Вона скидає на нього сльозою приімлений погляд, а голос її стає по-материнськи низинним:
— Я... і дитина наша. Ти не думав про неї?
"Дитина?!" І вперше — у її першім передчутті, у першій таїні материнства — він вчуває повів того, для чого ми живемо, того, що має бути з нами і після нас.
— Люба... — хоче щось сказати і не знає що, а серце вже займає всі груди. Справді, як не подумав, що в них може бути дитина, якої, можливо, й не побачить він. То вже судьба. А зараз з вдячністю прихиляється до Мирослави, пригортає, виціловує її уста, брови, очі, що тепер тримають у собі не синю вечорину, а втемнілу печаль віків.
— Я скрізь буду думати про тебе... про вас... — Він підіймає її, немов дитину, на руки, притуляється головою до її персів, а на пам'ять приходить мамин голос: "Був собі журавель та журавка, накосили сінця повні ясельця". От і прощавай, журавко, прощавай, бо журавель іде назустріч війні чи смерті...
Не жаль було себе і своєї молодості, а жаль було всього окривдженого світу, і своєї журавки, і рук своїх, які ще й досі не наробилися ділечка. Так у війну наробляться, будь проклята вона!
Вірив: не схибить його око, засилаючи смерті смерть; вірив, що до останньої краплини крові буде битися із недолею, до останньої, бо ж хіба він не син своєї землі?
Він бережно ставить Мирославу па долівку, встелену шаблями татарського зілля, зазирає у вікно, за яким ранок розмикає вії і вода в броді подає голос, а молоде жито розгортає над собою сизий сон. І на жита він не надивився, не намилувався, як лебедіють вони, не наслухався їхніх шумів, та й чи наслухається вже?..
— От і прощавай, моє серце...
— Данилку, побудь іще трохи з нами, — стогоном озивається такий рідний і такий зараз незвичний голос, і знову Мирослава обвивається навколо нього, не пускаючи від себе.
— Не можу, кохана.
— Чому ж ти не можеш? — наче зі сну питає, про що й питати не треба, і дивиться, як ніколи не дивилась: з далини чи з давнини. — Чого?..
— Бо вже ранок.
— Бо ти вже там? — повела головою туди, де ширяла смерть. Стояла перед ним беззахисна і журна, немов стеблина в росі, а руки все шукали й шукали його і падали вниз.
— І там, і з тобою... Тільки ти, люба, як воно вже не є, не дивися на світ крізь сльози. Сльозами не захистиш ні себе, ні нашого дитяти, ні когось. Чуєш?
— Чую, Данилку... Кого тільки благати, щоб ти повернувся?..
— Я прийду до тебе, неодмінно прийду.
— Прийдеш?.. — для чогось перепитує вона. — Чекатиму тебе як долю свою.
Його чекатимуть як долю!.. То вже за це варто жити, страждати і до загину битися з чорним вороном недолі.
Коли Данило по шаблях татарського зілля дійшов до порога, що став порогом прощання, Мирослава стрепенулась, зойкнула, заголосила:
— Почекай, Данилку! Почекай! Я зараз... — Зметнувши своїм пшеничним снопом, вона кинулась до одяганок, зашелестіла ними, потім рукою витерла вії, перепечені уста і через якусь хвилину, тримаючись його руки, як тінь, ішла і до Гримичів, і до Оксани, і до татарського броду, за яким сизо волохатився ранок і жіночою печаллю журилися лугові чайки. А де той погонич-птах, що ночами виспівував: крийок-крок, крийок-крок? І де той журавель, що рятував його в болотах? Тепер ти сам маєш стати отим журавлем, що рятує життя...
Данило так подивився довкола — і на землю поранкову, і на блакиття неба, — наче весь обшир хотів увібрати в себе, ще раз пригорнув, охопив вузлом рук Мирославу і швидко, вже боячись себе, підійшов до берега, зірвав з ослизлого прикорня ланцюг, зіпхнув човен на воду, ускочив у нього. Гойднувся човен, гойднувся його зелений світ, гойднулося все, що роками влягалося в Душу.
— Прощавай, кохана!
— Ой! — кинулась до нього Мирослава, та вже смуга води з затопленими тінями верб, з затопленим смутком очеретів пролягла між ними.
— Даниле! Данилку!.. — в благанні простягла руки до нього, до легкого вербового човника, до нерозгаданого світу.
Сплеснув зойк, сплеснуло весло, відштовхнувся берег, з очей скапнула сльоза, з весла — краплина часу. Знову і знову бухикнуло весло — і вже на цьому березі вона, а на тому — він, а між ними вогке золото обмілин і заспане чи приспане сонце у броді.
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне — та й те неповне...
У райвійськкоматі Данило без жодних ускладнень пройшов мобілізаційну комісію і, полегшено зітхнувши, вийшов на просторе, заросле споришем подвір'я, яке тепер стало сумним юрмовиськом рідних та кревних, що прощались і проститись не могли, крадькома випивали по чарці, а впивалися журбою.
