— Все це так, — заговорив по хвилі мовчання Дзюба, — та чи вийде з цього діло? Бували ж, та й тепер не перевелися, сміливці, наскакували загонами на панські добра, навіть на замки, і мстилися за свої кривди та образи: захлиналися кров'ю замки й палаци, а добра переходили до рук покривджених... Та чим це кінчалося? Деякі щасливі й врятувались, а десятки невинних накладали за них своїми головами. Ось уже, либонь, з півсотні років триває гайдамаччина, а панського насильства не знищила: з кожним днем посилюють пани своє буйство й душать нас усе дужче й дужче.
Слова Дзюби знову гнітюче вплинули на гурт, почулися тяжкі зітхання.
— Спасибі, друже Дзюбо, — палко заговорив Залізняк, — ти, може, й не хотів, а підтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за свої кривди, за свою власну шкуру... Сам ти кажеш, що збереться загін сміливців, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а інші за нього терплять... От і виходить, що всі ті загони виступали не за спільне діло, не за віру, не за наші права, а лише за свої кривди... Тому й ляхи їх мали за розбійницькі ватаги, та й ті інші, що за них терплять, теж, певно, не дякують їм. Тому-то за п'ятдесят років гайдамаччина й не принесла краєві користі, не захистила нас від напасників... Адже й раніше, давно, ще до блаженної пам'яті батька нашого Богдана, теж повставали, й не так, як гайдамаки, не заради особистої помсти, не для розбою, а щоб оборонити віру й Україну, — і Наливайко, і Косинський, і Тарас Трясило, і Гуня... А діло їхнє пропало, наклали вони буйними головами... А чому? Тому, що повстали не всі разом; а от як славний наш Хмель зняв завірюху по всій Україні, то й прикусили язика ляшки-панки й воскрес рідний край, запанував давньою волею, радісно задзвонив у всі дзвони.
— Тільки ненадовго, — відповів Дзюба. — Всі ми боролися, а скористалась тільки половина, що по той бік Дніпра, а ми, друга, нещасна половина, попали ще в гіршу неволю.
— То вина не Богданова, а інших гетьманів, — з гіркотою відповів Залізняк. — Попустили розірвати нас надвоє, а от коли ми одіб'ємося від ляхів, то Москва нас теж прийме під свою руку... Поки ми мовчимо, ніхто за нас не заступиться, а якщо ми самі почнемо боротися й не захочемо бути під кормигою ляхів, тоді інше діло!
— Та де тепер нам, половині, боротися? — не вгавав Дзюба. — Поляки ж зосталися ті самі, навіть поповнилися нашими перевертнями, а нас — жменя!
— Ну, Дзюбо, — засміявся Залізняк, — які ті самі? Тоді в них було сильне військо, а серед магнатів зустрічалися лицарі, завзяті вояки. А тепер: війська немає, ладу в Речі Посполитій ніякого, а саме тільки п'яне панство! Та й менше їх набагато стало: адже Москва відколола добру половину Литви. То воно й виходить, що коли прадіди наші насмілились повстати проти сильної оружної держави, то онукам піти на теперішнє діло й бог велів.
— Та хай заарканить мене татарин, коли все це не щира правда! — вигукнув Петро. — Що не скаже пан полковник, то наче залізним цвяхом приб'є!
— На те він і є Залізняк, славний Залізняк, надія наша й порада! Дай йому, боже, віку довгого! — загомонів підбадьорений натовп, підкидаючи шапки.
Раптом почувся верескливий крик у супроводі гуркоту коліс, і до воріт батющиного будинку підкотила тарадайка. В ній сидів гладкий, широкоплечий єврей з вогненно-рудою бородою; на ньому був чорний лапсердак, висока хутряна шапка, з-під якої теліпалися довгі руді пейси. Все обличчя його, червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими бровами, що сходилися над переніссям, аж пашіло нахабством і пиховитістю.
Довга тінь, що простяглася від клуні уздовж двору, ховала гурт козаків і селян, так що єврей зразу не помітив їх.
— Гей ти, попе! — закричав він різким голосом, придержуючи коня. — Гершку, йди сюди.
— Чого тобі, Гершку? — обізвався батюшка, важко підводячись із призьби.
— Я не просто Гершко, я — пан Гершко! — крикнув єврей ще дужче. Залізняк стиснув кулаки й так заскреготав зубами, що навіть селяни перезирнулись; але він стримав перший порив обурення.
— Слухай ти, попе, — говорив корчмар, — знову моя дочка сиділа тут у тебе? Що? Будеш брехати, що не була?
— Була.
— Була? Була?! Чуєш, коли я ще хоч раз дізнаюсь, що вона була тут, то світ тобі немилий стане!
— Я не кличу її, Гершку, — сама приходить.
