— Коли я для тебе пані, то і Яринку зви панянкою, — з викликом каже тітка Зося і забивається в куток, щоб молодята перекинулись кількома словами.
— Яринко! — висяюючи, підходить до неї хлопець. — Яринко, мила! Люба!
— Що в тебе?! — завмерла вона, бо ще не бачила Івася таким. — Що?
Він прихиляє до неї голову і шепче:
— Наші розбили фашистів під Москвою. Чуєш?
— Правда?! — торопіє дівчина, а очі спалахують, немов зірниці. Невже прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого так довго-довго сподівалися?
— Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили і женуть на захід! Ти розумієш, що це таке? — Він бере дівчину за руки і притуляється до неї щокою.
— Спасибі, Івасю! — і Ярина теж притуляється до нього, цілує в щоку.
— Тепер я не буду сім днів умиватись.
— Нарешті, — зітхає в кутку тітка Зося, думаючи про своє.
— Тіточко Зосю, просимо до нас. По келишку підіймем, — радісно гукає Яринка і рукою витирав вії.
"От і дочекалась дівчина свого красеня!" — думає про те саме тітка Зося і підходить до молодят.
— Як я рада за вас. Яринка нахиляється до неї:
— Тіточко, це радість для всіх: наші під Москвою розгромили фашистів.
— Ой! — з руки жінки випадає і розбивається келишок. — Це на щастя, це на щастя! Свята діва Марія, то, може, і мій Станіслав б'є мінами отам фашистів! Він же мінометник у мене, — в який раз розповідає про це і Яринці, й Івасю. — Налий, донько, в другий келишок найміцнішого спотикайла. Свята діво, таки е правда на світі.
Та в цей час біля дверей гупають чиїсь шкарбуни, і в корчомку спочатку ввалюються полотняні торби, потім голова старця, а далі й сам старець. У своїх одяганках віл схожий на баштан. Зося збагнула стан Ярини і гнівно накинулась на його діда, одначе очі і язик у нього далеко не дідівські. Тітка Зося зразу одвертається від старця, бо, як вона каже, в його слові гадина чаїться.
— Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! — приязно вітається з Яринкою, а погляд пускав вскач по всій корчомці. Отак можна й на очі окривіти навіки.
— Драстуйте, пане старець, — розважливо каже Ярина, ні порухом не виказуючи своєї неприязні до шкарбуна.
— А в тебе я не перший раз бачу цього парубійка, — увірчує свердла в Івася.
— І він вас не вперше бачить у мене. На чарці різні гості сходяться.
— Ге-ге-ге, — загелготів старець, — умієш ти, красунечко, і сказати, і за напитки-наїдки не загилюєш. Тобі б тільки в златоглавах та сріблоглавах ходити. Може, до цих трьох чарок і четверту поставиш?
— Ця горілка, пане старець, вам буде не до смаку, — Івась вихиляє чарку і швидко чеше до дверей.
— А гроші! — гукає Ярина і непомітно переморгується з тіткою Зосею.
— Пробачте, з холоду забувся, — хлопець, повертається, виймає гаманець, витягав окупаційні марки, а Ярина впівока поглядає на старця.
Коли за Івасем зачинилися двері, жебрак знову розсипав по корчомці своє "ге-ге-ге", сперся протертим ліктем на шинквас.
— Яка забудькувата молодь пішла — усе на дурничку норовить! — і ласкаво дивиться на Ярину. — Налий мені, рибонько, такої, щоб у животі жаби заквакали. — Випивши, він і денце чарки поцілував. — Де ти її тільки береш? Я лише одного разу в партизанів Сагайдака ось таке зілля коштував.
— Пане старець, — жахнулась Яринка, — не кажіть про партизанів, бо мене одразу почало морозити. Старець стишив голос:
— Не такі вони, голубонько, страшні, як їх малюють фашисти.
— Пане старець, не верзіть усякого такого. Коли ви ще будете варнякати неподобство, я гукну старшого поліцая Стьопочку, він тут недалеко ходить. І сідайте вже за столик. Що вам подати? Горілки, солонини?
Старий докірливо похитав головою:
— Нерозумна ти єси. І тобі треба думати про спасення душі не тільки перед богом, а й перед тими, хто прийде після гітлерівців. Осягни це душею.
І вперше в Яринки ворухнулась довіра до жебрака. А може, й справді людина він, хоч і має непевний язик і свердла замість очей.
— Чого це дехто роз'їхався, як верша? Бодай йому викрутило язик у писку! Бач, який праведник знайшовся: то він у партизанів горілку п'є, то чогось із поліції мете.
— Старець усюди має даяння, — проткнув колючим поглядом сіро-свинцевих очей жінку і так зціпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. — Чого тобі? Помела бракує?
