А дівчину охопила тривога: виходить, неспроста вже який раз до неї навідується песиголовець у подобі старця. З якої ж дідько служби? І що пронюхав про Данила Бондаренка, якого люди назвали Морозенком? Треба, щоб він більше не з'являвся тут, та й самій час кидати цю бісову корчму, що комусь почала мозолити очі!
Ще раз підійшов Стьопочка з порожньою карафкою. Хміль уже рум'янцями поплямився на його обличчі. Вона мовчки налила йому, а він мовчки подякував, підняв угору великого пальця — мовляв, усе в тебе добре, та й, похитуючись, поклешняв до свого стільця. Не горілки, а гноївки б тобі! І знову думки кружляли навколо Данила, Мирослави і всієї партизанської рідні, за якою так скучила вона.
За своїми гадками і тривогою не почула, як у корчму ввійшов засніжений, задубілий, обшарпаний чоловік. А коли він наблизився до шинкваса, Ярина пізнала його — це був Ступач. Але як змінилося, зістарилося його обличчя, як впеклися зморшки під очима і устами. Видно, останній час і події не жаліли його. Пізнав і Ступач дівчину, вражено зупинився:
— Яринко, це ти?!
— Це я, пане Ступач.
Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача.
— Який я тобі, дівчино, пан? Не кажи мені такого паскудного слова.
— А хіба ви не для панства лишилися тут?
— Лиха година лишила мене: під Яготином в оточення попав. Повік не забуду отого яготинського болота і пекла заодно. Ось тепер і кочуся перекотиполем по світу. А як же ти опинилася тут?
— Теж лиха година заставила.
— Твоя ж подруга Мирослава жива?
— Жива.
Ступач хотів іще щось запитати, але передумав, зітхнув, а в очах проклюнувся голод.
— Шматок хліба знайдеться в тебе?
— Знайдеться.
І треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою І тарілкою підійшов уже добре підпитий Стьопочка.
— З ким ти, Яринко, шепочешся? — І враз від здивування у нього відвисла нижня щелепа. — О-о-о! Кого я тільки бачу і кого вижу! Пан Ступач! Наше вам, і вообче!
З несподіванки Ступач поточився до дверей.
— Стьопочка?! Ти поліцай?
— Пан старший поліцай! — навіть закаблуками вдарив і тихенько захихотів. — Це вас дивує?
— Ні... Не дивує. Я думав — ти вище піднявся, — і гірка зморшка лягла в міжбрів'ї Ступача. Стьопочка згордо посміхнувся:
— А я поволеньки, по східцях: спочатку тут наб'ю руку і в гебітскомісаріат, наб'ю руку там — і вище!
— Отак і до шибениці можна піднятися. Чого-чого, а такого удару Стьопочка не чекав. Він шарпнувся рукою до карабіна, та передумав і почав підбирати слова.
— Виходить, ви й досі з товариша не обернулись на пана? Ваші документи!
— Нащо вони тобі, Стьопочко? І поліцай вибурхнув люттю:
— Я Стьопочка для своїх коханок, а для вас я пан старший поліцай! Аусвайс!
— Нема у мене аусвайса.
— Тоді руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас, і вообче, — і почав не обмацувати, а шарпати кишені Ступача. Яринка не витримала, обурено кинула:
— Нащо тобі, лихоманний, обшукувати його?
— Оце вопрос-питання некомпетентної. Звідки я знаю, хто він тепер: товариш Ступач чи партизан Морозенко, який аж сім ешелонів сковирнув з рейок, а поліція встигла зафотографувати тільки його плечі. Оберніться!
Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звірив його з плечима Ступача і залишився невдоволений.
А тим часом відчинилися двері і коло них став засніжений Данило Бондаренко. Він теж був у формі поліцая. Глянула Яринка на Данила, злякалася, зробила якийсь знак рукою, та партизан не зрозумів її, посміхнувся і почав прислухатися до слів Стьопочки.
