— Отак воно, братці, — нарешті обізвався лейтенант. — Виходить, вискочили.
— Може, й вискочили.
— А вода в когось є?
— Нема ні краплинки.
Тільки тепер вони відчули, що вмирають од спраги.
Данило підвівся, озирнувся довкола. Усюди мріли спекотні плеса пшениць та сиве спадання перестояного жита. Чи є-де в світі вода? А ноги від утоми гудуть, наче дзвони в негоду, а середина зсихається, волаючи води, хоч застояної, хоч запліснявілої, аби мокрої. Тільки де її дістати? Він б'є рукою по гарячій баклажці, та вибиває з неї сухий шепіт металу...
На золоті неводи ланів вечір опускає синій сон. Тихо-тихо стікає на землю зерно — перестояні сльози степів, тихо-тихо бредуть на схід солдати, прислухаючись, чи не подасть десь зцілющого голосу вода. Але не вона, а тільки далекі мотори подають голоси — і на землі, і в небі. Як хотілося вірити, що шляхом їдуть наші машини. І вони дійшли до шляху, та нам сунули і сунули чужинці, брязкали гусениці танків, важко підмивала землю десятитонні "хеншелі", щось сумирне грали чужі гармошки, різко озивалися чужі голоси, спалахували чужі вогні.
— Навіть фар не гасять.
— Де ж тепер наші? — не знати кого запитав лейтенант. — Не мовчіть, хлопці!
— А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить.
— Води хоча б ковток™
Вони повернули від шляху, що й досі гарчав дужим залізом. І хоч би краплинка вологи на них. Як же тут живе верещака, що он подає голос: спать підем, спать підем. Кажуть, птаха росою нап'ється. А де ж вона? Чи тепер і роса відцуралась землі?
Обважнілі ноги заплітаються в хлібах, тріскаються уста, і густа спекота палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними. Коли б тільки дійти до нього. Переставляєш ноги, мов колоди. І, здається, навіть вони, пухнучи, волають про воду.
Попереду шершаво зашелестіли соняшники. І вночі вони, яи люди, дивились на схід.
— Живемо, братці! — враз повеселів голос лейтенанта.
— Воду чуєте? — з надією запитав Ромашов.
— Ні, соняшники!
— А що ж у них?
— Щось схоже на воду! — лейтенант пригнув до себе голову соняшника, що й у темряві світився м'яким золотом, провів рукою, вирвав кілька молодих зернив і кинув до рота. — І серцевина теж має воду. Розкошуйте!
Вони накинулись на молоде насіння, на білу серцевину соняшників, втамовуючи і не можучи втамувати спрагу. Та все-таки настала якась полегкість, а потім сон непомітно накрив їх своїми круками.
І в сні вони висаджували мости і станції, відстрелювалися од ворога, умирали і, вмираючи, чули вибухи, ревіння волів і спрагу. Від неї й попрокидались удосвіта і побачили, що роса не відцуралась землі — поблискувала в пазушках листя соняшників і синьою імлою тремтіла вад рожевими нивами.
— Де ж тепер наші?..
І всі троє німотно поглянули на смугу придорожніх лип, у яких уже прокидався гуркіт машин.
Загнані, задурманені спекою, пригнічені чадом і ревом чужих машин, вони пізнім смерком, вибрались із неводів степу на долину, по якій хвилясто бігли покоси незгорненого пересохлого сіна. І хоч би один тобі стіг чи копичка, тільки на тому боці під Чумацьким Шляхом, як у забутій картині, з синього вечора проростає самотня хата-білянка, а біля неї дрімають кілька тополь і високий журавель. Лише молодика бракує над ними.
— Нарешті! Ось де ми вволю нап'ємось! — хрипко вирвалось у лейтенанта, і, не шукаючи стежини, він навпростець почвалав до хати, однак через якусь хвилину зупинився біля високого куща калини, пригнувся, повів ніздрями. — Водою пахне!
Пригнулися і Данило з Романовим.
— Ось вона, довгождана? — аж засміявся лейтенант. — Він кину на траву картуза, ліг долілиць і зручніше припав до лугової кринички, в глибину якої Чумацький Шлях струсив одну-однісіньку зірку. Кириленко наполохав її і жадібно, крекчучи і стогнучи від насолоди, почав пити. Зараз чоловік, здається, забув про все на світі, окрім води. Зрідка він відхиляв голову од неї, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив.
— Отак усю криничку можна висмоктати, — підморгнув Данилу Ромашов, скидаючи з плеча гвинтівку.
— Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте.
У відповідь тільки щось забулькало.
Данило теж поклав гвинтівку на покіс, готуючись припасти до Кринички, і враз із подивом і навіть острахом помітив, скільки увібрав води чоловік — його тіло, як на подушці, підіймалось на переповненому животі.
— Так і заслабнути можна, — він плечем відтер лейтенанта від кринички. Той блаженно засміявся, перевернувся горілиць і знову засміявся.
