— Порадитися, то йдіть, ідіть, панове; я радий з братами поговорити, — голосно обізвався Залізняк, встаючи з місця.
— Благослови, панотче! — звернулись селяни до батюшки.
— Ідіть, ідіть, діти мої, — відповів отець Хома, теж підводячись з місця. Селяни зайшли в двір і спинилися коло воріт. Залізняк і отець Хома пішли їм назустріч; козаки, що сиділи навколо рядна, й титар теж попідводились з місця й приєдналися до Залізняка.
— Будь здоровий, батьку! — заговорили разом селяни, низько вклоняючись Залізнякові.
— Здорові були, братове любі, — відповів Залізняк і також уклонився їм. — А що скажете хорошого?
— Де вже там про хороше говорити?.. Порадитись прийшли... Що нам робити, батьку? — загомоніли разом селяни.
— А що сталося, друзі?
— Жити нам несила, — сказав селянин, що стояв попереду.
— Несила, — мов луною відгукнулися й інші.
— Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?
— Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! — заговорили одразу всі селяни.
— Та стривайте ж, не всі разом, — почулися голоси, — нехай Дзюба говорить.
— Та що ж тут говорити, — похмуро почав рябий селянин. — Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїні життя? Раніше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов'язалися панові два дні на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо ні дня, ні ночі для своєї роботи. Немає нам і свята, день у день робимо на пана. Та не тільки на панські роботи, а й на панські потіхи ганяють нас економи — і дівчат, і жінок, і старих, і хворих! А коли що вночі зробиш для себе, то все відберуть економи на замок! Б'ють, калічать, безчестять сім'ї наші!
— Так, так, пане полковнику, — загомоніли селяни, обступивши Залізняка.
— З церкви нашої глумляться, з віри знущаються, — провадив далі Дзюба, — жидові владу дали над храмом божим... дере він з нас за все — за хрестини, за вінчання, за похорон, і багато хто, не маючи чим заплатити, дітей не хрестять, покійників без попа ховають.
— Несила терпіти! — заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. — Несила!
— А хто ж вам велить терпіти? — спитав Залізняк, блиснувши очима.
— Недоля наша! — почулось тихе у відповідь.
— Що ж робити нам? — промовив Дзюба.
— Не впадайте в розпач, діти мої, — заговорив отець Хома, — покладайте надію на господа: він пошле вам свою ласку. Вірте, діти, ждіть і надійтеся... отець Мельхі-седек поїхав до Петербурга просити за всіх нас!
— Поїхати-то поїхав, — сказав на це Залізняк, — та, мабуть, діла не буде. Вірив би й я, коли б тут ішлося тільки про наше благочестя; адже нічого простішого немає, як заступитися за віру своїх земляків; здається, від того нікому б не сталося ніякої кривди. А тільки поткнулася б Москва це зробити, і заварилася б тут каша. Вірю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вірю я і в те, що Москві нічого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тім-то й горе наше, що навкруги Польщі лежить ще кілька панств і сидить кілька королів. Та й пани нізащо не послухалися б, з доброї волі, слова цариці... Щоб ото вони дали вільності й права — дожидайтесь! Та швидше вони собі горлянки поперерізують, аніж погодяться на це. Почали б оборонятися... розгорілася б війна, а в війну встряли б сусіди... заварилася б каша, і в тому-то й річ, що невідомо, кому б тоді довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподіватись на чужу допомогу, ніхто заради нас не розпочне війни!
— То що ж робити, пане полковнику? Навчи! — заговорили селяни разом.
— Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказці говориться: хто дбає, той і має!
— Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ox-ox, — простогнав сивуватий селянин із змученим обличчям. — Вночі встаємо, при місяці сіємо, при місяці жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ і загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини...
— Виходить, і дбаєте не собі, а своєму ворогові, одгодовуєте неситого собі на погибель!
— Та як же його позбутися? Як захиститися?
— А ви поміркуйте гарненько... В кожному селі набереться селян чоловік із п'ятсот, а то й тисяча, а в містечку — то й учетверо більше... Ну, а на селі сидить один жид, один економ і чоловік десять коло нього надвірної челяді...
— При замку набереться більше команди, — почулися понурі голоси.
