Це був іще бадьорий, дужий чоловік років шістдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була підстрижена під макітру, сиві вуса спускалися на груди, а з-під чорних, ледь тільки зачеплених сивиною брів дивилися ще гостро й упевнено чорні, як вуглини, очі. Через навислі брови й довгі вуса обличчя його спершу здавалося понурим і сердитим, але хто уважніше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагідний дідусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дівчата й старенький священик не помітили його приходу.
— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хіба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усі рівні — праведник і грішник?
— Бог наш, Саро, єсть бог любові, а не помсти.
— Як навчитися такої любові й прощення, панотче? — промовила єврейка, і голос її затремтів.
— Пізнати Христа, — тихо відповів старий і задумливо глянув поверх голівок дівчат, що сиділи біля його ніг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотів старий, ніби ведучи далі свої думки, і знову замовк.
Селянин почекав якусь хвилину, потім неголосно кашлянув і ступив уперед. Обидві дівчини здригнули, оглянулись і хутенько посхоплювалися.
— Це ти, пане титарю? — привітно мовив батюшка.
— Я, панотче, — відповів селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прісі, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пійло.
— Зараз, тату, — відповіла Пріся.
— Я до тебе ще забіжу, — шепнула Прісі єврейка.
— Гаразд, гаразд, — зраділа та, і обидві дівчини швидко зникли в глибині двору.
— Ну що, довідався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.
— Не зовсім, панотче, — відповів титар, з пошани сідаючи на певній відстані від священика. — Що пожежа була в містечку, то це так, а що саме згоріло — невідомо... З'їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову підпалили, а певніше, що селянські хати.
— Ох, господи! — зітхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!
— А хіба вони про це думають, панотче? — провадив далі титар. — Аби забава, а що після тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. — Він безнадійно махнув рукою й, зітхнувши, мовив далі: — Оно Мотря Шапувалова втекла од панів... і тепер її сховали за болотом у байраці... Докія втопилася в панському ставку...
— Пощо ти залишаєш нас, господи! — тихо прошепотів священик і сумно похилив голову.
— Кажуть, що їх усіх зігнали на панський двір, ну, котрі сміливіші — кинулись навтікача... от і Докія з Мотрею... Мотря якось сховалася від погонців, Докія не встигла... бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.
Коли ж урветься твоє довготерпіння, господи? — скрикнув обурено старенький священик і, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотів слова молитви.
Титар почав розповідати батюшці й про інші знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.
Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.
— Що ж робити нам, панотче? — спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.
— Що робити, сину мій? Вірувати, надіятись і терпіти! — відповів старий, віднявши долоні рук від обличчя і звівши на титаря скорботний погляд. — Ніщо не діється без волі господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волі його! Може, він, всеблагий, і посилає нам ці муки, щоб зміцнити нас у вірі й терпінні:
прийде час, і всі ми станемо перед господом — і малі, і сильні світу цього, і всякому воздасть господь за діла його, і не забуде він ні єдиної сльози, пролитої убогим і гнаним...
— Ох, так, панотче, — зітхнувши, відповів титар, — там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?
— Терпіти й надіятися на ласку божу: хто перетерпить до кінця — той спасеться.
— Добре терпіти за себе, панотче, а як же терпіти за рідну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Ні, ні, вже коли пани хапають собі на потіху наших жінок і наших дочок, тоді не можна терпіти! Та краще вже самим повбивати їх, ніж віддати ляхам на поталу!
— Ох, діти мої, бідна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовків? — простогнав священик. — Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, — він розвів руками, — скаржтеся...
— Кому скаржитися, панотче? — з гіркотою промовив титар. — Чи коронному гетьманові, чи сенатові, чи самому королеві? Та для всіх же їх благочестивий християнин гірше пса! От, — провадив далі титар, понизивши голос, — у мене душа мре за Прісю, — він глянув у бік молодої дівчини, яка, впоравшись із своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сільську вулицю, що бігла в безкраїй степ. — Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, із замкових, побачив Прісю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотів червінця подарувати, та я вже одіслав її... Ну що, як надумають і її потягти в замок?
— Будемо сподіватись на ласку господню, — тихо промовив священик, — а поки що одвести б її куди-небудь звідси подалі... не вік же бенкетуватиме тут панство!
— Я й сам так думав, панотче... Та куди вести? Скрізь однакове горе. І там пани, і тут пани!.. Ех, видно, вже світ клином зійшовся для нас! — Титар стримав зітхання й похилив голову на руку. Кілька хвилин обидва старі мовчали.
— Ось Петра немає, — заговорив знову титар, — погнали на роботу, а він такий гарячий... боюсь я...
— Бог милостивий.
— Ох, ох! Казали діти, що полковник Залізняк бачив їх у Києві та обіцяв і до нас заїхати.
— Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши ці слова, Пріся швидко озирнулась.
— Та тільки ні, — провадив далі титар, — навряд чи він заїде: хіба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! — він розвів руками й похилив на груди голову. Пріся стримала зітхання й обернулася знову до вулиці.
"А що ж, батько правду каже! — промайнуло у неї в думці. — Певно, він і не приїде. Господи, а як би хотілося побачити його ще раз! Який же він хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще ніколи!"
Давно, ще в дитячі літа, коли батько розповідав про славного полковника Залізняка, оборонця православної віри й бідних селян, Прісі все хотілося побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який він із себе, і де живе, і що робить, і як він говорить, як убирається? І все вона бачила його перед собою і гарним, і ставним, і відважним, і розумним; але таким, яким він виявився насправді, вона не бачила його і вві сні. "Чи є, — Пріся задумливо глянула в імлисту золотаво-рожеву далину, — в нього сестра, мати? Які вони щасливі, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде він, чи їй уже не судилося більше бачити його ніколи, ніколи?" — Пріся глибоко зітхнула й, похиливши голівку, знову поринула в хаос неясних болісних дум. Тим часом робочий день уже догорів і для села настав час вечірнього відпочинку й вечірніх клопотів.
З паші поверталася череда: в клубах сірої куряви дрібненько трюхали вівці, а за ними вже виступали поволі, повагом солідні круторогі корови.
Село одразу сповнилось гамором. Скрізь верещали свині, мукали корови, погукували господарі. Три вівці, загубивши дорогу, збилися посеред вулиці й одчай-душно бекали, не рухаючись з місця.
Почулося тихе форкання коней; кілька хлопців проїхало в поле, ведучи на поводі по двоє, по троє коней; прорипів віз, запряжений парою волів; потяглися вздовж вулиці втомленою ходою жінки й чоловіки, повертаючись з поля.
Теплий, мирний вечір тихо спускався над стомленим селом... Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небі, в лагідному сяйві пригасаючої вечірньої заграви і в самому повітрі, напоєному пахощами квітуючих хлібів. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й праці, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помітно й найменших слідів радості й веселощів. Зрідка хто порушував понуре мовчання; тільки діти, які ніколи не втрачають здатності веселитися, із сміхом і галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий сміх їхній звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.
У цей час коло плоту почувся радісний вигук Прісі:
— Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!
— Ну й слава богу! — промовили разом батюшка й титар і перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очі й глянув туди, куди показала Пріся. Справді, вздовж вулиці поволі йшло кілька парубків і літніх селян; білі сорочки їхні були іусто припорошені курявою, а засмаглі обличчя здавались стомленими й змученими... Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям і чорними бровами, відокремився од своїх товаришів і, ставши однією ногою на приступку перелазу, перескочив у двір.
— Здоров був, Петре! — радісно гукнула Пріся, кидаючись йому назустріч. — Чого так довго барився?
(Продовження на наступній сторінці)