Так, доню...
Сохрон
Ну, прокрались ми Дніпром
Та й виплили до світу в Чорне море...
От вирнуло і сонечко із мли —
Осяяло хистке й ясне роздолля:
Воно кругом яскрило, як сапфір,
За край небес розкинувшися лоном;
Здавалося, що баня незмірна
З хмаринами хитається під нами,
А ми немов в блакиті несемось
Над прірвою, безоднею страшною:
То здіймуться всі весла, то пірнуть,
Блиснувши враз — сріблом чи адамантом,
А хвиля гра під променем ясним,
Гойдає нас, пестуючись, ласкаво;
Чайки летять поламаним ключем,
По синьому вітрилами біліють...
А на чайках, неначе мак, шапки
Аж мріють скрізь червоними рядками,
А серденько ж і мліє, і тремтить!..
Маруся
Ой гарно ж як, ой пишно! Боже милий,
Коли б мені побачить диво те!..
Здається, я пташиною б от зараз
Полинула... Та де узять крилець?
Ганна
Хто відає: життя що довга нива —
На ній якраз спіткати можна все!
Сохрон
Навряд тільки, щоб моря досягнула;
Та нічого й нудитися за ним —
Йому не вір,— воно знадне й зрадливе...
Леся виходить з бандурою і зупиняється.
От пливемо, співаєм і люльки
На вільному ми, вільні, запалили...
Про лихо в нас ані гадок нема,
А вже воно чатує за плечима!
Старезний дід на чайці в нас сидів,
Що з морем знавсь, як з шаблею своєю;
От глянув він удалину й прорік,
Що з білої хмаринки встане туча.
Не вірилось... а хмаронька, проте,
Росла й росла, темрявилася млою
І мороком все небо поняла...
Насупилось, аж почорніло море,
Зшкарубилось, мов груба та рілля,
І зайком скрізь заплигав білий гребінь...
Дихнув Борун, [13] вітрилами шарпнув
І знову стих. А наказний гукає:
"На дно чайок покласти щогли вмить,
За весла всі! Пильнуй, стерничий, гостро!
Насупроти бурхливих хвиль керуй!"
Маруся
Ух, страшно як!
Ганна
Ховай їх мати божа!
Леся
А я б отам хотіла бути страх,
Посмакувать, яка то смерть на очі!
Сохрон
Розпатлана, скажена й навісна!
Завила враз, немов відьом тих зграя,
І заревла, немов страшенний звір...
Запінилось і застогнало море;
Хистка гора на гору піднялась,
Помежи них розкрились чорні прірви,
І темрява зловісна налягла...
Мов трісочка, злітала чайка вгору
І падала в роззявлену глибінь...
А навкруги росли тремтячі скелі,
Схилялися розтріпаним чолом
І поглинуть ярились шкарлупину...
У неладі розсатанілих сил
Вбачалося вже світа проставлення
І грізний час остатнього суда.
Маруся
Ох, матінко! Погинуть запорожці...
Як жалко їх, аж серце замира! (Тремтить.)
Ганна
То ж, донечко, борці святі за віру,
За воленьку і за питимий край...
Маруся
О боже, дай, щоб лицарство буяло!
Щоб славою вкривало нам життя!
Леся
Ну що ж, як там?
Сохрон
Погибель нависала,
І стали всі читати молитви...
Піднявсь тоді старезний дід на лаві,
У білому і білий сам, як лунь,
Аж миготів сріблом на вітрі волос,
І голосно промовив до братів:
"Розжеврілось напастю Чорне море
І лютістю на всіх нас зазіха,
Жадаючи від братчиків офіри...
Всі грішні ми пред господом святим;
Та юнакам ще довга в світі нива,-
Їм треба ще покутувать гріхи
Та послужить і богові, й родині;
А я, либонь, другий вже вік живу
І потрудивсь для миру й для покути,
То й слід мені ще браттям спомогти
І визволить з тяжких обіймищ смерті.
Простіть мені, коли я винен чим,
І словом злим мене не спом'яніте!"
Промовив те і, перш ніж стямивсь гурт,
Мелькнув униз і щез у чорній прірві...
Маруся
Ой боженьку! (Упала до матері з риданням.)
Ганна (упада)
Марусю! Годі!! Цить!
Сохрон
І нащо я розказував? Просила ж,
А от тепер серденько надрива!
Зозулечко ріднесенька! (Пестить її.)
Ганна
Вгамуйся!
Леся
Напийся ось водиці... (Подає.) Хоч ковток!
І чим її б розважити? Сохроне,
Бандура ось... заграй і заспівай! (Подає.)
Сохрон
Радніший я, аби просохли сльози!
(Приграє. Співа.)
Вилітали орли
З-за крутої гори,
Вилітали, буркотали —
Розкоші шукали... і т. д.
