— Ми з вами стоїмо на різних полюсах, — після деякої мовчанки похмуро сказав крайсдяндвірт. — А вам ніколи не спадало на думку бачити свій народ здоровим, красивим?
— Я зараз бачу свій народ здоровим, красивим, розумним.
— Але ж у ньому є й чужа кров. Рогиня стенув плечима:
— Поки що справжня наука не знає такого народу, який би не мав домішок іншої крові, бо ж віки не були віками історичної ізоляції.
— Пане Рогиня, не забувайте про виключну чистоту нордичної раси, — строго сказав Крайсляндвірт, потім глянув на годинник. — Сьогодні ми не будемо продовжувати теоретичну дискусію, для неї ще знайдемо час. Мені хотілося сказати вам інше. Ви щодня буваєте в громадських господарствах нашого крайсу. Я вас зобов'язую в кожному селі взяти на облік усіх світловолосих і блакитнооких дітей, юнаків і одружених до тридцяти п'яти років. Звичайно, ви сюди не включаєте тих, що мають широкий розмах вилиць.
Жах охопив Рогиню. Він збагнув те, що не було доказано, і мимоволі схопився рукою за серце.
— Ви чули, що я сказав?
— Чув, пане Крайсляндвірт. Чув. Але, пробачте, я цих списочків робити не буду.
— Як? Ви не хочете дбати про майбутнє своєї раси? Це вам стільки дасть!
— "Багато обіцяє чорт, а забирає все".
— Отож, хочете не хочете, а списочки складайте. Це буде вашим службовим обов'язком.
— Ні! ні! — затрусились руки агронома, відхиляючи від себе невидимі списочки.
В нордичних очах крайсляндвірта спалахнула злість. К бісу чемність і "химери совісті". Він зараз же провчить цього впертого мумієзнавця, що теж не вміє чавити непокору.
І в цей час хтось постукав у двері. Крайсляндвірт різко підвівся, підійшов до порога, глянув у скляне вічко, відчинив двері в оселю, виструнчившись, увійшов незамінимий Ганс, який самовіддано служив йому і пером, і автоматом, і мізками, що найбільші були націлені на музейні скарби й український чорнозем. Після ретельних аналізів, він навіть заміряв ті площі, з яких треба вивезти землю до рейху.
— Що тобі, Гансе?
— Пробачте, пане Крайсляндвірт, але до вас дуже просяться оті голландці, які збираються осісти на Україні, — чогось розгублено заговорив Ганс. Що його так занепокоїло?
— Так пізно? Скажи: хай завтра приходять. На добраніч, Гансе.
— Бачте, їм сьогодні треба, — іще дужче виструнчується Ганс, ніби хоче свої сто вісімдесят п'ять сантиметрів зросту витягнути до двох метрів. У його присутності гер крайсляндвірт майже завжди з жалем думає про свою статуру, яка, па жаль, роздасться вшир. Оце б позичити в Ганса якихось зайвих десять сантиметрів зросту та Гансовими патлами заличкувати кружок лисини, який так схожий на ксьондзівську тонзуру.
— Чого ж сьогодні? Навіщо цей поспіх?
— Вони їхали сюди, — мнеться Ганс, — а їх перестріли партизани.
— Партизани?!
— Так, пане крайсляндвірт. Думаю, це робота Сагайдака.
— І що далі?
— Партизани перевірили документи майбутніх колоністів і хотіли їх розстріляти.
— За що?
— Вони знайшли в них інструкцію про поступову стерилізацію українців чоловічої статі. Це їх дуже обурило.
— Дурні! — вигукнув крайсляндвірт. — Такі інструкції, їдучи на розвідини чи на поселення, треба тримати в голові, а не в кишені. І що потім?
— Потім партизани змилостивились, забрали тільки підводи й коні, а самим голландцям наказали роздягнутись.
— То вони прийшли сюди зовсім голі, чи як?
— — Не зовсім голі... — кривить обличчя Ганс. — Партизани залишили їм труси.
Крайсляндвірт бридливо поморщився, потім на його вустах ворухнулась убивча іронія.
— Отак і містом ішли колонізатори в трусах?
— А що ж їм лишалось робити? Мусили витримати і ганьбу, і насмішку.
— Веди їх сюди.
Секретар вийшов, а за хвилину до оселі почали заходити перелякані й жалюгідні колоністи, одні з них трималися за голови, другі — за труси.
Гер крайсляндвірт хотів обличчям і всією поставою вдати глибоке співчуття, але не витримав — розсміявся, а хтось із слабонервних колоністів заплакав і припав до Морени — богині небуття.
XXX
Раніше худобу гнали скотарі, а тепер поліцаї. Одні з них люто пересварювалися з жінками, а другі мовчки проклинали свою долю, що зробила їх погоничами лиха.
— Куди ж ви, урвителі, тягнете її? Запогубити хочете моїх дрібних діток? — припадала до своєї годувальниці молода чорноброва жінка. В очах її стояли сльози, в очах корівчини поблискувала волога незрозумілість.
