За чорним паровозом "Е" стугонять, здригаються, перестукують дві звичайні платформи з незвичайним смертельним вантажем — толовими шашками, гліцерином, селітрою, запалювальними трубками. Спочатку страшно було їхати з таким вантажем, та людина звикає до всього — навіть спати на мішках з вибухівкою. Ось і зараз бійці лягають на смерть, сяк-так прикриту шкарубким брезентом, і тільки біля зелених спарених кулеметів, немов лелеки, чатують кулеметники. Вже не перший раз на них випадають ранкові роси і свинцева роса війни. Спочатку, побачивши, як на тебе сторчголов налітає ворожий літак, хотілося на всьому ходу скочити з платформи, та потім звиклось.
І знову жниці в хлібах з-під руки і сльози проводжають їх, і жодного чоловіка в полях. Он лише під двома снопами червоніє з верболозу колиска — може, хоч у ній під колосом росте майбутній орач. "Дитя спить, а доля його росте". Яка ж буде твоя доля, дитино?..
Чиїсь пальці скрадливо-скрадливо лягають Данилові на плече і пронизують усе тіло дрожем — одразу згадався отой паскудний випадок на подвір'ї військкомату. Невже й зараз Стьопочка? Так, це він, тільки нема тепер у його руці і на обличчі колишнього нахабства.
— Чого тобі? — скидає з плеча руку й понуро дивиться на Стьопочку.
— Та нічого, — зітхає той і опускається на скриньку з толом. — Сумно стало всередині, і вообче. То й думаю собі: підійду до земляка, бо до кого осьдечки тут підійдеш, коли всі чужі? Ще не лягаєте?
— Як бачиш.
— Ї я ніяк не можу заснути, бо смерть шнуркує і згори, і під боком, і в узголов'ї. От маємо сусідство — гірше аніж на цвинтарі.
— Звикай.
— Легко сказати: звикай! — найоржився Стьопочка і тицьнув пальцем у скриньку. — Один дух толу вбиває душу кислятиною. Думаю, ви теж не дуже звикли до нього? Не дай бог детонацію, так і клаптика шмаття, но то що тіла, з усіх нас не знайдуть, і вообче.
— Чого, Стьопочко, думати про найгірше?
— А де, за які гроші тепер візьмеш краще? — І знизив голос до шепоту: — Чули ж?
— Що?
— Залишили наші Львів. Уже фашисти там на капусту шаткують людей. То хіба це війна?
— А що ж це?
— Одне самогубство. Де ж та чужа територія, на якій ми повинні бити ворога?
— Буде і ця територія!
— Але коли ж вона, питається в задачці, буде? Як нас не буде?
— І таке може статися. На те й війна. Обличчя Стьопочки болісно скривилось, і він безнадійно махнув рукою.
— Я, Даниле Максимовичу, надіявся втіху якусь почути, а ви теж наче політрук. Ось і ми вже завтра поліземо в пащеку смерті...
— А як же інакше?
— От і я гадаю: а як же інакше? — щось каже, та чогось не доказув Стьопочка. — Уже Львів здали... А де ж наші "три танкісти, троє веселих друзів"?
— Не панікуй, Стьопочко, не панікуй, — хоче якось заспокоїти його. — Побачиш, що зміниться фортуна війни.
— Коли б то побачити, але, щось видиться, — не до того йде. А далі впаковую язика на два заміси: за губи і зуби. Та й на добраніч, хоча де тепер та добра ніч? Попереду чи позаду?.. — Стьопочка, так і не доказавши чогось, впакував язика на два замки і пішов спати. Він довго вовтузився на мішку а селітрою, а в цей час од спарених кулеметів тихо озвався голос кулеметника Івана Переделюка:
— Василю, ти спиш?
— Уже дрімаю.
— А в тебе нема чогось поїсти?
— О господа, невже тобі зараз їдло в голові? — підвівся зі свого ложа веселогуби", з гніздом кучерів на голові сержант Василь Мірошник.
— Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу їсти. Таку вже маю душу.
Мірошник тихо засміявся:
— Душу чи шлунок?
— І те, і друге, — анітрохи не бентежиться Перепелюк. — Якось, як умирав мій дід-пасічник, я, сидячи біля нього, щоразу з'їдав полумисок меду.
— Полумисок?! — не повірив, пирснув Мірошник. — І що далі було?
— Далі мій скупенький дід, дивлячись, як я трощу його мед, од тих збитків видужав, а я трохи заслаб. То є в тебе щось?
— Нема. Ось краще заспіваємо, — Мірошник струсонув гніздом кучерів і підійшов до Перепелюка.
— Так сплять же солдати, — завагався кулеметник, що мав неабиякий тенор.
— А ми так пустимо пісню, щоб не збудити, а приспати їх. Про зорю вечірню.
— Де там наші вечірні зірки і зіроньки? — аж зітхнув Перепелюк і оглянувся на ту далину, яку вони покидали. — Стоять собі десь під вербами, а ніде ні одного хлопця. Оце б покласти руку на пазуху своєї любої і почути од неї: "Тільки без рук..." Що ж, почнемо.