(Потім переходить в танцюристу.)
Коли б мені хоч запаска
Й попередниця,
То побігла б до млина я,
Поки мелеться;
Ой чук чи не чук
Мій мирошничок:
Назбираємо в долині
Та волошечок!
Ой волошки синесенькі,
Жито з колосом,
Утомився милесенький,
Лежить покотом...
Ой люб чи не люб —
Годі вже казитись,
Треба стати на шлюб,
Нема де подітись... і т. д.
І шумить, і гуде,
Дрібен дощик іде,
А хто ж мене, молодую,
Та й додому проведе?
Обізвався козак
На солодкім меду:
"Гуляй, гуляй, дівчинонько,-
Я додому проведу!"
Ой дівчина-горлиця
До козака горнеться,
А козак, як орел,
Як побачив, та й умер!
ВИХІД VIII
Ті ж і кілька з челяді: бабуся, дівчина, парубок і дід. Вийшли вони,— хто з ґанку, хто з-за будинку,— раніше на спів і зупинились на ходу.
Дід (після першої пісні Сохрона, поки той приграє на бандурі)
Ну, та й співа!
Баба
Чудово, як і ти
Колись співав...
Дід (хитає головою)
Згадала!
Дівчина (до парубка)
Ох, як гарно!
(Після першого куплета другої пісні.)
Ой, ця така, що аж дрижать жижки...
І підківки аж цокають!..
Парубок (локтем під бік)
А спробуй!
Леся (почала за першим куплетом пританцьовувать і тягти у танець Марусю, а та упирається)
Марусенько, та ну-бо, усміхнись
Та окрутнись зі мною...
Маруся
Ох, не силуй!
Не те тепер у мене на душі...
Леся
Та слухай-бо, як грає і співає,
Я б кинулась на шию... (Все пританцьовує.)
Маруся (усміхнулась)
Хто ж міша?
Дід (парубку)
От ще глухий! Бандура гра, аж дзвонить,
А він стоїть та тільки мне ханьки;
Та я б майнув з дівчиною, як буря,
Щоб аж земля здвигнулась... Ет, сопій!
Та йди ж, іди!
Парубок (опинається)
У будень?
Дівчина (заграє до його)
Ну-бо, Грицю!
Дід
Покинь його! Агов, стара, хоч ми
Покажемо (окручує бабу), як вовну треба м'яти!
Баба
Чи не сказивсь? Ой лихо!
Сохрон (зрива остатній акорд)
Ну, кінець!
Не подолав Марусиного жалю!
Маруся
Ні, рада я... спасибі!
Ганна (цілує його в голову)
Зятю мій,
Задовольнив стару ти; аж сльозою
Умилася, а от уже й сміюсь...
Ходім в покій, я покажу ще посаг,
Який даю...
Сохрон
Та нащо, мамо, він?
І без його Маруся скарб...
Ганна
Ні, зятю,
Ходім, поглянь!.. Крім того, маю я
З тобою ще перебалакать...
Сохрон
Зараз:
Послухати мою матусю рад...
Виходять; челядь теж розійшлася.
ВИХІД IX
Маруся і Леся.
Леся
"Так хто ж міша?" І ти б не ревнувала?
Маруся
Я? Байдуже!
Леся
Коли б от на очах
Я кинулась Сохронові на шию?
Маруся
Ні гадоньки!
Леся
Ти риба, а чи що?
Та я б за те повидирала очі!
Маруся
Ой лишенько! Та ти якась чудна,
Тебе гаразд і зрозуміть не можу:
То хочеться тобі всіх цілувать...
Леся
Не всіх, не всіх... а милого...
Маруся
Не знаю,
Мені таке і в думку не спада:
Я б слухала чудові розповідки
І день і ніч — про славу козаків,
Втішалась би лицарськими піснями,
Не зводячи з коханого очей,
Коли вони горять святим завзяттям...
А лащитись мене і не кортить...
Леся
То ти така холодна, наче крига?
Не відаєш, який у серці пал,
Коли його огорне закохання?
Притиснутись до милого б щільніш,
В обіймищах солодких заніміти,
В цілунках злить, стопить свої вуста
І вчадіти од любощів: то ж щастя,
То ж втіхонька, то невимовний рай!!
Для його все — себе і мир забудеш!
Маруся
Цить, ясочко! Та ти таке верзеш,
Що аж мороз по шкурі йде і пломінь
Від сорому у вид мені пашить...
Кохаю ж я, але того...
Леся (палко)
Ти крига!
Маруся
Вже й лається...
Леся
Не вірю я... брехня!
Щоб ні жаги, ні палу? Ти не любиш!
Маруся
Ба ні, люблю...
Леся
Як пес хороший кий!
Маруся
Не ображай!
(Продовження на наступній сторінці)