Та не це тривожило Сагайдака, ох, не це. Де ж заподілися оті, лихо мали налагодити підпілля? Як він їх чекав! Аж до першого гарматного грому чекав — і не дочекався. Що ж із ними? Уже гармати молотять край його району, а він і уявлення не має про своїх вірних помічників. Невже потрапили в лапища ворога? Тривожило недруге: чи правильно вони роблять, що сьогодні, коли німці підійшли до їхньої— округи, розходяться по своїх домівках і конспіративних квартирах? Він наполягав; щоб партизани вже зараз були в лісах, але перемогла інша; обережніша думка: прокотиться німецька навала — і тоді почнуть діяти народні месники. Може, ця обережність і потрібна. А що як вона згубно вплине на декого з слабкодухих? Ні, партизан, коли він е партизаном, свою судьбу має стрічати не в хаті, а в лісі. Але що вирішено, то вирішено, і він сьогодні теж піде до своєї конспіративної оселі.
Іще раз оглянувши ями, поправивши свіжонарізаний дерн на них, він перескакує блакитний, мов цвіт сон-трави, струмок і спиняється на пагорбі, що став місцем їхніх зборів. Тут, біля старого, в три обіймища дуба, його вже чекають партизани, ще без зброї і в звичайному буденному одягу. Зіновій Васильович вітається, перелічує їх очима і насторожується:
— А чого я не бачу Власа Кундрика?
Опасаюсь, що ми й не побачимо Кундрика, — після довгої танки відповідає учитель Марко Ярошевко. Як тільки чоловік все чогось боявся, що його не візьмуть у партизани. Ще з шкільної парти жив партизанською романтикою і тепер поза нею не бачив життя.
— Чого ви так думаєте?
— Бо ми трохи знаємо Кундрика, — поволі, ніби неохоче, озивається незворушний дужень Петро Саламаха, над яким посміюються, що відколи він одружився, то все носить жінку на руках. — Кундрик, як думається, це із тієї кендюшної породи, яка все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю.
— Перевіримо, — не знати для чого кидає шаблонне слово, бо хіба ж не стає перевіркою ця тяжка година? Буде вона перевіряти всіх його хлопців і голодом, і холодом, і вогнем, і свинцем, Ніхто ще з них не знає, що таке війна. А в книжках не вичитаєш того, що везе вона на своїх сталевих огирах і тримає в своїх катівнях.
От і зажурився він над долею побратимів, тільки за себе не журився, бо всього зазнав у свій час: і на розстрілах стояв, і з ескадроном врізався в полки, і в крові із мертвими відходив на той світ, і знову одчайдухом мчав на коні, відмикаючи шаблею замкнуті світи.
Минули роки, як весняна повінь, і знову ніби юність тобі дивиться у вічі очима молодих побратимів. Один тільки є серед них літній чолов'яга — непосидючий завгосп, який правдою і неправдою виривав щось для партизанів і вирвати не міг, бо майже ніхто з господарників не підтримав його і навіть обурювався: як це можна без законних підстав і паперів забрати щось на складах? Сьогодні, напевне, і вони знайшли б закон, та вже пізно.
Далина знову озвалась гарматними громами. Мовчки переглянулись партизани, мовчки потяглись до кисетів, а на очі сутінню лягла задума. І все одно ще вірилось — не вірилось, що це вже смерть стає на їхній поріг. Згинь, лихоманна...
"Недалеко, десь на вододілі річок, б'ють", — прикидає Марко Ярошенко, який знав кожне урочище, кожну річечку свого району.
— Може, в когось щось є? — перегодя питає Зіновій Васильович.
— Поки що нема, але, видко, буде... — багатозначно мовив чорнобровий веселун Демко Бойко, і на всіх обличчях вибились посмішки. Сказати б, чого?
І це порадувало командира: славні підібралися хлопці у нього. Славні! Отакі і в червоних козаках виривали долю з лапищ недолі.
— Так що ж, товариші, послухали чужого грому — і до свого дому. А рівно через вісім днів збираємось тут. Коли щось зміниться — зв'язківці дадуть знак.
— Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас є, і навіть відточені, — напівжартома, напівсерйозно каже присадкуватий Михайло Чигирин, який і зараз сушить голову господарчими турботами.
— Воно б і можна було, та почекаємо.
— Чого ж, Зіновію Васильовичу, чокати?
— Щоб хтось не наскочив на землянку і не зробив засідку.
— І це може бути, — зажурився Чигирин, — бо не знаєш тепер, з якого боку підкрадається до тебе лихо. Ой не знаєш...
Хоч сумної завів завгосп, та не сумують хлопці, особливо близнята Гримичі, навіть підсміюються над своїм запасливим Дідом Морозом, і це радує командира.
— А тепер пісню на дорогу.
— Якої ж? — стрепенувся веселогубий Демко Бойко, що мав не голос, а голосище.