— Ану, товаришу Ступач, сідайте осьдечки і гарненько розкажіть, як і звідки пригуцали на територію рейху?
— Не скажу.
Стьопочка зверхньо відкопилив губу.
— Скажете! Коли людську душу поставити на коліна, вона все скаже!
Ступач вражено скрикнув:
— Мої слова!
— Тепер вони мої, вашого нічого нема, — і тут Стьопочка побачив Данила, витріщився на нього. — А-а-а...
— Бе! — Бондаренко насмішкувато глянув на поліцая. — Здоров, "вінець природи". Пізнав, може?
"Вінець природи" скривився.
— Пізнати — пізнав, — і мимоволі торкнувся рукою до шиї. — Але де ти взявся, як опинився в поліції, і вообче? Говори!
— Це в пана Ступача спитай — він мені допоміг.
У Стьопочки очі полізли на лоба, він з переляку одразу обм'як.
— Пан Ступач допоміг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так і догадувався, що ви в таємному начальстві, як пан Басаврюк, і вообче. Але обов'язок служби заставив перевірити навіть вас. Пробачте, може, чарочку вип'ємо? Ярино, горілки на дві парсуни! Як ви геніально провели свою роль!
І не витримав Ступач, з презирством глянув на поліцая:
— Цить, блазню! Я і до смерті залишусь радянською людиною. Стьопочка спочатку розгубився:
— Радянською? Як це зрозуміти?.. А-а-а! Ану у двері! Побачимо, як на допитах заграє твоя шкура. Ми із тебе швидко зробимо тінь. Бач, німці везуть до Москви мармур на монумент переможцям і залізні хрести навалом везуть, а хтось ще про радянське думає.
Бондаренко насмішкувато перебив Магазаника:
— Почекай про мармур і хрести. А тим часом не думав, що я маю більше права на Ступача?
— Е, ні, це мій трофей.
— Я тобі, Стьопочко, за цей трофей дам відкупного. По руках? Поліцай задумався, потім махнув рукою:
— Де вже не пропадало мов — давай тисячу і роби з цим приблудою, що хочеш. І тепер заволав Ступач:
— Стьопочко, не віддавай мене йому. Ти знаєш: він без солі з'їсть мене.
— А мене особисті рахунки не цікавлять, — я людина державна.
Ступач у розпачі охопив руками голову, сів на стілець. Безвихідь згорбила його, як старця. Бондаренко ж вийняв з кишені гроші, дав їх Стьопочці, а той спокійно почав їх перелічувати.
— Усе вірно. І добре, що гроші новенькі. То й бувай. Яринко, я пізніше розплачуся з тобою. — І Стьопочка скрадливо, ходою дрібного хижачка, вийшов з корчомки.
Данило не то з жалем, не то з насмішкою глянув на того, хто покалічив його найкращі роки. Чи хоч війна навчила тебе чого? Ступач підвів припухлі повіки, під якими спалахувала ненавидь.
— Тепер твоє зверху. От тільки шкода, що в свій час я не добрався до твоєї душі.
Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача.
— Самодуром ви були колись, а ким залишились — не знаю. Ідіть з очей.
— Як це іти?! — остовпів, розгубився Ступач і підвівся з стільця. — Куди йти?
— Хоч під три чорти, якщо це здогадаєтесь знайти кращої дороги. Тільки мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь.
Ступач скрикнув, притримав уста рукою і ніби крізь туман подивився на Бондаренка:
— Данило Максимовичу, то ви?..
— То я... Ідіть! Тут небезпечно.
Ступач хотів кинутись до Данила, та засумнівався, зітхнув, пішов до дверей і зник за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка.
— Даниле Максимовичу, рідний, тікайте звідси, бо тут уже тричі був з таємної поліції Басаврюк.
— Басаврюк?! — сторожко глянув на двері. — Тоді, Яринко, зразу ж тікай звідси.
— Куди?
— До тітки Зосі і разом з нею в партизанський загін. Щось мені є?
Дівчина кинулась до комірчини, винесла ремінну валізку.
— Ось вам.
