому місці барона — тоді усі згадають, кого там ховали. Треба шукати щось інше.
Безбородько безпорадно розводить свої голоблі-ручища:
— Нічого мудрого, гер гауптман, не можу придумати. Нічогісінько!
— А може, в самому місті поховаємо барона? Безбородько знову морщиться:
— Боюся, щоб не поглумилися з могили. Вічної ж варти не поставим біля неї?
— Вічної не поставим, — погоджується комендант і застигав в напрузі: знову озвався телефон. Шульц якусь хвилину дивиться на нього, як на ворога, але бере трубку. Вона тріщить, шкварчить і жбурляє покруч дурних слів:
— Пан гауптман! Пан гауптман! їх іст... Парфен Квасюк. Бітте, гер комендант, до слухавки шпрехен фрау Аніт.
— Швайне, — тихо каже комендант і передає трубку Оникію Безбородьку. — Поговоріть з цим бовдуром і спитайте, чого він не в лісі, чого не ловить партизанів.
Голова управи обережно, наче вона скляна, бере з руки коменданта пітну слухавку, притуляє до заволохаченого вуха.
— Алло! Пане Квасюк, вас слухає голова районної управи.
— Пан Безбородько?! — Оце добре...
— Невже ви і досі не облягли партизанів? — перебиває його Безбородько.
— Та бачте, Оникію Івановичу, така трапилась халепа, що не кажіть.
— Яка ще халепа?! — злішає Безбородько, і злішають його сині уста. — Перепились дорогою ваші дурноколінні поліцаї?
— Ще гірше... Бачте...
— Не жуйте слова, як сіно! Кажіть!
— Так-от, пане голово, коли ми доїхали до лісу, німці пропустили наші машини вперед...
— Бо знають, які ви боягузливі.
— Пропустили нас уперед і вдарили навмання по лісі з гармат. А далі ми знов поїхали і за лісниковою хатою помітили, що дорога ніби підкопана. "Заміновано!" — вигукнув хтось. Ми зупинилися, поскакували на землю, і в цей час спереду і з флангів партизани сипонули вогнем. Ми, пане голово, попали в чортів трикутник. Можна сказати, переполовинили і нас, і німців.
— А далі, далі що?! — задихається від обурення Безбородько.
— А далі ми всі кинулись врозтіч, бо інакше не можна було. Навіть усіх побитих не встигли захопити.
— Скільки ж там партизанів було?
— За деревами не бачили їх. Але, видко, багато, бо ж трикутник зробили.
— Почекайте, я доповім пану коменданту, — з трубкою в руці Безбородько коротко розповів про розгром карального загону.
Гер комендант мовчки слухав, а з обличчя його, починаючи од вилиць, сповзала і сповзала кров. Не партизани, не ліси стояли перед його очима, а страшна передова. І перші змучені слова коменданта здивували голову управи:
— Тепер буде кого ховати там, де колись ховали відьом і вовкулаків...
XII
На хуторі вмирає день і гасне — перестигла бронза пшениць.
З лісу в широких киреях виходять вечір і туман; вони спиняються біля узлісся і думають: куди б це піти? Далі туман зсовується ліворуч і сивим дідом бреде на долину до ставу, а вечір скрадається на хутір, щоб почути, як, заблукавши у вишняку та гречках, затихає самотня хата і вулики. Отут він вірним коханцем дочекається ночі, подарує їй перстень місяця та й зникне у вербах та верболозах над ставом, біля якого пара коненят, розштовхуючи кущі калини, розкошують у молоденькій отаві і насторожено підводять голови, коли небо озветься гулом бомбовозів.
З пасіки до оселі іде — не йде старий Гримич, медвяний цвіт гречок цілує йому обважнілі руки, вибирає і вибрати не може утому. Що не кажи, а старості й на ярмарку не позбудешся — нема покупців на мед, тільки дівчата тепер хочуть старішими здаватись, щоб не чіплялись до них лихі вирла.