— Сама? Сама?.. Брешеш! Ти її заманюєш, хочеш навернути в свою віру. Постривай, постривай! Ось приїде сюди пан економ, він з вами розправиться!
— Не смій казати так про віру, не смій кричати на панотця, а то ми тобі так боки полатаємо, що й чортам непереливки буде! — глухим од стриманого гніву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.
— Вус?' — закричав корчмар. — Ти ще смієш тут патякати? Бунтівник, гайдамака, ось як угрію тебе батогом, то прикусиш язика.
Серед селян почулося глухе ремство. Гершко підвівся в бричці й тільки тоді помітив схованих у тіні селян. Хоробрість його одразу де й поділася, і він, злякано озираючись навколо, почав смикати за віжки; але все ж таки, не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати їм, хоч і знизив тон.
— То вас тут ціла зграя! А, бунт затіваєте? Стривайте ж! Ми з паном економом вас прикрутимо ще не так! Якщо ви, свині, насмілитесь хоч писнути, то затріщать у вас спини... Мені пан економ на відкуп віддав усе село!
— Цить, поганець! — гучно крикнув Залізняк, виступаючи з тіні й кидаючись до воріт. — Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб'ю, як погану гадину! Коли єврей побачив озброєного козака, душа його шугнула в п'яти.
— Ой, гевулт! Гайдамаки! — зарепетував він не своїм голосом і хотів був уперіщити коня батогом, але в цей час залізна рука Залізнякова опустилася з такою силою йому на шию, що він похитнувся і впав на дно брички. Зляканий кінь рвонувся й кинувся вбік, але його вхопили за вуздечку двоє із Залізнякових супутників.
— Гей, хлопці! — гукнув Залізняк, не випускаючи з рук єврея. — Ану лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко...
Почувши козакові слова, єврей в одчаї засовався на дні брички.
— Змилуйтесь, ясновельможний пане, — забелькотів тремтячим од страху голосом єврей, — я пожартував...
— Пожартував? Ось і я пожартую, — рикнув Залізняк, придержуючи Героїка правою рукою, а лівою стягаючи з себе довгого шовкового пояса, — пояса свого шовкового не пошкодую... Ну, не крутись, — штовхнув він його кулаком у спину і обкрутив йому шию поясом.
— На бога, що ти робиш, сину? — скрикнув батюшка, підступаючи до Залізняка й хапаючи його за руку.
— А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того, хто нахваляється з вас три шкури здерти? — промовив гнівно Залізняк і скрутив на потилиці в єврея свого пояса. — Нні, хай же він тепер розплатиться за всі ті муки, котрих завдавав убогим людям! Тягніть його, хлопці!
Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.
— Спинися, сину! Спинися! Схаменіться, — батюшка кинувся рятувати єврея. — Подумай, що робиш?! Якщо ти повісиш Гершка, наскочить економ і перевішає усіх їх, — він показав на гурт селян. — Мало того, що він зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але він не помилує ні жінок, ні дітей... Зглянься, сину... схаменись!
Залізняк слухав батющині слова, і обличчя його дедалі хмурнішало.
— Правда твоя, панотче, слушний час іще не настав і суд попереду, — нарешті промовив він суворим голосом і, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвілого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, від якого той весь з ніг до голови вкрився холодним потом.
— Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей і святого отця я поки що дарую тобі життя.
— Ой вей! Пануню мій золотий, ясновельможний гетьмане! — упав єврей на коліна, відчувши, що його відпустили гайдамаки, й не розуміючи з переляку, що йому каже Залізняк. — Змилуйся! Пусти тільки живого, пожалій моїх дітей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана... Ой мамеле! Не губіть! Це не я — це мій дурний язик...
— Годі белькотіти! — тупнув ногою Залізняк і, вхопивши єврея за бороду, підняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собі на землі опори. — Дивись на мене й запам'ятай моє обличчя, а ще краще запам'ятай, що я скажу, — карбував кожне слово Залізняк. — Коли через тебе постраждає в цьому селі не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось із селян, але хоч найменша частка їхнього добра... то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю... Пам'ятай же моє слово, — трусив Залізняк Гершка за бороду. — Пам'ятай і придивись добре до мого обличчя! Ніде ти од мене не сховаєшся: ні в Львові, ні в Кракові, ні в Варшаві, сотні очей стежитимуть за тобою, сотні вух підслухуватимуть... і на дні моря знайду і тоді вже ніхто не захистить тебе — ні король, ні вся Річ Посполита!
Очманілий від страху, єврей не міг промовити й слова: якісь булькотливі звуки, що нагадували стогін і схлипування, виривалися з його горла, а налиті кров'ю очі безпорадно озиралися й благали змилуватись.
Залізняк зняв з шиї Гершка свій пояс і зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.
(Продовження на наступній сторінці)