— А тепер біжи. Я сам замкну твою корчму. Ох і вії в тебе, Яринко. Від таких вій, певне, повікам важко.
— Найшли час підсміюватись, — зітхнула дівчина.
Вони поцілувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибігла з корчомки і кинулась у пристанційну півтемінь. Данило ж підійшов до дверей, над якими висів пучок червоної калини. Він і тут нагадував Яринці і добрим людям про безсмертне червоне знамено, під яким народилася їхня доля і доля їхньої землі.
Погасивши світло, вийшов із корчомки, замкнув її і, згинаючись від ударів вітровію, подався до привокзальної площі, де стояв його мотоцикл. За станцією Данила наздогнав шалений спалах, а потім вибух.
"Восьмий!" — обернувся, сам собі сказав чоловік і скоріше пішов до свого вкраденого коня, у колясці якого незворушно сидів засніжений Петро Саламаха.
— Чули? — трусонув шапкою і снігом у бік станції і посміхнувся. Цей білявий велет з чорними піддашками брів мав по-дівочи зворушливу посмішку.
— Чув, Петре.
— То недарма гнали краденого коня, — приплескав сніг на кабіні і обережно почав з-під кожушка виймати автомат.
Коли вони, долаючи чорний вітер, виїхали з площі, навперейми їм із собачнею кинулося кілька бангофжандармів, гестапівців та поліцаїв, серед них були Стьопочка і якийсь у лахмітті старець. Стьопочка скрикнув, рукою показав на Данила. Фашисти і поліцаї, хапаючись за зброю, кинулись до мотоцикла; рвучи поводи, люто загавкотіли собаки.
Саламаха, майже не цілячись, прострочив усе це кодло чергою автомата, а Данило вихопив з кишені гранату; як і в перший раз біля далекої степової станції, зубами зірвав кільце, і лимонка, розриваючи смертельний ланцюг, звільнила дорогу. За спинок" озвалися зойки і скавчання. На повнім ходу він проскочив контрольно-пропускну заставу і, чуючи за собою погоню, вирвався в поле, де ще гірше шаленіла негода. І тут, розсікаючи чорний вітер, їх почало наздоганяти хистке нерівне світло. Ось уже воно Захопило всю дорогу, ось уже просвистів свинець, і коло них сумирним снуванням затремтіли червоні, золоті, жовті, ніжно-зелені пунктири трасуючих куль.
Данило крикнув Саламасі:
— Пригинай, Петре, голову! Той примружив очі, посміхнувся:
— Нема перед ким пригинати голову. Летіть!
— Лечу!
Застрибали, наче хотіли вилетіти зі своїх гнізд, придорожні, з білими рушниками на стовбурах дерева, із темряви здиблювалася і з гудінням, з рокотом відлітала земля, а дорогу все розтинали і розтинали мечі погоні. Назустріч з долини тяжко піднялася вантажна машина. Коли вона, осліплюючи, порівнялась із ними, Саламаха вдарив із автомата: може, скрутить її на дорозі. Напевне, скрутило, бо на якусь часинку відстали і плетиво трасуючих куль, і мечі погоні, а потім знову почали промацувати їх.
Та ось щось цюкнуло Данила між плечі, на груди впала кров. Не міг притримати її, бо треба було долати чорний вітер, і Данило мовчки, без слова, без стогону долав його, все нижче і нижче схиляючи обважнілу голову до ручок мотоцикла. Ще трохи, ще трохи — і він добереться до журавлиного броду, а далі мотнеться кригою на татарський. По кризі німці побояться вести машини. А за татарським бродом вже й до лісу подати рукою — до пшеничних кіс Мирослави, до Сагайдака, до Чигирина, до близнюків, до своєї доброї рідні, серед якої недаремно минули його літа. Щось заговорив Саламаха. Тільки що? Він хоче пересадити його в коляску? Так це ж займе, може, найдорожчу хвилину...
