— У мене, Мирославе Григорівно, аж душа заболіла, коли я почув про таке...
— У тебе і душа заболіла? — перепитала неживим голосом, а сама вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.
— Еге ж, Мирославе Григорівно, дуже заболіла, бо я знаю, що тепер може бути.
— Що ж тепер може бути? — мерзлякувато повела утлими плечима, на яких гойднулася хвиля місячного волосся.
— Як що?! — здивувався Стьопочка. — Хіба ж ви нічого це прикидали собі в голові?
— Ні, не прикидала.
— Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потім що й оргвисновки будуть. Матимете пам'ятного. Це я достеменно знаю.
— Оргвисновки? Які?
— Мені не хочеться про це казати.
— Тоді не кажи, — Мирослава обернулася і, погойдуючи етап і погойдуючи коси, пішла у жита, що одразу зімкнулися за пою.
Стьопочка обігнав дівчину, став насупроти неї.
— Не втікайте, Мирославе Григорівно, бо вже, певно, нікуди не втечете від своєї долі.
— І від оргвисновків? — хоч трохи щось живого, в'їдливого пробилося їй в голосі.
— Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то, може, й минеться.
— Ти, Стьопочко, сказав би так?
— Неодмінно! — аж скрикпув Стьопочка. — А як же інакше, коли він ворог!
Юга в очах Мирослави стала темнішою:
— Виходить, він ворог, а ти друг?
Стьопочка відчув у голосі Мирослави зневагу до себе і відрізав:
— Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все зважили на вазі.
— Дай мені, Стьопочко, спокій. Важ, коли маєш що важити на своїй вагівниці, тільки не лізь із нею в чиюсь душу.
— Я, Мирославе Григорівно, шануючи вас, люблячи вас!
— Навіть люблячи? — гірко здригнулись дві риски навколо пересохлих уст.
"От у Катерини вуста завжди вогкі".
— А таки люблячи! — заквапився Стьопочка. — Я люблю що з того дня, як уперше побачив вас. Пам'ятаєте вечір, коли зустрівся з вами? Ви тоді насмішечкою нагнали мене, та все одно я ніколи вас не забував!
— І Катерину Лебеденко, і Марію Шляхову тож ніколи не забував?
— Так то ж не любощі, а флірт! — скрикнув Стьопочка. — От щоб повірили мені, я й прийшов у цю важку годину до вас: тільки одно слово — і я одружусь, візьму на себе всю оту неславу і наругу, що може піти за вами. От бачите! Як ви на цеє?
Мирослава відповіла не йому, а житам:
— Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його?
— І що з того? Ця любов накине на вас чорну тінь, поговір і обчикрижить молоді літа, а моя — захистить вас.
— Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, — не грішив би криводушним словом, — та й пішла поміж колосками, зіщулена, болюча, але неприступна.
Стьопочка розгнівався, стиснув кулаки, знову забіг наперед:
— Ще подумайте, Мирославе Григорівно! Подумайте, поки не пізно!
— Думати ніколи не пізно, навіть перед смертю.
— Хай він думав перед своєю смертю, а ви станьте перед своїм весіллям!
— Геть, негіднику! — не скрикнула, а так прошепотіла Мирослава, що парубок поточився од неї.
— Я негідник?! — У Стьопочки зсудомилось обличчя, а в розріджену синьку очей вступила блідавість. — Тоді як назвати того, хто захищає ворога?.. Ви ще, певне, тішите себе тим, що він утік від закону. Так не втече од мене!
— Що ти, мерзенний, хочеш робити? — застогнала Мирослава.
— Зараз я кинусь перетрушувати його рідню й сусідів — і таки витрушу вашу любов, коли не скажете мені свого останнього слова.
— Дочекаєшся й ти свого останнього слова, — і, мало не стусонувши Стьопочку, дівчина швидко пішла поміж хлібів.
Стьопочка довго дивився їй услід, розмірковуючи, що, може, це й на краще, бо ти не будеш ломити її норов, а вона поверне все на свій триб. Таке мізерненьке, непоказне вагою, а скільки характеру! І водночас біль смоктав його середину, як ніколи раніше не смоктав...
Як завжди, земля багато говорила Мирославі і виходячи зі сну, і входячи в сон, як часто вона розмовляла з нею — із яблуневим цвітом, і зеленою травою, і синьою хвилею, і дзвонами колосся. Це все ввійшло в дівчину з самого дитинства, ще відтоді, як одного разу взяв її, малу, батько па жнива, підняв у полі на руки й сказав:
— Дивись, донечко, яка гарна селянська доля, коли навкруги є колос. Та завжди дбай про колос.
Отой колос, земля і стали її долею.
Та мовчить тепер її доля, не дивиться у вічі ні колосом, ні волошкою, пі квіткою маку, тільки болісна юга щемить під віями. Великий світ, а де подітись у ньому людині зі своїм горем? В яку піти сторону, в яку югу? Була людина — й не стало людини. Чому?!
