— Що хочеш роби, як хочеш роби, тільки не оздоблюйся. Тебе ж не Батьківщина, не люди судили, а сліпа ненависть Ступача.
— Он як! — подобрішав, розгладив зморшки Данило, пригорнув Мирославу і не став пояснювати їй, що не озлобився він, а тільки має велику душевну скруту. — А для тебе хто я тепер?
— Ти для мене все: крайня, муки, надія, муж, батько мого сина чи доньки.
— Невже це може бути? — не повірив їй, не повірив своєму майбутньому.
— Це все буде, Данилку. Побачиш: і я, і наші діти, і добрі люди будуть ще гордитися тобою, якщо ти не озлобишся і не здрібнієш, як дрібніють у злобі.
— Якою ж ти стала!.. — вражено дивився на неї і надивитись не міг.
— Якою, Данилку? Старішою?
— Ні, мудрою... наче літо.
— Хоча й весни в нас не було, — зажурилась Мирослава. — Он у мене за це літо й зморшки з'явились.
— Це не зморшки — це мудрість!..
Данило почав цілувати отой сніп, що тримав у собі ранок, оті очі, що тримали в собі вечорину.
Мирослава горнулася до нього, як ніколи не горнулась, не відхилялась ні од його уст, ні од його рук.
Щось гупнуло біля призьби, і вони сполохаю" завмерли.
— Це, мабуть, грудомаха снігу впала з даху, — підійшла Мирослава до вікна. — А ще біля хати іноді зайці гупають. Я для них сніп вівсянки поклала. О, дивись.
Припавши до шибок, вони побачили, як по золотисто-білій скатертині дугу курився живий клубок, ось він вскочив на подвір'я — і прямо до снопа.
— От і маємо шматок казки, — гірка посмішка обвела уста Данила.
Мирослава обличчям притулилась до його плеча.
— Не забув, як нам з моля або лісу батьки приносили хліб од зайця?
— Не забув. І я тобі щось приніс. Може, посмієшся з дурня.
— Не мели несусвітне... — І запнулась — мало не сказала давнє: — Не мели несусвітне, товаришу голово.
Данило розщібнув портфель, вийняв з нього щось загорнуте в білий папір, бережно розпеленав його. — Ось тобі, — подав їй якісь три стеблинки.
— Що це? — здивувалася Мирослава.
— Подивись.
Вона ввімкнула світло і побачила три свіжі пшеничні колоски, що ніжно-ніжно бралися цвітом.
— Це ж звідки таке диво?
— З теплиці Діденка. Новий надійний сорт виводить чоловік, а я біля нього кручуся.
— Спасибі, Данилку. Хай цей колос буде нашим колосом надії, щастя.
— Коли б воно так сталось, — спохмурнів чоловік, а далі дістав з портфеля велику тернову хустку. — Ось тобі моя перша, хай не останньою буде.
Мирослава, поклавши колоски, здивовано втопила руки в червоний цвіт хустки.
— Таки пам'ятав?..
— Не було й години такої, щоб не думав про тебе.
— А про мене й не питай. — І сльози з'явилися в очах і голосі, щоб пригасити їх, сказала буденне: — Данилку, може, повечеряєм?
Він глянув у вікно, похитав головою зорям, що вже мінили нічну барву на досвітню, зітхнув:
— Мені вже треба йти. Скоро світанок. Мирослава, напевне, не почула його останніх слів.
— Який ти гарний, Данилку.
— Я погіршав у своїй душі.
— Ти покращав у моєму серці.
— Мені пора.
— Ні, ні! Ти зараз не підеш. Ця ніч буде нашою.
— Що ти, Мирославе! Я ж поза законом. , Вона пригнула його голову до себе, він чубом торкнувся до її персів.
— Любов не може бути поза законом.
— Це говориш ти?
— Ні, моя любов.
— Ти не боїшся її?
Мирослава самою правдивістю заглянула йому під вії:
— Материнства не бояться — ждуть...
Ця ніч була їхньою ніччю. Забувши все, Данило й переднював у Мирослави, тільки вона, йдучи в гамазеї перечищати зерно на посів, уперше за ці місяці замкнула хату... І друга ніч була їхньою, і третя. Відтепер, здається, усе його життя стало очікуванням оцих зимових місячних вечорів, з яких, наче саме кохання, виходила і приходила Мирослава. Вона приносила пахощі морозу, розтривоженого зерна і найкращу в світі посмішку. Кому дякувати, кому вклонятись до землі, що ти, доле, є на землі?..
А четвертого вечора, коли вже повернулась з роботи Мирослава, біля їхніх воріт зблиснули фари машини, потім згасли, і згасли на вікнах лисиці. Хтось, наче в киреї, підійшов до хвіртки.
"Хто б це міг бути? Невже знову по його душу?"
Заборсались пекельні думки, Данило поблід, але нічого не сказав Мирославі, яка саме поралась біля печі. Здається, саме серце відстукувало кроки невідомого. Тільки чого він один? Далі не витримав:
— Мирославе, до нас хтось іде.