Треба не виказати, що знесилля вже натікає в руки. Отак і долає неминучість. Він відчував, як вона викволює все його тіло, і жаль стало тих днів, що не прийдуть до нього, і того ділечка, що вже не зробить він... і любові жаль... Іще боляче товклась і товклась думка, що комусь мав допомогти, та не допоміг. Але кому?"
Негадано запахли суниці, прибився дівочий голос, і він згадав...
Коли мотоцикл, наосліп проскочивши байрак, почав спускатись до річки і в знемогу ввійшло якесь полегшення, Данило ледь повернув голову до Саламахи:
— Петро, ми мали привезти в загін Ганнусю Ворожбу. Тепер привезеш її сам. Не забудеш?
— Не забуду, — зітхнув чоловік і тернув рукою очі.
— Здається, відірвались, — вже не сказав, а прошелестів неслухняними устами.
Чорний вітер почав мінитись йому на червоні кола, на калиновий вітер, який хилив і нахиляв достиглі грона. А звідти, де починався чи закінчувався калиновий вітер, вийшла Мирослава з дитям біля грудей. А вони ж і весілля свого не грали... І тепер до нього стали наближатись, оживати весільні рушники, що були розвішені на стовбурах дерев, а вже з броду заспівали невидимі дружки:
Ой думай, думай,
Чи перепливеш Дунай...
У Данила ще вистачило сили повернути на журавлиний брід, вистачило снаги й посміхнутись усьому світу, бо недаремно жив у ньому і, як міг, дуже нелегко, але чесно перепливав свій Дунай...
— Ось уже й татарський брід! — гукнув Петро Саламаха, щоб якось втішити його.
Еге ж, татарський. Тут ніколи восени і взимку не відпочивають і поздовжні і поперечні вітри, а весна б'є у бубни човнів, і пречистими лілеями, і пречистими дівчатами розквітає літо. А за татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висікається старий вітряк, що увесь вік старався людям на хліб.
А коло броду на долонях бережків підсніжниками зійшли хати-білянки і чекають, і чекають, і чекають своїх дітей із війни, і сльозами матерів, і сльозами похилих верб допитуються: коли ж повернуться сини, бо життя тримається на синах...
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне — та й те неповне. Чому ж?
Чому?!
XXII
А життя? Зі страхом та болем лягаєш, зі страхом та болем устаєш, і навіть у снах нема від них порятунку.
Змінився світ, змінились і люди. Одних так прибило горе, що вони стали ніби тінями в подобі людській: ми нікому нічого... А інші, дивись, неначе з-під грому та грози вийшли. От такими Стали і її діти, і її спокійний Лаврін. Та що Лаврін? Він хоч у германську біля кулемета вовтузився, привіз їй з війни замість подарунка довгі кулеметні стрічки. Від цього дарунка в неї сльози закипіли, а він витирав їх пальцями і туркотів, що вона горличка, лебідонька і голубка заразом. Від "голубки" й прояснилась, бо ж знала свій характер...
Що вже говорити про чоловіка, коли навіть у діда Ярослава є своя таємниця. Оце ж недавно почав збиратися ніби кудись у гості. Олена принесла йому деко разових коржиків і шматок сала, почала впаковувати їх у вузлик, а старий узяв кобзу, щоб укласти її у велику заплічну торбу. Олена помітила, заважкою стала кобза кобзареві. А коли він поставив її навсторч, з неї вискочило мідне тільце патрона. Старий нагнувся за ним і так, ніби нічого й не сталося, знову кинув у кобзу, а потім пильно подивився на Олену, ще й вусом повів.
— Бачила?
— Бачила, — похитала головою вона. — І нащо це вам?
— Виходить, треба.
— Оце ж маєте нести в гості?
— Подарунок непоганий.
— А нащо ви його в кобзі ховаєте? — не знайшла чого кращого запитати.
— Бо поліцаї ще не здогадались робити кобзам трус, а людям роблять, — добряче посміхнувся і доконав її вчешім словом: — Конспірація!