Оминаючи гуртки і пари, оминаючи жалі матерів, він пішов понад огорожею, за якою через дорогу, не знати куди, бігли спалахи і сполохи жита, Придивляючись до них і вбираючи в себе неспокій ниви, Данило схилився на пліт, а житами, оживаючи, пішли його роки, добрі й недобрі, пішли його спомини, пішли його тривоги, сплеснули хвилею рідні броди і озвалися її голос, її шепіт, її сльози. Журавкою звала Мирославу мати... "Був собі журавель та журавка", — і от коса смерті замахнулась на них, замахнулась на все.
Негадане збоку тихий скрик:
— Данилку!
Він оторопів. До нього бігла вона, бігли маки на її платтячку, бігли, перетрушуючи ті маки, її ноженята, біг вітрець у її косах, що мали повів степу і смуток матіоли. "Звідки ж ти? З якого ти поля, з якого ти чару?" Аж не повірилось, що це його наречена, що він пригортав, милував її, що її пшеничні коси дозрівали на його руці і що крізь сон вона довірливо кликала його: "Данилку".
Мирослава, водночас посміхаючись і журячись, кидає через пліт руки, міцно схоплює шию Данила, як може, притискається до нього.
— Данилку, рідний...
— Прийшла?
— Прибігла... Як ти?
— Як і люди.
— Ось я зараз кинусь до вартових, щоб пропустили, — і бігцем метнулась од нього, і бігцем прилетіла до нього, вже тримаючи руку біля серця.
— Ти не сердишся, що... ми прийшли? — зоріє на нього.
І як тільки було сказано це — ми!
Знову хвиля вдячності сколихнула його дужим тілом. Він пригорнув Мирославу, цілуючи, надивляючись на неї і дивуючись з її голосу, що з сьогоднішнього досвіту вже озивався таїною материнства. З якого ти поля, з якого ти чару?
— Любий... Найкращий...
— Це ти найкраща.
— Чи буде час, коли ми хоч надивимось на тебе?
— Буде, кохана.
— І на ранніх, і на вечірніх зорях благатиму долю, щоб берегла тебе, — вже звертаючись до невидимих зірок, сказала тай, як кажуть наші сиві матері. — Може, ми вийдемо з цього дворища он до того житечка?
— Не можна, люба, до житечка: вартові без перепустки не пустять.
— Пустять... Я говорила з ними. Назвалась твоєю дружиною. Данило похитав головою:
— І що вони?
— Сказали: "Коли вже така жінка просить, то відпустимо чоловіка. На дві години". Як ти?
— Ще дві години щастя.
— Коли ж побільшає його?
— Ще прийде наш добрий час.
— Тоді до житечка, щоб нам було життячко, — сказала як заклинання.
— Тоді до житечка, — глянув на ниви, що бігли та бігли до самого небокраю, пересіваючи сонце і тіні.
І в цей час чиясь рука нахабно, міцно лягла йому на плече. Данило обернувся. Навпроти нього, насочившись зловтіхою, широко стояв осміхнений Стьопочка Магазаник, за його спиною вітрець ворушив сатиновий горб сорочки.
— Кого я тільки бачу і кого виджу?! От не думав, не гадав, і вообче!..
— Чого тобі, Стьопочко? — Данило хотів порухом плеча скинути руку, але вона вже кліщем учепилася в нього.
З обличчя Стьопочки зіскочила посмішка, і воно стало крижаніти, а в скостенілих очах проклюнулись колючі іскорки.
— Питаєш, чого мені треба? — І процідив по складах: — Довідочки! Колись, пригадай, яку мав наругу від тебе: я аж згинався, вимолюючи довідочку. А тепер хоч з печінок вийми і покажи мені свою!
— Якої тобі довідочки!? — бліднучи, скрикнула Мирослава. Стьопочка самою їддю полоснув її:
— А чого це ви, товаришу агроном, ніби наполохались і навіть перелякались? Видать, не все в порядку у вашій любові? Хай мені ваш доброчесник у самого воєнкома документально підтвердить, що він іде в армію при всіх справних документах. Як ви на цеє, і вообче?
Данило розлючено зірвав з плеча Стьопоччину руку.
— Я зараз дам таку довідочку, що й сонце потемніє тобі!
Стьопочка відскочив, переляк шугонув йому під жовтуваті вії, але він перекліпав його, загрозливо підняв руку, різонув нею повітря.
— Він ще й норовиться! Як не підеш зі мною до воєнкома, зараз же гукну людей!
— Стьопочко, ти не зробиш цього! — жахнулась Мирослава.
— Ще й як зроблю! — і кивнув на Данила. — Стьопочка теж хоче перевірити, звідки і чому він прийшов сюди. Тепер кожна душа повинна пройти перевірку.
Чавлячи свою гордість і гідність, ще надіючись на щось, Данило тоскно запитав:
— А може, війна перевірить наші душі?
Стьопочка ошкірився радісною посмішкою:
— Війна ще десь, а Стьопочка тут перевіряє пильність. Пішли чи гукати людей?
— Не жируй, смерде, на чужому горі — зі своїм зустрінешся.
(Продовження на наступній сторінці)