Та мовчить земля, ладнаючись віддати людям увесь урожай. А чи людина віддає людині увесь свій урожай, відділивши від нього непотріб?.. Оргвисновки! Любов і оргвисновки!.. Яка гарна селянська доля, коли є навкруги колос. Та й колос нині запечалений, бо не стало біля нього ще одного хлібороба. Де ж ти? Де?
Мовчить земля, ох як тяжко мовчить земля. Упасти б на її груди, заридати, заголосити. Та не стане голосу на це, тільки сполохаєш ним перепілку чи жайвора, що й тепер в'ється над тобою.
До самого вечора проблукала Мирослава в степу, побродила і по тих полях, де вперше побачив її Данило, підійшла й до вітряка, де зародилася їхня любов. Чого ж і ти мовчиш, сивий вітряче? Ось привезуть до тебе хліб, і ти весело загомониш, замахаєш своїми крилами, а хтось у мовчанні згорне свої крила. Невже це й зветься життям? Ні, ні, життя — це вгору підняті крила, як у тої чайки, що летить ночувати на степове озеречко. А Данилові ворота кигикають чайкою, і він їх любить за це. А як йому страшно було, коли постукав у своє віконце і не почув із хати материних кроків... їй теж страшно без його кроків.
А може, оглянешся — і побачиш його?
Мирослава оглянулась і справді побачила в полі чоловічу постать з маховими вилами і граблями за плечима. Це з лугів повертався золотовусий дядько Лаврін, якого завжди так приємно стрічає тітка Олена: "О, військо йде, короговки мають". Так, маяли короговки вояцькі, мають і похоронні...
Дядько Лаврін теж побачив Мирославу і журавлино пішов до неї, несучи на виду золотавість літа і передосінній смуток. Ось він, зітхаючи, кладе край стежини своє знаряддя, опускає руки па плечі Мирослави, пальцями перебирає її сніп волосся.
— Зсохлася дуже. Дитино, журись, але й не вбивайся так — побережи себе й для діток своїх, щоб вони здоровішими були.
— Ой що ви кажете, дядьку Лавріне! — стримала себе, щоб не заголосити.
— Мушу й таке сказати, бо матері не маєш, вона б тобі це краще сказала, — він пригорнув її, поцілував. — То знов те саме прошу: не вбивайся так. От ходімо додому, я тобі косарську вечерю зготую.
— Спасибі, дядечку, я ще полями пройдуся.
Вже поночі, мов сновида, Мирослава підійшла до Данилової хати. А може?.. Вона підважує ворітця, і в них прокидається чаїне кигикання. Як би добре було, аби за цими ворітцями на подвір'ї зустріли її мати і Данило. Та матір уже ніколи не стріне. А він?..
Дівчина, скулюючись, підходить до віконця, що тримає в собі місячний смуток, і стукає так, як завжди стукав Данило. Та нема кому їй відчинити двері, як не було кому відчинити їх і Данилові. Тоді вона біля призьби знаходить старий дерев'яний ключ, вставляє його в темне око отвору, і двері, ніби чекаючи її, відскакують од порога. Навпомацки Мирослава заходить до хати й тихо кличе Данила, а їй у відповідь зітхає хата, зітхають торішні снопи різної пашниці. От і прийшла вона сюди не господинею, а страдницею, не знаючи, чого в неї тепер більше: любові чи болю?
Засвітити б світло, так не можна, бо ще прилізе Стьопочка і почне варнякати про любов і оргвисновки. При місячному меві вона знаходить фото Данилової матері, здіймає з стіни, підходить до вікна. До неї усміхнене придивляються добрі селянські очі, що все життя турбувалися хлібом насущним та невсипущою працею.
"Хіба ж ви, мамо, могли народити лиху людину?" — мовчки питається в матері, яка не дочекалася її.
Посміхаються селянські очі, що тримають у собі задуму степів, посміхаються для тебе і для дітей наших, прощають нам наше недосконале, сподіваються на наше краще.
"Я буду вашою донькою, як не розлюбить мене Данило, — говорить не голосом, а сльозами і згадує його пісню в години осмути: "Мати, наша мати, де тебе узяти? Може, тебе, мати, та й намалювати? Наїхали малярі із чужої сторони, змалювали матір на білій стіні. Змалювали очі, змалювали брови, та не змалювали тихої розмови..."
А хто і де змалює тепер твою розмову?
І раптом вона чує тихий шепіт:
— Мирославе, Мирославе.
"Звідки ж він?" — не може второпати дівчина й ставить фото на стіл.
— Мирославе, ти тут?
— Хто це?
— Знайшлася, — чує полегшене зітхання, обережні кроки, — і з сіней виходить Яринка. — Я всюди шукала тебе.
— Нащо я тобі тепер?
— Таке скажеш! Ти так налякала мене, і маму, і тата. Коли я оббігала всі поля, то й здогадалась, що ти пішла до Данила.
— А Данила нема, — сказала так, начеб про це не знала Ярина.
— Він повернеться, неодмінно повернеться!
(Продовження на наступній сторінці)