— Ой тату, тату, — зажурилась вона, — Увесь наш рід уже перейшов на конспірацію, опріч мене. І всі ви, навіть Яринка, дурите мене, наче маленьку.
— А ти для мене, донечко, і досі маленька, — неждано розчулився старий і прикрилив її руками, точнісінько так, як Лаврін в "оту давню годину вишневої заметілі. Чи це в них таке родом передається? І чи справді була та бентежна заметіль вишневого цвіту? Напевне ж була. Бо й весілля, і хрестини пішли після неї, бо й досі на горищі лежать колиски Ярини й близнят. Тільки ні Ярини, ні близнят нема біля неї. І чи будуть? Бо що тепер життя? І розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе.
— От чого не треба, того не треба, — почав її заспокоювати старий, далі підійшов до скрині, відкинув ляду й з-під рушників, сорочок, скатертин з доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув її на вузлатих руках. — Оце ж я тобі, донечко, перед самою війною купив, бо дуже сподобалася тут роса, хотів подарувати в твоїх повних сорок п'ять років. — Він хусткою витер їй очі. — Візьми і вважай, що я перший тебе поздоровив з народженням...
— Спасибі вам, тату, за хустку.. за роси... Тільки ж бережіть свої літа. Хай молодші ходять з патронами. Закопайте їх на городі.
— Прийде, донечко, час — і саму смерть закопаємо, але спершу її треба зломити. Посидьмо перед дорогою, — та й сів під богами, сивий, гарний у своїй мудрій старості і рішучості. Потім підвівся, торкнувся її плечей підсохлими руками і рівно, і строго пішов до когось у гості чи в конспірацію. А їй тепер доводиться чекати не тільки Лавріна, Яринку, Романа і Василя, а й старого. Не такий малий у неї рід, а хата пусткою стоїть, то й говори тепер, жінко, не до роду, а до мовчазних стін, до прихованого зерна, до відмерзлих кетягів калини під вікнами, до голубів у солом'яних голубниках і думай про всіх і вся...
Знадвору почувся натруджений скрип саней. Вона стрепенуаась, підбігла до вікна, напівроздягнута кинулась надвір і тут полегшено зітхнула. Понад плотом, тримаючись заволохаченого памороззю коня, поволі ішов її Лаврі, з його золотих вусів звисали крижані бурульки. Ось він зупинився біля воріт, широко розчинив їх, і стомлена шкапа втягнула на подвір'я сани з блакитною, мов небо, грабиною.
— Лавріне! — гукнула й кинулась до нього.
— І чого б ото роздягненою вибігати на мороз? — посміхнувся, заворушив клешні криги, що наросла на вусах. — Біжи до хати.
— А дітей не бачив? — стишила голос і завмерла.
— Бачив.
— Ой!
— Не ойкай, а мотай в оселю.
І вона побігла, прикриваючи рукою груди.
Як довго ж Лаврін випрягає та заводить у стаєнку війною прикаліченого коня, як поволі закладає йому корм. Нарешті з билинками сіна на киреї чоловік іде до хати, а вона йому відчиняв двері.
— Говори ж, Лавріне, говори.
— Почекай хвильку, — він скидає шапку, рукавиці, кирею, переломлює на вусах крижинки й починав мити руки. І хоч би десь одним рухом поквапився. Нарешті витирається червоними півнями на рушниках і мерзлякувато поводить плечима. — Замерз. У лісі од холоду дерево так стріляє, наче теж воює з кимось.
— Говори ж, Лавріне, — уже простогнала вона.
— От зараз і почну, — стає навпроти неї. — До лісу доїхав спокійно — пі поліцаїв, ні іншої погані не зустрічав. А вже в лісі перепинили партизани і спровадили до командира. Погомоніли з ним, далі сам Сагайдак повів мене до тієї землянки, де наші діти живуть. Спустився я туди, а там залізна, з бочки, пічка жаріє, старий партизан дрівця в неї підкидає і щось курникає під ніс, придивляюсь, аж на дерев'яному полу, розкидавшись, сплять наші діти, бо вночі вони в дозорі були. Сів я біля них на скриньку з патронами, дивлюсь, а вони такі чубаті, такі гарні, такі молоденькі, та й журюсь потроху: хіба ж ми для воєн кохали їх? Аж тут поворухнувся Василь, підвівся на лікоть і завмер, а далі, не вірячи собі, й питає:
— Це ви, тату, чи сон?