— Та нашої ж: "Ой пущу я кониченька в саду". І тихо-тихо забриніла старовинна пісня, де була рада і порада батька-матері з молодим вояком, де військо запорозьке ішло, короговки маяли, а попереду музиченьки грали... І хоч гримлять зараз чужі громи, та ще замають наші короговки, де й не маяли — замають!..
Хрест-навхрест обіймаються партизани, бо хто знає, яким буде цей тиждень, і зникають за розімлілими високостовбурними дубами, серед яких у рожевих сукенках стояли оті черешні, що .мають більше ягід, аніж листу. "Усього ж зародило в цьому році". Біля командира залишаються тільки Роман і Василь Гримичі та Петро Саламаха. Під чорними піддашками брів тракториста чаїться тривога.
— Що вас непокоїть, Петре?
Саламаха незворушно дивиться на командира.
— Усе ж він — бісів Кундрик. За таким і чиста вода скаламутиться.
— Пустіть нас до лавушника! — водночас тріпнули вогнистими чубами горбоносі, міцнотілі, мов з міді вилиті, близнюки.
— І що ви думаєте робити з ним?
— Поговоримо. А коли треба — потрусимо душу, як грушу!
— А коли захворів чоловік?
— Тільки на хитрощі, — впевнено відповідає Саламаха. — То возкий чоловік. — Він, коли я ішов сюди, таївся чи крутився в лісах, але до нас не прийшов, на якихось вагах зважував день сьогоднішній і день завтрашній. А Кундрик важити навчився і прятатися теж.
— Раніше про це не можна було сказати? — насупився Сагайдак; сам він до цього часу Кундрика не знав, його ж так гарно взяв під крильце голова райспоживспілки. "Сам, дідько, не допартизанив, а Кундрика підкинув, як зозуляче яйце". Саламаха пустив погляд вбік.
— Про оцю очману скажи щось, то будеш піввіку видихати лихо. І, по-друге, подумалось: в таку годину одвіється погань навіть од Кундрика. Та, видать, не одвіялась...
Сагайдак повів плечем і сам себе запитав:
— Тоді не знаю, чого він так настирно просився в партизани?
— Теж знайшов вигоду: щоб в армію не взяли. Кундрик без вигоди кроку не ступить. А це почув, що гримить, — і в нору. І ще не знати, як і яким він буде, коли вилізе з нори.
— Боїтесь? — І сам боїться вимовити те, що нагло зупинилось у думці, — зради.
— Опасаюсь спідлевого. Піти до нього? — І Саламаха стиснув кулаки, і ще більше зламались темні піддашки брів.
— Заждіть. Ще подумаємо над цим.
— Щоб потім, Зіновію Васильовичу, не було пізно, — похмурніли близнята.
Що їм сказати — молодим, зеленим?
— Я сам навідаюсь до нього.
— Вам видніше. — Обнявшись, вони прощаються. Близнюки і Саламаха повертають на дорогу, а Сагайдак ще довго проводжає їх поглядом.
Ось і крути мізки та решетуй здогади: хто ж цей Кундрик? Боягуз, що тихцем зашиється в закуток, чи боягуз, що може продати всіх? От і мотайся до —нього, ніби нема в тебе інших турбот. І Сагайдак легким мисливським кроком ще лісами, переходить понівечені худобою гречки, оминає Магазаникову оселю і виходить на шлях. Повз нього проскочило кілька машин з піхотинцями. Це до фронту. А від фронту пройшла санітарна, в якій лежали й сиділи поранені бійці, і кров чорніла на їхніх свіжих бинтах, і болі повбивались на їхніх юних обличчях.
У селі Балин Зіновій Васильович допитався до оселі Кундрика. В огородженому воринням садку він побачив дівчину, в якої на смаглявому виду так несподівано зоріли виразні сірі очі; чорнявка мала на ногах легкі поморщені постолики, а на голові якесь барвисте завивайлечко. Звідки б йому взятись у селі? Щось зворушливе було в усій її тугій, доладній постаті, в ображених припухлих устах, у погляді, де перегойдувались задума зі смутком.
— Драстуй, дівчино.
— Драстуйте і вам, — вклонилась, підійшла до огорожі чорнявка. — Ви до нас? Тоді заходьте в двір.
— Коли так просиш... — посміхнувся Сагайдак, відчинив хвіртку й зайшов на широке дворище, де все — і велика під цинком хата, і клуня, і стайня, і комора, і сите рохкання в хліві говорило про достаток.
А де твій батько?
— Ви ж кого питаєте? — чогось сполохались вії, сполохались ямки на округлому виду.
— Власа Кундрика.
— Це мій чоловік, — сором'язливо спалахнула темними рум’янцями смаглява.
— Чоловік? Та не може бути! — розгубився Зіновій Васильович.
— Еге ж... Я в нього третя жінка, — сумно, півголосом сказала і скинула з голови свою химерну латку шовку. Чи не цим та іншим ганчір'ям спокусив твою молодість підстаркуватий дідьків? — І не думайте, що я така молода: вже маю двадцять чотири роки.
— От ніколи не сказав би!
(Продовження на наступній сторінці)