За півгодини всі вже сиділи круг розстеленого рядна, на якому Пріся й Петро порозставляли все, що тільки знайшлося кращого в них у господі. Круг рядна посідали Залізняк, троє його товаришів, отець Хома й титар; Петро не посмів сісти в присутності таких поважних гостей, а лишився стояти, прислужуючи гостям і часом вкидаючи до їхньої розмови й своє слово. Пріся ж спинилася в хатніх дверях. Серце її калатало, личенько розчервонілося й від клопоту, й від захвату, а очі так і сяяли, так і променились, одверто виявляючи всю палку радість, яка охопила її чисту істоту. Вона не одривала очей від Залізняка. Вся облита місячним сяйвом, маленька постать її вирізьблювалась на тлі темних сіней якимсь легким, світлим видінням.
— Еге ж, пане полковнику, — говорив з радісною усмішкою батюшка, звертаючись до Залізняка, — і говорили мені діти, що ти обіцяв заїхати до нас, а все-таки не вірилося нам з титарем.
— Чому ж не вірилось, отче Хомо? Хіба я коли забував давніх друзів, та ще яких давніх! Хо-хо! Мабуть, років двадцять знайомі: я ж тоді ще зовсім безвусий хлопець був.
— Так, так, — батюшка ласкаво усміхнувся. — Пам'ятаю, з батьком приїжджав. Багато відтоді часу минуло.
— Багато, — тихо мовив і титар, сумно киваючи головою.
— Багато, — зітхнувши, промовив Залізняк. — Багато й горя навалилося відтоді на наші плечі. Ну, та що там горе лічити, — перебив він сам себе з веселою усмішкою, — не такої ми мудрої науки, щоб могли перелічити все своє горе, — то вже панам-ляхам, єзуїтам або звіздарям якимсь легше зробити, а не нам! Та цур йому й пек! — він, усміхнувшись, махнув рукою й, звернувшись до священика, додав: — Та як же ви живете, отче Хомо? Ми ж, либонь, років десять з вами не бачилися.
— Так, так... десять. А що я? — старенький ніяково усміхнувся. — Дякую roc-подеві милосердному: ось поховав паніматку... то пан титар прийняв мене до себе... годує й гріє, а я не можу нічим і віддячити йому, не можу через свою убогість...
— Панотче... ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонівши од хвилювання, — я для вас не те що, а навіть...
— Знаю, знаю, — з ласкавою усмішкою перебив його отець Хома, — ти для мене нічого не пошкодуєш, та тільки не вартий я того, немічний, убогий пастир!
— Ви не варті? — вигукнув титар і, зніяковівши, затнувся.
— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив і Залізняк, — а нам, грішним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовів?
— Осиротів, пане полковнику, — журливо зітхнувши, відповів титар. — Зосталося ось тільки двійко діток.
— Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?
— Куди вже нам! Хіба пустять?
— А ти й не питай! Хе-хе! Хіба запорозькі землі од Польщі муром кам'яним одгороджені? Та вільному птахові й мури не стоять на перешкоді, от що! Парубок хороший, я його по дочці твоїй признав, схожа на покійницю матір.
— Еге ж, усякий впізнає.
— Красуня! — Залізняк з усмішкою глянув на Прісю.
Під його поглядом дівчина зовсім зніяковіла й опустила очі.
— На горе собі, — важко зітхнувши, відповів титар.
— На горе собі? Відколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?
— Відтоді, пане полковнику, як пани зовсім опанували нас... Е, та що це ми, — перебив він себе, — такі розмови завели! Призволяйтесь, гості любі, даруйте, немає господині, дочка ще дитина зовсім, а я не вмію гаразд пригостити. Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця... Вибачайте, не звикли ви до такої їжі, та — що бог послав.
— Годі, годі, пане титарю, — перервали Залізняк та його товариші. — У нас руки звичні, самі знайдуть дорогу, та й зубів припрошувать не треба... а страва й питво — саме ласощі для нашого горла.
— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.
— Я? — Залізняк повів бровою й відповів загадково. — Та їздив же все... сіяв... у "хлібороби" пошився... Не знаю тільки, які будуть "жнива". Правду кажучи, добре поливають люди землю і кров'ю, й слізьми, можна б сподіватися добрих сходів... Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей від поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залізняк глибоко зітхнув і додав уже іншим тоном: — А тепер ось до вас просто із святого нашого града Києва.