— Я, сину. Оце ж і приїхав, сиджу і надивитись не можу на вас, — та й лізу до торбини.
Тоді він засміявся, кинувся мене обнімати і зразу ж про тебе запитав: — Як наша мама?
— Що то меншенький, — зітхнула і потягнулась рукою до вій Олена.
А Лаврін тільки гмикнув, бо ж дивно ділити близнят на меншенького й старшого, але матері видніше.
— Говори ж, Лавріне.
— Далі Василь збудив Романа, сіли вони біля моїх плечей та й погомоніли трохи... Сказав їм, що завтра підуть на них карателі, а сини тільки посміхнулись: "Зустрінемо, як треба". І стрінуть... Дуже хвалив їх Сагайдак, дякував і мені, і тобі... — Та й задумався, не помічаючи, що з вусів уже почала скапувати вода.
— Про що ти, Лавріне?
— Думаю собі.
— Про них?
— Про них і про нас. Що то взавтра буде?.. — Чоловік склепив потемнілі од вогкості вії, прихилив голову до дружини і сказав одне слово: — Життя...
Ще сивою памороззю волохатились-димували понад бродами явори, верби і калини, як до лісу на танкетках, на бронемашинах, на .гарматних запряжках, на грузовиках, на мотоциклах, на лижах і навіть на велосипедах посунули карателі. І тільки одні поліцаї з сякими-такими гвинтівками пішодрала доганяли й догнати не могли своїх хлібодавців і зверхників. їхні чорні шинелі, немов гайвороння, нерівною хвилею замикали гітлерівців. Але чого вони такі безпечні? Навіть розвідки нема попереду. Напевне, гер полковник і новий комендант міста сподіваються навалом задушити партизанів. Уже ж пробували так, правда, меншим коштом. А тепер, не надіючись на силу крайсу, перекинули з гебіту два батальйони.
Лункий морозний ранок ще довго доносив до татарського броду натужне бурчання машин, форкання коней, голоси карателів і гавкіт псів. А коли студене сонце розлило по снігах свою розріджену кров, з лісів чи біля лісів один за одним озвалося кілька вибухів.
"На міни напоролися!" — визначив Лаврін, що тепер завис на воротях, прислухаючись до всього. Він бачив, ніби вони були перед ним, усі три дороги, які вели до лісів, бачив на них чужі машини і чужих вояків, бачив у густому молодняку, за яким починався справжній ліс, застави Сагайдака з кулеметами і автоматами і самого Сагайдака. Нелегко йому тепер орудувати однією рукою, тому й змінив маузер на легшу зброю. І дітей своїх бачив Лаврін:
причаїлись десь на фланзі, щоб у слушну годину вдарити в лоб чи в спину фашистам. Що не кажи, "максим", та добрі коні зимою — велике діло.
А ось після вибухів загупали гармати. Гупайте, гупайте, ліси в нас великі.
— Лавріне! — гукнула Олена, ставши біля порога на млинове коло.
— Чого тобі?
Жінка смутно подивилась на нього.
— Боюся без тебе.
Він неохоче пішов до хати, сів біля вікна і провалився у свої думки та гадки, а згодом знов одягнув кирею, насунув на лоба шапку й на подвір'я.
Здалеку, вже від лісу, забурчали машини. Ось вони, буксуючи, під'їхали до присілка і почали повертати на кригу. На них навалом лежали побиті фашисти. Далі заскрипіли сани, вони проїхали повз його хату, на них кульчились од холоду і стогнали сяк-так перебинтовані солдати. А ще пізніше, несучи голови не на шиях, а на грудях і скособочених плечах, розхитуючись, горбатячись, кульгаючи і падаючи на сніг, виткнулись поранені поліцаї. Для них у хлібодавців і зверхників по вистачило ні машин, ні саней. Тепер покалічені служаки проклинали свою судьбу, і німців, і їхні на низьких підйомах чоботи, що калічили ноги. А в присілку наглухо почали зачинятися ворота, хвіртки і двері. Щоб не стрітися з фашистськими приклонниками, люди навіть побігли ховатись по клунях і коморах.