— Відійди, відійди, зарюмана, бо розчереплю макітру! Якось перебудуть твої потерчата без молока, — замірявся на жінку прикладом спиячений Терешко. І, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.
— Щоб із вас котрийсь ще до вечора відійшов! Пане старосто, скажіть їм щось на це праволомство.
— Он краще жандармам скажи! — Магазаник підвів голову на незрушних, з бляхами на грудях жандармів, що придивлялись до поліцайського старання, потім, щоб не слухати голосіння, перезирнувся з Терешком, пішов до сільуправи, а звідти задвірками вислизнув на другу вулицю. Але й тут його наздогнали жіночий лемент і плач. Та хіба вони тепер здивують когось?
Підходячи до шибениці, він бридливо поглянув на її вкорочену, планками підбиту руку і вражено зупинився: тут, похиливши голову, сидів його старезний кульгавий ворон. Чого він прилетів із лісу? Чи йому шибениця нагадала давнину, чи почув чиюсь смерть? Ворон, очевидно, впізнав Магазаника, проржавлено керкнув і переставив кульгаві ноги.
Забобонний страх учепився в пана старосту, він вихопив із кишені темного, як галка, пістоля і стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано, керкнула, підняла крила, чорним шматком хустини злетіла в небо і розтанула у високості. Кому ти, віщуне, поніс недолю? Здавалося б, усе це дурниця, не варта ніякої уваги, та ще для людини, яка знає і ваги життя, і не в одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити нутро чи мозок.
У школі, куди тепер перебралися жити Магазаники, біля парти сидів Стьопочка і перечищав розібраний затвор. І руки, і обличчя-Стьопочки лисніли жиром.
— Кудись збираєшся?
— У крайс викликає мій зверхник.
— Не знаєш чого?
— Чував краєм вуха, що хотять перекинути на залізничну станцію.
— Вона дуже потрібна тобі? І тут усе маєш для прожитку.
— Там ширший розгін: і склади різні, і люди різні. Там, подейкують, за один день може стільки приплисти до рук, що тут і за рік не припливе, бо який толк з моїх теперішніх дев'ятисот окупаційних марок?
— Тільки ж остерігайся ненаситства. І боронь боже красти; у німців за добичництво одразу розстріл.
— Красти я не піду, а культурненько брати можна, на станції поліцаї плавають, наче пампухи в олії, — Стьопочка трусонув патлами, засміявся. Сміх у нього тепер став якимсь дерев'яним і несподівано обривався. — А я, тату, нещодавно на шибениці бачив нашого ворона. Певне, і йому стало сумно без нас.
— Верзеш хтозна-що, — буркнув Магазаник, а всередині знову болісно озвалися забобони. — Ти ж коли підеш у крайс?
— Завтра.
— Тоді я загляну на хутір. Може, якогось коропця спіймаю на вечерю.
— Толом би їх глушити і засолити в бочці на зиму.
— Почекаємо ще з толом, — він підійшов до сина, поклав йому руку на плече.
— Чого це ви? — У Стьопочки здивовано затремтів жовтець вій.
— Не хочеться, щоб ти їхав на ті станції. От прокидаюся вночі, почую, що ти дихаєш за стіною, — і вже якось легше стає на душі.
— Ти бачиш! — не повірив Стьопочка. — Щось такого ніколи не помічав за вами.
— Літа, Стьопочко, літа.
— І десь-то страх, — подумавши, сказало чадо і заспокоїло батька: — Але боятися вам нема чого. Москву вже німці забрали, Ленінград теж. Сам Гітлер сказав, що Росії, чуєте, — не Москви, не Ленінграда,"— а Росії вже більше не існує.
Магазаник оглянувся, ніби їх хтось міг підслухати.
— А це не брехня, Стьопочко?
— Хіба ж ви газет не читаєте?
— Ніхто так не розпускає брехні, як газети, — вийняв із внутрішньої кишені вчетверо складену листівку, простягнув синові.
Стьопочка мовчки прочитав її, роздер на дрібнесенькі шматочки, кинув у грубу.
— Ви, тату, обережно з такими документами. Ніхто її не бачив у вас?
— Ніхто.
— Тепер сам себе остерігайся і сам собі не вір. Он який уже недорікуватий Терешко, а й той сочить за вами. Ці слова крижаною хвилею обдали Магазаника.
— Сам догадався сочити?
— Та ні, — Безбородько наказав. А ви ж, здається, ще в громадянську приятелювали з ним. От вам пан і добродій найшановніший, — перекривив голову райуправи.
— Коли ти довідався про це?
— Учора ввечері. Зроду не повірив би в таке, але це сказала Терешкова сестра.
— Вона тобі подобається?
На устах Стьопочки вибилась облудна посмішка.
— Я їй подобаюсь.
(Продовження на наступній сторінці)