Біля свіжого обкорованого вориння пасічник зупиняється, а під його кущатими, бровами одразу ясніють імлисті очі: з вишняка назустріч йому вимайнула ота непосидючість, ота віхола, отой щебіт, ота усмішка й насмішка, що зветься Яринкою. Яку внучку подала йому доля, та не вгадала часу. Старий невесело посміхається дитині і каже тільки одне слово:
— Завечоріло.
— Завечоріло, дідусю, — повела вечоровими бровами, під якими зворушливо дихають ямки. Іч, де знайшли собі місце. — Ви ж бджолу витрусіть із бороди.
— А вона мені не заважає, — проте обома руками ворушить сиву гущавину, а з неї з дзижчанням вивільняється комаха.
Над прикляклою хатою, що вдовує тепер, пролітають чорні хрещики диких качок і падають на став; спочатку крила лунко б'ють по воді, потім стихають, а вже далі трьома нотами озивається струмок, що з лісу тече до ставу і витікає з нього, торкаючи ноженята латаття і незабудок.
— Сумуєш, дитино? — кладе старий руку на плече Ярині.
— Журюся, — зітхає дівчина, що притихла тепер, наче вона — й не вона.
— Ішла б собі додому, поки не наспіла запівнічна година.
— Там теж розради не знайдеш. Мама аж запухла від сліз.
— По сльозах та крові тепер час пішов. А для скількох він уже спинився...
Ярина дивиться на дідуся, притуляється до нього головою і не знає, що сказати. А той, виходячи з тяжких дум, уже говорить про буденне:
— Ти, може, і вечерю зготувала?
— Зготувала, аякже.
— То й пішли, — і старий поволі йде до хати, тут біля призьби па вбитому стовпчику грибом стоїть застелений стіл, на ньому — свіжа разова паляничка, мед у кухлику, полумиски і ложки. Яринка з хати виносить огорнутий пілочкою горщик .і хватопеком сипле в полумиски галушки і пару.
— Гарна вечеря, коли б ще бог послав доброго гостя, — сідав дід біля столу.
Дівчина знов зітхнула: скільки раніше до них приходило добрих людей, скільки гарних розмов, і сміху, і пересміху, ї пісень кружляло за широким ясеновим столом, а коли вже хміль розбирав батькове товариство, вона городом скрадалась до татарського броду, де її на човні очікував Івась Лимаренко. Де він пробував ці чорні дні?
Не раз вона вечорами вибігала до броду, та не було на ньому ні вербового човна, ні яворового весла, з якого так співуче скрапувала вода. А дурне серце чекає і чекає і човна, і весла, і отих кучерів, що падали на її плечі. Невже де було? Чи тільки наснилося?.. Ой броде татарський…
Старий, поклавши ложку, ніби дрімотно дивиться на онуку, похитує головою:
—Не знаєш, що робити з собою?
Ярину аж струсонуло дрожем: у самісіньку душу заглянув дідусь, бо таки не знає, ох не знає, що тепер робити з собою. Можна б і їй зашитись на хуторі, до якого ще не дотяглися лапища війни, можна, доглядаючи дідуся, нишкнути па пасіці чи у верболозах біля ставу та забирати в сон гудіння бджоли і бомбовозів. Але хіба це життя? І хіба тільки про себе думає вона? Сказала братам, щоб взяли її в ліси, так вони спочатку реготали до сліз, а далі пояснили, що в них нема ні дитсадка, ні вечорниць. Тоді вона спересердя назвала їх старими парубками, а сама побігла до Мирослави і в неї наплакалась донесхочу. Невже і її час пішов по сльозах?.. І хоч яку вона має образу на братів, та все одно чекає — дочекатися не може їх; може, таки порозумнішає її парубота? І посміхнулася сама собі, і знову зажурилась, і крізь тишу, що аж подзвонювала у вухах, чула сплескіт далекого весла. Передчуття, чи що?
На ставку затривожились дикі качки, шелеснули крила, потім на стежині зацокотіли чиїсь кроки. Тільки чиї?
— Іди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечір.
(Продовження на наступній сторінці)