Лаврін не став ховатися, а все сновигав і сновигав подвір'ям, прислухаючись до відлуння бою. Хоч би одним оком побачити, що там робиться. Сагайдак сказав, як, не переможе фашистів, то обдурить.
Кілька разів до Лавріна вибігала Олена, тягнулась вухом до лісу, а чоловіка тягла до оселі. Він ніби й слухав її, та через якусь хвильку знову опинявся в дворі, над яким з усіх дерев понависали блакитні шати паморозі. І знову коло лісу чи в лісах гупали гармати, а на татарському броді тріщала і тріщала крига. Морозі Хоч би в таку холоднечу не відмовила зброя його синів, 66 взимку таке траплялось і в нього.
І тільки подумавши про це, він побачив на бездоріжжі в полях снігову куряву. Вода, набухаючи, наближалась до присілка. Защеміло серце в Лавріна. Чого б то? Згодом з куряви вибились коні, їхні гарячі гриви метлялись, наче вогонь. За кіньми з боку на бік заточувались легкі санчата. Тільки чого ж нікого не видно на них? Ось коні зникли у вибалку, далі замигтіли поміж деревами, вискочили на вулицю і, збільшуючись в очах, понесли прямо до нього розпатлані вогні грив.
— Що ж це воно робиться?.. І Лаврін, чогось жахаючись, відступає від воріт. А коні добігають до них, як стій зупиняються і тривожно дивляться на чоловіка почервонілими очима, їм дуже хочеться щось сказати, але вони не знають людської мови, а людина забула свою і тільки хапається рукою за груди, бо вже побачила, що на санях, уткнувшись головами в кулемет, лежать його присипані курявою сини.
— Лавріне! — ніби з далекої далини чув зойк Олени, та не звертається до неї, заточуючись, іде до воріт. Коні кладуть йому голови на плечі, і за ними він уже не бачить синів. Пригнувшись, руками і грудьми чоловік відводить ворота до самого краю.
— Лавріне!..
Та, одразу постарівши, мовчить чоловік, тільки рукою тягнеться до шапки, витираючи нею обличчя.
Повз нього з притихлими вогнями грив, проходять коні, поскрипують сани, де голова в голову, чуб у чуб лежать його закривавлені діти. Усе тьмариться в очах Лавріна, і він тепер не знає, де лежить Роман, а де Василь.
І враз страшний зойк розітнув тишу, приглушив дальній гуркіт гармат.
— Сини мої, синочки... Сини мої, синочки... Лебедята мої..,, Голосячи, Олена хрестом упала на дітей, шукаючи їхні руки, їхні голови, їхні чуби.
— Синочки мої, синочки...
Лаврін, стерявшись, якусь часину мовчки дивився і на дітей, і на дружину, потім відійшов до саней і почав од них і дітей одривати Олену.
— Ще наголосишся в хаті, — пробубонів, кусаючи уста. — А дітей треба занести в тепло.
Олена гойднулася, головою упала на сани, а він бережно взяв з них на руки Романа чи Василя і, заточуючись од цієї найтяжчої ноші, пішов до хати. Він поклав свою дитину на широкий стіл, за яким перше стільки сиділо людей і всі бажали їм здоров'я. Потім пішов за Василем чи Романом, бо все тепер переплуталось у голові.
Під голосіння Олени він скинув з дітей чоботи, кожушки, шапки, тільки не наважився скинути паморозь із їхніх брів і очей, І вперше в його хаті забилася жінка головою об стіл, все торкаючись і торкаючись до синів. А він мовчки стояв біля них і лише зрідка проводив рукою по очах. І несподівано запитав:
— Олено, де ж Роман, а де Василь?