— Авжеж, при замках, у містечках, набереться й селян більше, та й наш брат ще вештається... Одно слово, збери всіх економів, усіх панів з підпанками й жидів та перемішай з усіма нами, то в великій громаді й не знайдеш їх, загубляться, мов кукіль у пшениці.
— їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — співчутливо й сміливо обізвалося вже більше голосів; але старі вперто мовчали, чухаючи потилиці.
— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цієї купки й списи, й шаблі, й рушниці, й гармати, а в нас кулаки тільки та дрючки.
— Та сокири, та ножі, та вила, та коси, — перебив Залізняк.
— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро. — Ех, аж руки сверблять!
— Рушниці можна роздобути в панів, — вів далі Залізняк, — якщо добре попросити, то вони "позичать"; і гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж "подобрішають", коли до них гуртом звернутися...
В юрбі почувся сміх, похмурий настрій поступово змінювався бадьорістю, і обличчя пожвавішали не тільки в молодих, але й у старих.
— А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, — загомоніли у відповідь селяни.
— Важко! Неможливо! — палко заговорив Залізняк, підступаючи ближче. — Та хіба не було так само важко батькам нашим за славної пам'яті Богдана? Було ще важче, ніж нам тепер, бо Польща тоді була страшна, сильна держава, грізна й для своїх сусідів; одначе зуміли діди наші відстояти себе назавжди від напасників, від-сахнути навіки від своєї землі ненависних ляхів, оборонити церкву свою від ксьондзів!
— Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, — несміливо зауважив Дзюба.
— Знайшовся б і тепер такий самий, — мовив хтось із Залізнякових супутників.
— Справа не в гетьманові, а в нас! Без нас, грішних, і гетьман Богдан нічого б не вдіяв! А що заважає нам, друзі мої, з'єднатися всім знову — всім, посполитим, міщанам, козакам, гайдамакам, попам і дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що ніхто не пришле нізвідкіль допомоги... тільки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хаті, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помститися як слід ляхам!
— Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! — побадьорішали селяни.
— На бога, пане полковнику, схаменися! — схвильовано промовив отець Хома. — Подумай, на що ти намовляєш людей? На братовбивчу, жахливу війну! Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить їх за їхні діла. Згадай слово господа, спаса нашого: "Хто підніме меч — від меча й загине!"
— Нехай і загинемо, — палко заперечив Залізняк, — та поки живі, ми захищатимем наші святині, нашу віру й нашу землю! Свою кривду я ще можу простити, але дивитися склавши руки, як ріжуть брата мого, як блюзнірствують над храмом господнім, о, ні! Я терпіти не буду! Кістьми ляжу за них... і хіба що через труп мій підступить до них ворог... Ну, а тоді що ж! Мертві сорому не відають!
У натовпі пробіг схвальний шепіт.
— Але господеві — відмщення... Він воздасть, — знову заговорив тихим, лагідним голосом батюшка, — а нам лише без нарікань скорятися його святій волі... Що нам це земне життя? Одна мить, а потім, — він показав на синю глибину неба, осяяну місяцем, — там чекає нас життя, йому ж не буде кінця; там уготує милосердний блаженство для принижених і зневажених тут, на землі.
— Тим паче, любий панотче, — збуджено говорив далі Залізняк, — нема чого й жалкувати за таким життям! Віддамо його на захист святого благочестя й наших братів!
— Ні, друже, не нам втручатися в діла господні; все діється з його волі, і без неї не впаде жодна ваша волосина... — зітхнув батюшка.
— От, от! — радісно підхопив Залізняк. — І якщо ми повстанемо на ворога й захистимо оружною рукою наші святині, то це вчиниться теж з волі господньої.
Серед натовпу почулися вже більш співчутливі голоси.
Батюшка розвів безпорадно руками, схилив покірно голову, одійшов до дверей хати й сів на призьбі.
— Я не підбиваю їх на помсту, на розбій, — підвищив голос Залізняк, щоб його чув і священик, — я їм кажу, що один порятунок для всіх — це боротьба... Боротьба проти нікчемної держави, яка не має сили захистити своїх підданців од сваволі панів.
(Продовження на наступній сторінці)