— Отого помела, що по спині блазнюка і нашіптувача походило б. Коли жебраєш, то жебрай, а язик тримай у кишені, як гаманець. Чи ти, бузувіре, онімечитись хочеш? — Тітка Зося, зизом поглядаючи на заволоку, одягнула кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою і вийшла з корчми.
— Отак ліпше, — буркнув старець. — Яринко, налий іще одненьку закропити душу.
Пересторога тітки Зосі насторожила дівчину, і вона вже рівно відказала:
— Пане старче, ваша душа п'яницею стане.
— Краще п'яницею, аніж зрадником, — образився старець і негадано запитав: — Ти скільки марок платиш за літр?
— Пан старець хоче корчмарем стати? — дивується Ярина, а в душі непокоїться: для чого це випитування?
— То скільки платиш за літр? — довбе, як дятел, старець.
— Тепер п'ятнадцять марок, а восени ціни були меншими.
— Так-так, — щось прикинув на зморшках дідуган, — Налий найкращої скаженівки, бо я сьогодні на радощах волію упитися.
— Які ж у вас радощі?
— Великі! — підняв угору жовтого, як свічка, пальця. — Хіба не знаєш: вчора вдосвіта біля самого мосту скапустився ешелон з танками. Це вже сьомий на рахунку однієї людини. Сьомий!
— Однієї? — не повірила Яринка.
Старець чи то здивовано, чи з прихованою підозрою подивився на дівчину.
— Невже ти не чула про партизана Морозенка?
— Не чула ні про морозенків, ні про холоденків і чути про таке не хочу.
— Не похвально. Гляди, повернуться наші, це не проститься.
Яринка обурилась:
— Пане старче, не страхайте мене сьогодні, бо я вас можу налякати завтра, — і зирнула на двері.
Вони тихенько-тихенько розчинились і зачинились, І на порозі в клубках зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, він зараз у формі шуцполіцая, тільки на голові в нього не гітлерівка, а бараняча шапка завбільшки з діжницю. Стьопочка мовчки тре задубілі руки і прислухається до мови старця та Ярини.
— Я не страхаю тебе, — тягне свою нитку старець, — а вчу, як декому треба жити на світі, дехто про велике має думати.
— Дехто задоволений і малим: наливати гірку тим, кому вона солодка. Ще одненьку?
— Іще одненьку за перемогу радянських військ. Стьопочка, рвонувши з плеча карабін, кинувся до старця.
— Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару халяву! Побачимо, як вона засіпається у шуцманшафті! — Він шарпнув жебрака за бороду, і негадано... вона опинилась у його руці. — Це що за обман і кіно?! — отетерів Стьопочка, витріщив вирла. — Ваші документи, і вообче...
— Мовчать, магула неотесана! — Старець гордо випростався, вихопив з кишені жетона агента таємної поліції, сунув його під ніс розгубленому Стьоночці, швидко пішов до дверей. І тільки тепер отямився поліцай, щось промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руці.
— Пан Басаврюк! Вельмишановний пан...
"Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личині людській... — здригаючись, Ярина згадала страшний гоголівський образ. — Був ти в чорні години минувшини, не здох і до цього часу — фашистам знадобився".
— Заберіть, пане, свої вещественні докази...
Та розлючений Басаврюк навіть не оглянувся, ногою розчинив двері, а потім так хряснув ними, що в корчмі задеренчали вікна. Стьопочка запаморочливо подивився услід старцеві, далі безнадійно махнув рукою, понюхав бороду, поморщився:
— Ерзац...
— Стьопочко, хто ж це? — дивується і мерзлякувато поводить плечима Ярина.
Поліцай витягнув шию, яку підпирав високий сірий комір шинелі, озирнувся.
— О, це такий всюдисущий сокирник, від якого не тільки мені стає темно в очах. Чого це він з ерзацом бороди крутився біля тебе? Що він має на умі?
— Відки ж я знаю?
Стьопочка, щось прикидаючи собі, кривиться, морщиться, лізе рукою до підкучерявленої потилиці, а потім нажаблюється, гостро дивиться на двері й бурмоче невідомо кому — дверям чи Яринці:
— Налий мені чогось такого.
Дівчина з серцем кидає:
— Води?
— Я води не люблю ні в чоботях, ні в животі, — одразу відповідає Стьопочка. — Горілочки налий, холодцю подай, і вообче...
Ярина, похитавши головою, подала йому карафку з горілкою, чарку, тарілку холодцю, хрін і виделку. Стьопочка з усім цим задріботів до столика, що стояв у самому кутку, обернувся спиною до шинкваса і накинувся на дармовщину, все думаючи одне: чого тут з'явився бісів Басаврюк і що він мав до Яринки? Чи не смаленим пахне в цій корчомці? Га?
(Продовження на наступній сторінці)