Спочатку жах мигнув в очах жінки, та, збагнувши все, вона поклала напівживу руку на неживу.
— Ось старшенький наш, — і знов заголосила.
А в хату крізь розчинені двері проривався і проривався відгомін битви.
Лаврін чув його, і душа чоловіка була не тільки біля дітей, а й у лісах. Він витер долонею обличчя, нахилився— до столу, поцілував Романа, далі Василя, уклонився їм, поклав руки на плечі дружині.
— Олено, прости мене раз, і вдруге, і втретє...
— Куди ж ти, Лавріне?! — жахнулась вона.
— Туди, де були наші діти. Ще раз прости. Інакше не можна, інакше не можу, — він пригорнув її, тричі поцілував вкритими смагою устами і пішов здіймати свою важку кирею.
— Лавріне, а як же я? — зойкнула дружина. — Ти подумав?..
— Подумав, — твердо сказав він. — Клич тата, клич людей, і чекайте мене. Я приїду. Догорить бій — і неодмінно приїду. — Із шапкою в руках вийшов на подвір'я.
Тут він руками стер паморозь на конях, поправив упряж, нахилився до кулемета, відкрив кришку коробки, перевірив, чи нема перекосу патрона, далі заглянув у скриньку з набоями і аж потім вискочив на сани. Стоячи, рівно виїхав з двору. Ще кивнув головою Олені, яка застигла на млиновому колі, що ожило і перемелювало її. Коні з копита взяли галоп і потягнули за собою не тільки снігову куряву, а ввесь присілок, всі броди, всю її душу, все її життя.
Постать Лавріна все меншала й меншала, аж поки її не змили курява і далина.
Не ногами — самим болем, що розтинав, розшарпував, розломлював її всю, вона зайшла в оселю, в безнадії хотіла опуститись перед дітьми і раптом побачила, що з вій Романа скочується на скроню сльоза. Чи це сніг розтанув, чи це справді жива сльоза?
— Дитино моя! — скрикнула вона, торсаючи його плече. Сльозина зі скроні Романа скотилась вниз, а на віях з'явилася друга.
— Романе, Романочку мій...
І в старшенького ледь-ледь ворухнулись обмерзлі уста.
— Ма-мо, — не сказав, а зітхнув.
І мати, припадаючи до сина, так охопила його, як охоплювала в грозу, коли він був ще маленький. А далі притулилась до Василя, сліпо шукаючи його серця. Озвися ж, сину, заговори. І тебе, і долю твою благаю — озвися...
І вона вже не чула, як ішов, зупинявся, каменів і знову прокидався час; і не вчула, як став оживати присілок, не побачила, як його почали затоплювати партизани, як скрізь метнулися люди, відчиняючи двері і ворота, як жіноцтво, припадаючи до стремен, плакало і запрошувало в оселі вчорнілих від бою і морозу бійців.
От і на її подвір'я, метляючи багаттям грив, влетіли коні з Лавріном, позад нього на легкокрилих санях сиділа якась дівчина чи молодиця. Вона першою скочила на землю і, притримуючи рукою сумку з червоним хрестом, метнулася до хати, посковзнулась на млиновому колі і чайкою влетіла в оселю. Те, що вона побачила з порога, на мить зупинило її, а рука потягнулась до очей, стерла з вій паморозь, потім кинулась до близнят, нахиляючись над Романом, пальцями охопила його зап'ясток, стала прислухатись до життя чи небуття. І негадане ожили, переломилися в подиві брови партизана. — — Ольго... Олю. Це ти чи марево?
— Я, Романочку. Тільки мовчи.
І тоді ледь-ледь посміхнулись парубочі вуста, прошепотіли:
— А хто ж тоді скаже за мене, що ми тебе любимо?
— Мовчи, Романе.
— Вже мовчу. Василя виходжуй, а я, мабуть, самотужки оживу...
— Сини мої... синочки...
Кінець