— То й думай, що воно й до чого, карайся своїми болями, а лишатися маєш сином. Це про велике і високе думаючи. А тепер про буденне: зчави свої жалі як мужчина і поки що ставай у мене садівником. Переходь у курінь, що стоїть посеред саду, та й орудуй. А далі стане видніше. Я вірю в це, бо вірю в розум людський, у розум часу. Згоден?
— Спасибі, — Данило з вдячністю глянув під втемнені утомою повіки, за якими стояла велика печаль.
— Пасіка е у вашому саду? — запитав Данило, забуваючи і не забуваючи своє.
— Стоїть невелика. Роботи ж матимеш ой як багато і в саду, і на пасіці.
— Хіба мене колись лякала робота?
— Це я знаю. Вечеряв?
— Ні.
— Повечеряємо холодною індичиною, і поведу тебе в курінь. Там є сіно, ковдра, подушка.
— Не знаю, Максиме Петровичу, як і дякувати вам.
— Обійдемось без цього. Ми ж радянські люди. Радянські! Невже ти думаєш: анонімка чи нашіптування зможе зробити нас дрібнішими?.. Чуєш?
— Чую.
Здалеку заспівали півні, а в саду сполохано озвалася дівчина:
— Ой, уже півні співають. Біжу, біжу!
— А вищезли б вони! От капосна птиця. Ну, ще капелиночку постій.
— Знаю твою капелиночку. Прощавай, біжу.
— Я тебе на руках донесу...
— От для чого потрібні руки людині, — підбадьорюючи Данила, посміхнувся Діденко.
XXII
Біля татарського броду за якихось пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата-білянка, влітку їй щось дрімотливо шепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б'ють крилами вітровії, стукають заметілі.
А коли ж постукає Данило?.. Де він тепер, де його очі, де його великі добрі руки? Може, час забрав і їх, і те, що ввижалося-звалось коханням?..
Від такої думки стогін вирвався з грудей дівчини, як з отієї хурделиці, що ніяк не може знайти собі пристановища. Отак тепер і душа Мирослави не має пристановища: все борсається у журбі, у розпачі, у відчаї, в шуканнях тієї дороги чи стежки, на якій тільки в снах з'являється Данило. Тільки сни привертають його до неї. Тільки сни...
А навколо так шаленіє хуртовина, що не знати, де небо, де земля, де річка, де присілок. Навмання, вгрузаючи в кучугури, бреде з гамазею додому Мирослава. Метелиця вибиває з неї дух зерна, вибиває і сльози. А скільки їх померло в новій хаті-білянці, в якій ніколи не замикаються двері?!
"Ти ж не замикай дверей, я скоро прийду..."
Це "скоро" стало місяцями. Та якими місяцями?!. Хай їх ніхто і через віки не знатиме...
Хто з нас у бентежній молодості хоч потай не мріяв про незвичайне кохання: ти любитимеш свого судженого, а він тебе, як ніхто не любив. Як ніхто! От і має вона таку любов, як, певно, мало хто мав. Той день, коли вона довідалась про все, став її згубою і болючим чеканням надії — безнадії. Навіть сивий тато, приїхавши в гості до неї, якогось вечора ще більше пригнітив:
— Уже можна й не ждати. Видать, не судьба. Виходь, донечко, за іншого. Бо що дівоча врода? Блисне, мов роса, і туманцем зійде, наче роса улітку. А життя є життям, і воно вимагає свого: коли не любові, то материнства.
Може, в цьому теж є якась мудрість старості, та як любові змиритись із нею?
І донька нагадала батькові, як він до неї, ще дитини, прихилив з ниви кілька сивих, з сльозою колосків.
— Тоді ви, тату, сказали: завжди дбай про колос, про хліб святий. А хіба про людину треба менше дбати?
Батько похитав зажуреною головою, що теж зазнала на віку всякого, подивився на свої великі руки, які ніби зважували щось:
— Так де ж вона, та людина? На землі чи в землі? Мабуть, нещадимою мачухою стала його доля, — і пішов узяти на ніч двері на засув.
— Не зачиняйте, тату.
— Це ж чому? — стенув плечем, здивовано з'єднав дуги ліплених брів. "Чи не стає його донька причинною?" — А коли хтось улізе та обікраде?
Самою скорботою глянула на нього Мирослава.
— Найдорожче уже вкрадено, а ганчір'я не жаль.
— Воно то так: ганчір'я не жаль, а роду жаль, — мов сивий туман, захитався при дверях старий. — Мені мало не щоночі сняться онуки. Невже я не дочекаюся їх? Може б, ти виїхала з цього села, щоб не журитись до знемоги... Щоб забути все?
— Я нічого не хочу забувати! Нічого!..
І справді, як вона могла забути ту першу ніч у самотніх полях, і перші жнив'яні турботи під примруженим поглядом Данила, і отой вітряк, що підіймав її коси, і оті руки, що вперше підіймали її, й оті ворота, що кигикали чайкою, і ті уста, які шукали її уст? Як пересохли вони тепер. І вся вона пересохла, мов покинуте після жнив стебло.
