— Так для нас у твоєму гадючнику не вистачило совісті? А на фашистів вистачав? І хто ти?! Куркуль, перевертень чи церковний староста, що так воском тхнеш? Думаєш, фашисти принесуть тобі ладан і смирну? Болячку і погибель принесуть вони вам, усім холуям і запроданцям!
І, негадано для всіх, господар випростався, з приязню подивився на розлюченого' командира, дивакувато посміхнувся, а далі тихенько засміявся. Це так було несподівано, що Кириленко осікся, вибалушив очі і мало не покрутив пальцем біля лоба.
— Чого це ви паяє добродію, так розвеселилися? — знову перейшов на "ви".
— Бо тепер бачу істинно своїх. Добрий вечір, товаришу командире, добрий вечір, хлопці.
— А перед цим кого ви бачили? — спантеличено запитав лейтенант.
— І не питайте, — махнув кощавою рукою господар і знову нахмурився. — Сьогодні вранці прибилося ж до мене двоє вервел з оружієм при собі. Прийняв їх як людей, нагодував, напоїв, торбу харчами напакував, а вони, песиголовці, далі й присікались: чого я даю притулок червоним.
— Ми тебе так припечемо, що смальцем закапаєш — визвірився один з приблуд та й почав кудись тягти з подвір'я. Так стара насилу сльозами, і харчами відкупилась од них. То тепер я й подумав, що знову когось зі своєї шатії підіслали. Ходімо ж до хати, перекусите, там знайдеться хліб, і борщ, і каша, і ще дещо. Г не гнівайтесь на старого. І не куркуль я, і не перевертень, і не церковний староста. А воском пахну, бо увесь вік біля. бджіл звікував...
У сінях щось зашелестіло. Лейтенант схопився за зброю, та одразу ж і опустив руки: з темряви тихо-тихо вийшла невисока босонога жінка, чорна скорботна хустка обіпнула її скорботне обличчя.
— Синочки, діточки... — зашепотіла словом навпіл із сльозою. Вона обвела всіх поглядом і припала до Ромашова: — Таке молодюсеньке, а вже мав воювати.
— Мені ж, мамо, скоро буде дев'ятнадцять років, — ніяково сказав Ромашов. Жінка зітхнула.
— І моєму найменшому дев'ятнадцять минуло на Купала. Іваном його звати, Іваном Чорнобривцем. Чи, бува, не чули, чи десь не бачили? — І підвела руки, як підбиті крила.
Данило здригнувся: йому здалося, що він з давнини почув голос своєї матері, яка на шляхах, і в спілому сріблі жита, і коло бродів так само допитувалась про свого чоловіка... Коли це минеться на білому світі, на чорній землі?
— Ходіть же, діточки, до хати, переодягнетесь, повечеряєте, а я вам шмаття поперу. Ходіть... — Вона обернулась, і навіть на утлих плечах її здригалася скорб.
VI
Не доїжджаючи до лісництва, Магазаник повертає коні в березнячок, що по коліна стоїть у м'якій траві, розпрягає їх і вже вкотре думає: чи з'явитися на ясні очі лісничого, чи зашитись од них у якийсь лісовий закуток? З'явишся — неодмінно знайдеться на тебе якась вказівка, а не з'явишся — чим відбрешешся, коли сам лісовий цар — Іван Соболь — застукає тебе?
Давно вони недолюблюють один одного, і давно б лісник сторчголов летів із лісів, аби не підтримка Ступача. А що йому буде за цю підтримку, коли й сюди прийдуть німці? Хіба ж знає людина, на чому зможе зависнути її життя? Жив за більшовиків — мав одну стіну страху, а тепер наближається друга, і метається між ними нутро, немов зацькований заєць. Може б, і собі попроситись в евакуацію? Так хіба можна полишити все, що нажив за вік і роботою, і хитруваннями? Якби йому хто навічно подарував спокій у цьому світі, то він дав би обітницю жити лише біля золотої бджоли і нікого не зачепити навіть у помислах.
Тільки тепер зрозумів, чого так у свою осінь кохався на бджолах його небіжчик батько. Різні можуть бути шаленства в житті, га мудрість на шаленстві не проросте. От доп'ясти б той старий батьків хутірець на шість десятин, поставити там пасіку, розшукати Марію і Оленку — та й доживати на одділі з ними віку. Так на тобі війну і нові тривоги.
Неквапом підійшовши до застояного карасюватого ставу, де осокінь вибуяла метрів на три, Магазаник не бере до лісництва, а спускається до води, на якій куняє напівзатоплений, почорнілий од часу човен. Біля нього зіркою розцвіла біла лілея, а на ній синя бабка сушить прозорі крила. Чи ж давно в такому човні він дитиною хлюпався на своєму прихутірному ставочку, де так гарно жебоніли, перечищалися води. Тоді до нього на берег виходила русокоса мати і втішалась, і боялася за свою дитину, і наспівувала собі "Пливе човен води повен". А куди тепер поверне твій неспокійний човен?
З маревом далеких років Магазаник стає на човен, майже зовсім притоплює його, для чогось зриває лілею і враз застигає: далеко-далеко на заході озвався глухий грім.