Пили і напитись не могли. Коли ж нарешті вдовольнились, відчули, що наче сп'яніли. А після цього оп'яніння озвався голод.
— Трохи перепочинемо і потихеньку почапаємо до хати. А там люди добрі одразу ж метнуться до печі, до мисника, покладуть на стіл свіжу хлібину, поставлять борщ та кашу, і ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, — блаженно просторікував Кириленко, підводячись і знову падаючи на траву.
— А може, там коло хати чи в хаті фашист відлежує боки і нам щодуху доведеться драпати в степи, — у тон лейтенантові відповідає Ромашов, що має привабливе, з дівочими рум'янцями обличчя, навіть спека і війна не перепалили їх.
— І це може бути, — вже похмуро згоджується Кириленко, рвучко зводиться і дивиться на той бік долини. — Коли там буде з пару машин, то наробимо шелесту! Підйом!
Підвелися, перевірили гвинтівки і, пригинаючись, сторожко пішли долиною, яка, здавалося, зібрала докупи усі пахощі лугу і степу.
Ось збоку на невидимій воді озвалися пташині крила, і тиша-тиша, ніби й не було, ніби й нема воєн на землі. Чому ж якійсь купці ненависних і пожадливих до всього так хочеться чиєїсь смерті? За це все наздожене своя, і скоріше, ніж могла б наздогнати.
І знову тріпотіння пташиних крил і шарудіння перестояного сіна, з якого зіскакують сонні коники.
В очах збільшуються, виростають тополі, і вже на хаті видно гніздо лелеки. На дорозі нема слідів машин, тому Данило сміливіше підходить до воріт. На просторому подвір'ї стоїть біля прикриничного жолоба віз, коло нього їдять траву довгогриві коненята, а з жолоба — по краплині скапує вода.
— Здається, ніде нікого, — шепоче Ромашов і зненацька стрепенувся, схопився за гвинтівку, а потім тихо засміявся: то на хаті підвівся сторожкий лелека, завовтузились у гнізді лелечата, але полінувалися стати на ноги.
— А що я вам казав? — підходячи до бійців, підсміюється лейтенант. — Метнуться люди добрі до печі, до мисника, і ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, — і навіть пальцем показав, як він ударить ложкою.
— І звідки це знаття, що тут живуть добрі люди? — ніби сумнівається Ромашов, хоча так йому хочеться вірити в слова лейтенанта.
— Лелека біля поганої людини не оселиться, — впевнено відповів Кириленко і відчиняє хвіртку.
У двір вони заходять спокійно, навіть чогось прояснюються, коли перед порогом бачать старе млинове коло, а на стовпці з кілками — набакирені глечики.
— Виходить, і корівка тут є.
— От жаль тільки будити сон людей, — зітхає Кириленко, нерішуче береться за клямку і клямкає раз-вдруге, а далі вухом припадає до дверей.
Незабаром у хаті чується якесь шамотіння, занепокоєний шепіт, далі скриплять двері, і з хати озивається непривітний чоловічий голос:
— Кого там по ночах марудить?
— Своїх, чоловіче добрий, своїх, — тихо озивається Кириленко.
— Отих своїх, що по ночах коні водять? — ще більше неприязні входить у голос господаря.
Кириленко на цю мову посміхається дверям:
— Та ваші коні біля жолоба стоять і траву жують. Пробачте, що збудили: відчиніть, будь ласка.
Хазяїн ще щось невдоволено забубонів, забухикав грудьми і чобітьми і, нарешті, відчинив двері. Це був високий літній чолов'яга, який, здається, підвів розпатлану голову не з подушки, а з самої зими. Він стає біля одвірка, згинається, немов кульбака, кривить пожмакані вуста і сердито питає:
— Чого вам?
— Добрий вечір, — ще посміхається лейтенант.
— Кому вечір, а кому й ніч. Злодії саме в таку пору людей обкрадають.
— Та ви що?.. — торопіє Кириленко. — Може, приймаєте нас за вищезгаданих?
— Ні за кого я вас не приймаю і нікого вночі не приймаю, — відрізав господар. — Ідіть собі, звідки прийшли, і не колотіть дурно-пусто людей. Запала тиша. А далі в ній тихо забринів насмішкуватий голос Ромашова:
— А люди добрі— метнуться до печі, до мисника, покладуть на стіл свіжу паляницю, поставлять борщ та кашу.
Лейтенант обернувся, сердито глянув на бійця, а господар загугнів своє:
— От і шукайте собі в довхресних селах таких добрих людей. Вони вам до борщу і каші, може, й чарку поставлять, а в мене на хуторі нічогісінько нема.
— А совість у вас е?! — не витримав Кириленко.
— І совісті нема, — подумавши, відповів хазяїн. — Тепер на всіх її не напасешся.
Клубок обурення і образи застряг у горлі щиросердого Кириленка, а його кругла обличчя почало напухати гнівом, і він перейшов на зловісний шепіт:
(Продовження на наступній сторінці)