— Чи не диявол з пекла?
— Якщо й диявол, то привабливий.
— Ха-ха! Люба! — щиро засміялася Вероніка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистіша і найвідданіша батькові душа, це наш славний сотник Гонта.
— Простий козак? — розчаровано процідила Текля.
— Ні, шляхетний, нобілітований, із замкової козачої міліції.
Гості, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вітальні вигуки: то з'явилося подружжя господарів.
Кшемуський махнув хусткою, і з фортеці гримнула гармата; музика заграла урочистий марш... Усі щільніше обступили алею і затаїли подих.
Почувся глухий гуркіт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волів білої масті, прикрашених червоними стрічками;
на бочці верхи сидів Бахус, якого підтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощів були чарівні, їх постаті стрункі й зграбні, але самий вираз облич не пасував до їхніх ролей: замість веселощів у поглядах німф тремтів переляк і страждання.
Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачів, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазію й розсилати ковші тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату...
— Досконале, досконале! — хрипів, прицмокуючи, Потоцький і потискував вдячно руку господареві.
Младанович не міг устояти на місці, він підбігав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.
— Delicilux! Пречудової — шепотів він.
Слідом за Бахусом поплив у якійсь розмальованій мушлі, запряженій дельфінами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помості, драпірованому у синю термаламу, неначе хвилі, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубі гостям усіляку рибу; то були якісь дуже хитромудре приготовані цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачів квітами.
Слідом за Нептуном з'явилася процесія народів, які представляли різні країни;
звичайно, перша фігурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбранні; панну оточувало пишне лицарство з біскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному різноманітною зброєю, помості; її везли запряжені в ярма православні хлопи, одягнуті в лахміття. Поява цієї групи викликала бурю захоплених вигуків:
43
— Віват! Нєх жиє! Смерть схизматам!
Про кожну переміну в процесії сповіщалося пострілом гармати й зміною потішних вогнів, а появу Польщі було зустрінуто сальвою всієї фортечної "армати". Цей гуркіт гармат, змішаний з несамовитими криками очманілої від хмелю й захвату шляхти, докотився до містечка, розбудив і його фільварки, і далекі висілки. Усі злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли сліпучо спалахнула пожежа за околицею, жителів охопив жах.
Усі в одчаї заметушилися по вулицях і з зойками: "Пожежа, горимо!" — кинулись на майдан, а то й до найближчого лісу.
Давно вже підпалені були з чотирьох боків довжелезні ожереди Лисянської економії, та гості, захоплені незвичайним видовищем, не помічали спершу далекої заграви, а коли з'явилася в процесії Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бік містечка здіймалося й вирувало в нічній темряві ціле море полум'я, темні силуети найближчих будівель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум'ї.
Розкішна постать Польщі, пишне лицарство, запряжені в ярма селяни здавалися тепер облитими кров'ю і надавали всій цій картині зловісного характеру.
Шалені вигуки гостей, що зібралися в саду, під тиском цього враження почали стихати й змінюватись якимсь пригніченим мовчанням.
— То не жарт, пане, — заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, — може все містечко згоріти.
— Пусте! — заспокоїв його господар.
А процесія тим часом посувалась далі. Пройшли народи Європи, Азії, Африки й Америки. Хоч валка різних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачів не відгукувалось на ці строкаті картини й чекало сильніших відчувань.
Сам тільки Левандовський з двома молодими шляхтичами, які співчували його ідеям, стояв збоку, обурений до глибини душі всіма цими витівками.
— Держава виснажена, стоїть на краю загибелі, а вони витрачають награбовані багатства на таку мерзоту!
Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, і з темної зелені з'явився пишний кортеж богині Кіприди. її колісницю везли три пари білих, як сніг, цапів з позолоченими рогами, обвішаними гірляндами троянд; цапів вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стріл за плечима; такі самі амури оточували колісницю й завершували процесію.
А навколо лунали дикі, шалені крики:
— Віват! Нєх жиє!
Після дикої оргії пізно попрокидалося панство, прочумувалося воно ліниво, з тупим болем голови, з відчуттям тваринного пересичення... Але його чекали нові забавки.
На дворищі замку стояли вже запряжені в різні екіпажі ситі коні в дорогій краківській збруї і верхові чистокровні румаки.
Вийшов із замку Кшемуський, ведучи під руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свіжих лиць і виявило цілу сітку зморщок, що променились коло очей і губ старости.
Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне місце, а сам, разом з уманським губернатором, сів проти старости на передньому сидінні.
— Знаєш дорогу на панський хутір? — спитав господар у машталіра, показуючи головою на пана Левандовського.
— Не знаю, ясновельможний пане, — відповів той.
— То сідай, пане, на козли й показуй йому дорогу, — звернувся господар до Левандовського.
Той мовчки виліз на козли. Машталір стьобнув довгою пугою, передні коні стали дибки, дишлові рвонули, і ридван, хитнувшись з боку на бік, важко рушив з місця.
Слідом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучі вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, компліментом, вітанням; знялася хмара куряви і вкрила весь поїзд золотаво-сірим серпанком. Левандовський показував машталірові дорогу, котру, між іншим, усі в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потім на перехресті біля корчми взяти праворуч і гін троє проїхати на Вільшану путівцем, попід узліссям. А там уже, мов на долоні, буде видно хутір. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в сріблястій зелені верб та осокорів; він лежить у мальовничій долині, схили якої засаджені прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пірамідальних тополь, а серед них біліє критий черепицею будиночок; з темної зелені лип і дубів визирають теж червоними плямами покрівлі інших будівель. Через став тягнеться гребля, а в кінці її виблискують колесами гомінливі млини — все це видивляється в чисті води ставу й немов сміється із затишних куточків зелені. Левандовський у думці вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болісно стискалося серце. Звичайно, хіба міг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається... вона не звикла до таких вакханалій... та й образити можуть: хіба ручиться хто за стриманість цієї дикої орди?
Такі думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, і воно щеміло від болю й туги...
А екіпаж, похитуючись, котився далі, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутір... Раз він звернувся й до Левандовського:
— А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?
— Вночі з зав'язаними очима знайду своє гніздечко.
— Правда? А все-таки краще розпитай жида.
Левандовський на цю пораду тільки посміхнувся. Екіпаж саме зупинився біля корчми. Вискочив корчмар і почав догідливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусід, а тому він і звернувся до нього із звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторі.
Гершко лаконічно відповів:
— Нічого, пане, не знаю.
— І дружини моєї не бачив?
— Може, пане, бачив, а може, й ні...
— Як — може? Хіба не був на хуторі?
— Може, був, а може, й не був...
— Гайда! — перервав цей діалог губернатор. — Варто розпитувати жида: в нього від страху аж пейси спітніли... Він не знає, з ким говорить і про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї пані розпитаєш про все. Гей, рушай!
Екіпаж знову покотився попід темним лісом. Праворуч місцевість понизилась і заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.
"Через десять хвилин поворот, — думав Левандовський, — а звідти до мого двору їхати хвилин п'ять, не більше... Ото здивується голубка, — перелякається, подумає, що справжній наїзд. Добре, що я в першому екіпажі, — зараз її заспокою... Ех, коли б уже скоріше додому! Як мені тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нічого не вдієш: у нас же немає закону й немає захисту від свавільного насильства можновладців, ну й змушений бувати, запобігати... Ех, нещасний край! Тільки й спочиваю душею в моєму гніздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сім'ї!"
(Продовження на наступній сторінці)