І тихо-тихо, чи то від житечка, чи то до житечка стрепенулася пісня, до ладу поєдналися два голоси:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою...
Та не вгадали хлопці, що їх не почують. То тут, то там з скряньок і мішків вибухівки почали підводитися бійці і приєднувати свої голоси де голосів кулеметників. Підвівся і кремезний круглолиций лейтенант Віктор Кириленко. Він хотів гримнути на співаків, але передумав і сам хвилею густої октави підмив їхні голоси.
На якомусь уже попустошеному безшибному полустанку почула цю пісню літня, в чугаїні жінка, яка невідомо кого виглядала з темряви, і одразу заплакала.
— Мамо, не плачте! Ми вернемося! — посміхаючись, гукнув їй Мірошник.
— Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь, рідненькі, бо як жити без вас?..
— Він знав, що повернеться, — прогугнів Стьопочка, який теж підійшов до співаків. — Чи не з богом радився?
Мірошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо:
— У тебе від страху заячі вуха ростуть.
— І ноги теж, — в'їв Перепелюк.
За рікою вже спадав шал битви. За рікою чорними масними вогнями горіли й догорали танки, німецькі і наші. За рікою, роздираючи небо і душу, дико вищали, падаючи на ціль, штурмовики, тільки німецькі, і противно дрякали міномети. Не плуги — бомби, міни й снаряди високо підважували прибережну землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, і вони одразу затікали чорною водою. Кому й для кого захотілося отак копати криниці, в яких опинялися мертві й живі?
Це було за рікою. А над рікою на залізничному мосту теж ішла битва, мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й проїжджали поранені, а під мостом і над мостом, зціпивши зуби, бійці лейтенанта Кириленка підвішували до нижніх і верхніх поясів ферм квадратні пакунки вибухівки, переплітали їх детонуючим шнуром і скріплювали з електрокабелем, який уже був з'єднаний із капсулем-детонатором, що йшов од толової криниці середнього бика до підривної машинки. Ця невеличка машинка, від іскри якої тепер залежала доля і мосту, і бійців, сумирно лежала на зеленому березі ріки, а біля неї скоцюрбився молоденький русочубий сапер і, округливши очі, напружено ждав свого часу; він вірив і не вірив, що від одного руху його руки злетить угору таке громаддя.
— Ти тільки поглянь! — вражено зупинився біля нього Іван Перепелюк.
— Що воно? — наполохано підвівся сапер, під сорочкою якого ворушилась лихоманка. ,
— Не туди дивишся. Он!
На тому березі, з-за верболозу, у завченому строю виходили осідлані коні, але жодного вершника не було на них чи біля них. Жодного! Передні коні підійшли до річки, зупинились, а далі з тихим іржанням ступили у воду — і вплав. Усі вони перебралися на цей берег і, подзвонюючи стременами, понуро пройшли повз онімілих підривників.
От і не стало вже вершників — коні пережили їх...
Мостом пробігали піхотинці; згинаючись од ваги плит і труб, пройшли мінометники, проскочило кілька машин, потім у шаленому леті промчали па конях закіптюжені гармаші, далі прогуркотів броневик і два танки, від одного з них підіймалася вгору чадна смолиста смуга вогню. А через кілька хвилин з долини, нагнітаючи рокіт, почали виповзати німецькі темно-сірі, з роздвоєними хрестами танки, із їхніх тремтливих гармат вибивались і гасли снопи вогню. За танками, тримаючи на животах автомати, бігли в землистих з ріжками касках автоматники.
Поблідши, лейтенант Кириленко скотився з мосту на берег, до біля машинки коцюрбився молоденький сапер. Побачивши командира, він одну руку поклав на машинку, другою взявся за ключ.
— Зажди!
Ось перші танки рвонулись на міст.
— Давай!
Сапер повернув ключ раз, і вдруге, і втрете, потім з жахом подивився на отвори затискувачів: чи не вискочили з них дроти. Ні, не вискочили. І тоді до лейтенанта:
— Десь осколок перебив кабель! Що робити?!
— Бори машинку — і до платформ!
Як вітром підхопило командира. Не чуючи затерплого серця, він кинувся до моста, назустріч танкам. Піт відчаю котився з його округлого побілілого обличчя. Так по-дурному має загинути і його праця, і його взвод. Ще не добігши до першої, гнутої на райдугу ферми, він помітив, як мостом до середнього бика підповзав сержант Василь Мірошник, пілотка злетіла з голови, і вітрець бавився гніздом його кучерів. Побачивши в руці бійця запалений прядивляний шнур, лейтенант зрозумів усе і мимоволі зітхнув. Ось здригнувся боєць: на плечі його кров'ю почала підпливати гімнастерка.
Лейтенант упав на землю і теж поповз по мосту.
— Товаришу сержант...
(Продовження на наступній сторінці)