— От, пане полковнику, і розкажи нам, що робиться там.
— Та що ж, панотче? Відомо, як у Києві: все сяє ліпотою й благообразністю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвіницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архімандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радіє, і просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не наші прочани! Старці, покалічені ляхами, як почнуть розказувать про те, що діється в них по селах, так од жаху волосся на голові підіймається. Не знаю, нащо люди містять пекло в середині землі, коли воно в нас тут — у серці України!..
— Ох, як тяжко нам, бідолашним! — заговорив священик. — Зовсім лишилися ми без голови; немає в нас ні митрополита, ні архієрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усі в темряві нічній, як отара без пастуха. Звернулися ми, всі пастирі, до архімандрита переяславського Гервасія, щоб прийняв нас у свою єпископію... і прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Дніпро; а до Києва близенько і своя земля... тільки одірвали нас...
— А що ж у вас, — спитав Залізняк, — теж переслідують?
— Та поки що цієї убогої церкви нашої не чіпали, — відповів батюшка, — а як уже людей мордують, то й сказати не можна!
— А хто ж у вас пан? — спитав один із супутників Залізнякових.
— Та пан-то Яблоновський, а править усім губернатор Кшемуський.
— Кшемуський? — з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залізняка. — Ге, чув я давно це прізвище!
— Еге ж, еге, знайоме щось, — докинули й обидва його товариші.
— Старий він уже тепер, мабуть, — провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль і смачно закушуючи шматком сала з паляницею. — А років двадцять п'ять тому, та, либонь, так, — то, їй-богу, звір неситий був; певно, й серед ляхів такого важхо було знайти. Боже, боже, чого він тільки не виробляв по всій околиці! Та ось розповідають, — запорожець розправив свої богатирські вуса й вів далі. — Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сім'єю. Так на заваді стало, бач, панові губернаторові щастя бідного козака; от і вигадав він, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам і бунтувати людей. Ну й вирішив, що треба покарати його. От виждав він хвилину, коли козака не було дома, налетів мов шуліка, спалив хату, жінку виволік і віддав челяді, а дітей — і сказати тяжко — звелів на списи підняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбіг. Налетів він з товаришами на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор сам кудись сховався — не знайшов його Таран, так і не загоїв свого горя. Кажуть, він живий і досі, тільки ховається десь, не хоче ні знати, ні бачити людей!
— Так, так, чув і я про це давнє діло, — промовив Залізняк.
— Не ліпші й нові його витівки, — похмуро мовив Петро, — катує він не тільки підвладних людей, а й свого брата, шляхту.
— І ніде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усіма! Кажуть, у нього від злості розум каламутиться!
— У нього розум каламутиться, а ми повинні у нього в послушенстві ходити, — із злісною посмішкою мовив Петро. — Чого він тільки не вигадує, щоб потішити своїх гостей, і всі ці витівки на наших спинах кінчаються. Одні ось бенкети скінчились, почнуться другі. Панство збирається: мабуть, затіває щось нове...
— Го-го! — значливо протяг Залізняк. — І це ти, хлопче, напевне знаєш?
— А хто його знає, тільки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усілякі забави, й знущання над хлопами, над схизматами.
— Треба б наглядати за ними, — промовив Залізняк, поводячи бровою, — добру новину повідомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затівали, однаково згоди між ними не буде, розділяться вони на Потоцьких та Чарторийських і Радзівіллів та й заходяться воювати одні з одними, а тоді... — протяг він значливо й спинився.
— Що тоді? — швидко спитав Петро й подививсь на Залізняка пильно й допитливо.
Залізняк обернувся до хлопця й тільки-но хотів відповісти йому, як біля перелазу почулися кроки й голоси кількох селян.
— Петре, Петре! — загукав хтось. — А йди лишень сюди.
Петро підійшов до перелазу. На вулиці стояло кілька селян з шапками в руках.
— А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завітав з козаками полковник Залізняк? — спитав його селянин із смаглявим, подзьобаним віспою обличчям, що стояв попереду.
— Тут він, у нас. А що?
— Та так, хотіли порадитися з його милостю.
(Продовження на наступній сторінці)