— Ой! То я зараз! — розпачливо зойкнувши, заметушилась, кинулась до дверей, зачинила їх, гуркнула другими.
"Нема тобі щастя, мій клопоте чорнобривий". І враз, ніби з потойсвіту, почув:
— Добрий вечір!
"Комусь, може, добрий, а комусь..." А в голосі прибульця ніби щось знайоме вчулося. От зараз і довідаєшся про все. І так подивився на пшеничні з цвітом колоски, ніби шукав захисту в них.
Ось відчиняються двері, і він не вірить своїм очам: у хату за Мирославою ступає осміхнений Діденко, вносить з морозом свою широку, мов дзвін, кирею і кілька півмісяців зморщок навколо вуст.
— Максим Петрович!
— Впізнав? — наче дивується чоловік і не стирає посмішки з обличчя.
— Та ніби впізнаю. Але, як говорять старі люди, яким побитом? Діденко почоломкався з Данилом, картинно в своїй киреї захопив середину хати і підпер бровами високе чоло.
— Щоб не мучити тебе .здогадами, одразу все розкажу, при одній тільки умові: щоб на столі було смажене, пряжене і так шматками, бо через твою милість голодний, мов старий вовк.
— Через мене? — не вірить Данило.
— Атож, — коротко відказує Діденко і вже серйозно, навіть якось урочисто починає так говорити, мовби читав грамоту. — Так от, чоловіче добрий, писав ти по інстанціях листи про себе, а я тихенько писав про тебе. Завмираючи, очікував ти відповіді, тривожачись, чекав і я. І от сьогодні до мене прилетіла звістка, як ластівка.
— Звідки?! — поблідши, не голосом — душею запитав Данило і приклав руку до грудей: чи то серце, чи світ пішли обертом...
— З Центрального Комітету! Спасибі йому, всю напасть відкинуто від тебе. Чуєш?
— Ой! — скрикнула Мирослава, ступила крок до Максима Петровича, та зупинилась і глянула на Данила.
А той у круговерті думок завмер і став безмовним, потім тай стрепенувся, наче визволявся з непорушності каменя і з безодень туги. Він мовчки підійшов до Діденка і мовчки, здригаючись, почав його обнімати. Припала до гостя й Мирослава, не витираючи сліз, що котились і котились по щоках.
— Та годі, годі, — удавано невдоволено почав відгетькуватися від них чоловік. — Кирея стане мокрою од сліз. — А далі повів оком на піч: — Бачу, самому доведеться варити картоплю, бо вам уже не до мене.
Мирослава і Данило посміхнулись, ще вірячи й не вірячи в те, що сталось.
— Підсміюються над старим, — махнув рукою Діденко і тільки тепер побачив на столі у вазочці свої колоски і знову зламом брів підпер чоло: — Злодійство напоказ?
— Отакий мені подарунок привіз. А я й сказала: хай цей колос буде нашим колосом надії, щастя, — защебетала Мирослава. — І збулося загадане.
— Хай так і далі буде! — знов урочистість пробилася в голосі Діденка. — З цієї нагоди прочитаю вам слова видатного польського письменника Жеромського: "Добути з голої землі щось, таке таємниче, таке чудесне своєю будовою, своїм життям і смертю, як колос пшениці, хіба це не означає бути співтворцем дива?"
— Гарно сказано! Це слова осягнень! — нарешті ожила мова Данила, а обличчя його й досі то блідло, то лихоманилось вогнем. Максим Петрович пильно подивився на Данила:
— Знаю, ти вже в мене працювати не будеш, то хоч скажи, що думаєш робіти?
І той, торкнувшись снопа, твердо відповів:
— Знову орати, сіяти, вивчати мудрість землі, ростити врожай, людяність та любов.
— Ростити врожай, людяність та любов... — задумано повторив Діденко. — Для цього варто жити і працювати, навіть до знемоги...
ЧАСТИНА ДРУГА
І
— Ти вже йдеш? — питається, як питалися у ті дні, не голосом, а пекучим болем.
— Іду, люба, — хоче якось утішити своє кохання і не знає, як його втішити, бо що наші слова в години розлук?
Дівочі руки, дівочі очі, уста шукають його; беззахисністю, стогоном, відданістю, материнством вона обвивається навколо нього, не пускає до порога, бо хто зна, чи повернеться він до цього порога.
— Почекай ще, Данилку. Почекай!
— Пора вже.
— Пора, пора, — погоджується Мирослава. — Але ти пожди.
— Я ждав би, так час не жде, — відриває і не відриває її від себе, а сам чує за вікнами знайомий скрип — то деркач, як і перше, відчиняє досвіту хвіртку.
У Мирослави засіпались уста, засіпались повіки.
— Данилку, а як ми будемо без тебе?
І хоч так тяжко на душі, він журно посміхається:
— Хто ж це — ми?
(Продовження на наступній сторінці)