Хоч журба вижала її душу, та не змогла вижати любові ні до Данила, ні до людей. Мабуть, через те й поважають, і жаліють її в селі. Навіть оте гордовите парубоцтво, що чаклує біля машин, не підсміюється над нею, як підсміювалося раніше. Воно ж і підбило присілок толокою поставити їй хату — може, в новій оселі поменшає жалів у молодюсенького товариша агронома. Та не вгадало щиросердне парубоцтво, яке назвало її хату гніздом перепілки. Це ж треба таке вигадати!..
Ось і постарілі прибережні верби та гнучкі верболози. Тримаючись за гілочки з в'яззю нерозквітлих котиків, Мирослава обережно зійшла на лід, ступнула кілька кроків і відчула туман відпару, який не змогла подолати й хурделиця. То, видко, рибалки попробивали ополонки й до смерку ловили в'юнів. От і бокуй тепер, щоб не шубовснути у воду.
Заточуючись од ударів заметілі і знесилення, вона перебрела брід і підійшла до хвіртки, але не змогла її відчинити — стільки намело з двору снігу і темряви. Тоді взялась обома руками за ворота, трохи відхилила їх, і вони негадано озвались тривожним чаїним кигиканням. Аж здригнулась: невже і дерево дереву передає голос? Чому ж ти не передаси свого голосу?
Обтрусившись на порозі, Мирослава кінцем хустки витерла вологе обличчя і тихо зайшла в оселю, де густо ворушиться живлющий настій літнього поля і лугу, бо яких тільки снопів, снопиків і в'язок немає тут? Побачив би їх Данило, узяв би її руки в свої і сказав:
— І чиїй ці ручата не вміють? Щось чаклунське є в них.
— Ти й про очі так говориш?
— І в очах є чаклунство. От кинули вечір та місяць у них ворожбу — і вже сохнеш на тараню.
— Не меліть несусвітнє, товаришу голово. І тільки без рук.
Де вони, ті руки, тепер?
Стукнула віконниця, і Мирослава кинулась до вікна. Але це тільки хвижа зачепилась за хату й гайнула до татарського броду, і там застогнали верби, як удови. А хто ж вона? Ні жінка, ні вдова. Невже її доля навіки пропала?
Наче хтось вовтузиться на порозі. Потім стрельнули сінешні двері, рипнули хатні, і в оселю вскочила розпашіла Яринка. Сяк-так обтрусивши з хустки і кожушка сніг, вона повела завзятим оком на Мирославу і продекламувала:
— Не варила, не пекла — до сільбуду помела... Як ти на цеє?
— У таку метелицю?
— Метелиця, метелиця, чому старий не жениться?.. А що нам та метелиця-хурделиця? Ноги ж і не позичені і не куповані! Хіба ти не любиш завію?
— Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде їй мороз.
— І як у такому тендітному тілі вмістилися усі хліборобські турботи? — засміялась Яринка. — То помели?
— Ти бачиш, що робиться надворі. Хата зривається з підмурка, ще полетить у безвість.
— То й що нам негода? Хіба погано бігти і розшарпувати петлі хуртовини?
— Ой Ярино, Ярино, кому ти і вродою, і вдачею саме щастя принесеш?
Дівчина враз посмутніла, зітхнула.
— А може, не підемо до сільбуду? Разом будемо журитися?.. Коли вже ця журба одійде від тебе? — обняла подругу і знову зітхнула. — А до нас позавчора Стьопочка приїжджав, про тебе чогось питався. Він уже в область збирається, бо в районі набив руку. "Наб'ю в області руку — і подамся вище", — перекривила молодого Магазаника, засміялась і почала поправляти снопики, що стояли на скрині. — Пахощі від них оберемками йдуть. Ця пшениця з селекційної станції?
— Еге. Торік мені учені лишень одну шапочку насіння відміряли, а цього року вже маємо он скільки справді золотого зерна. Як би це радів Данило.
— Я тобі хоч вечерю подам, сама готувала, сама й похвалитися хочу, — Ярина відсунула заслінку, вийняла миску з рибою і грибами та, прислухаючись, поставила на припічок. — Чи це гості до тебе? Хто б це?
— Мабуть, Геннадій Шевчук, — подумала про голову колгоспу.
— А коли?.. — Ярина з-під вій глянула на подругу.
— Хіба це може бути? — лякаючись, запитала сама себе Мирослава.
— То чом не може?.. От якогось вечора постукає в двері, стане на порозі, ось так, усміхаючись, як він уміє, і запитає:
"Скучила?" А ти його назвеш безсовісним.
— Я б його й совістю своєю назвала, аби тільки голос подав. На присінку загупали чиїсь кроки, далі хтось постукав у двері.
— Заходьте! Заходьте! — в один голос сказали Ярина й Мирослава.
І от поволеньки відчинилися двері, й на порозі картинно розкапустився Стьопочка в новому добротному кожушку і сивій смушевій шапці. Він скинув її, рукою бережно поправив чуприну, у заграв млинками вій. За своїми думами і не помітив, що за ним відскочили двері.
(Продовження на наступній сторінці)