Лісник ще не повірив собі, злякано, головою вниз, кинув лілею, вискочив на берег, оглянувся довкола. Над лісами, підпливаючи спекою, тремтіла підлиняла блакить неба, в ньому танули тонкі крижини білих хмарин. Нізвідки й не пахло грозою — і небо, і ліси мали дрімливий перепочинок літа. Та знову, десь за козацьким бродом, обізвався грім, отой, що своїми ціпами безжалісно обмолочує життя... От, уважай, і переходиш ти в щось інше, як на другу планету. І хай горить тепер лісництво зі всіма його турботами, зі всіма начальниками і підначальниками. Досить надриватися на них. Тепер треба подумати й про свою шкуру, бо вона в нього одна.
Толочачи розмаїте зілля і цвіт, він пригінцем добіг до коней, поправив на них упряж і погнав чимдуж до своєї лісової оселі, а за плечима його все колихався і колихався отой страшний грім. За що ж хапатись тепер? Чи за вкопане золото, чи за свині, що розбрелися по лісах, чи за мед, який уже втретє треба качати? Коли тільки була така достогибель меду?
Між деревами замаячила ставна постать з карабіном на плечі. Магазаник притримав коні й з подивом упізнав воєнкома Зіновія Сагайдака. Чого чи кого він тепер шукав в дібровах? Лісник притримує коні, шанобливо вклоняється начальству.
— Може, підвезти, Зіновію Васильовичу?
— Обійдеться, — підходить до нього воєнком, під чорними віями його темніє сум, і Магазаник розуміє: чоловік бачить не його, а щось інше, певне, те, що коловротиться за лісами.
— Ви ж чули? — стишує голос і киває головою на захід.
— Чув, — відповідає воєнком не йому, а комусь чи своїм думкам.
— І що ви скажете на це?
— Трудно щось на це сказати.
— Відіб'ємо німця?
— Що відіб'ємо, то відіб'ємо...
— Тільки не знати де... — підказує Магазаник. — Кажуть, страшною машинерією пре. Від першого замаху її падають деякі держави.
— Це правда, що машинерією пре. Мало не вся Європа працює на нього, — Сагайдак так дивиться на захід, немовби хоче розгадати його нерозгадане письмо.
"Та що ти розгадаєш у ньому? Колись перед шаблею твого козацтва тремтів захід. А що тепер перед силою-силенною шабля чи гвинтівка? Дитяча іграшка, та й більш нічого. Проморгали щось оті, що і тепер на кінноту понадіялись".
І знову загриміло вдалині.
— От і підходить війна вже до нашого порога, — похиливши голову, каже Магазаник. — Сідайте — скоріше додому доберетеся.
— Я не поспішаю додому: ніхто не жде там — жінки нема, а сини вже воюють, — та й, не прощаючись, пішов у ліси.
Лишень нащо вони йому тепер? Правда, воєнком і раніше любив блукати чорноліссям — взимку приїжджав па лижах, весною приходив збирати підсніжники, яких тут було наче роси, а в осінню пору — гриби. Коли багато було рижиків і груздів, він і солив їх у діжницях лісника, а потім щедро ділився з ним цією смакотою. У пору грибарства воєнком був схожий на доброго сільського вчителя, а не на грізного вояку, що колись шаблею з ходу врубувався у ворожі полки. А шабля у нього мов блискавка була. Еге ж, як не дивно, а справжнім воїном удався цей ніби спокійний чолов'яга. Колись ходила голосна слава про нього, а що тепер залишиться од неї? І все-таки, чого йому зараз блукати в нетрях? Може, партизанство збирає? Так що вона проти танків і всієї бісової машинерії? Тільки забавка у війну. Але як недоброхіть засурганять чоловіка на таке діло, і о-мусить' із гвинтівочкою іти проти танків. Та бог із ним, бо й від своїх клопотів гуде голова, мов дуплянка.
За різними турботами, що шарпали і тривожили його, Магазаник і не помітив, як коні дотрюхикали в низинку, вона вузькою смугою відділяла одне урочище лісу від другого. Тут саме білою хвилею солодко цвіли гречки, підворушуючи над собою чи в собі теплу музику літа. Тепер сюди за взятком летять і його бджоли. Не перший мед, як роблять інші пасічники, а ось цей та липовий залишить він бджолам і собі на зиму, бо в перший комахи часто приносять падь.
Господи, про що думає в таку годину і чи доживе ще він до зими? І мимоволі потягнувся головою до заходу: чи знову не по^ чує звідти страшного грому? Та не почув — побачив: у гречці, безбожно витолочуючи її дівочу красу, бродили чиїсь породисті, важкотілі корови. Магазаник за своє— життя не раз бачив, як худоба толочила молоде жито, пшеницю, овес, ячмінь. Але навіть найбільший збитошник нет заганяв худобу в гречки, бо щось беззахисне і святе було у їхньому цвіті. І ось тепер табун корів пожирав, змішував цвіт із землею і залишав після себе чорні стежки. Ось таким було для нього перше видиво війни.
(Продовження на наступній сторінці)