Ні-ні, не те! Щасливіший за все,-
За цілий світ!.. Всі щастя вкупі зваж,
І їх моє, напевно, переважить...
Маруся (обніма)
О втіхонько!
Гірей (сіда з нею на мармурі)
А ти, моя зоря,
Щаслива?
Маруся
Я? Коли тебе я бачу
І голуб'ят пестую,— все тоді
Втишається — і спогади, і болі...
Гірей
Тільки тоді? (Зітха.) Я радий і за це;
Але скажи, моя райська утіхо,
Чого до нас душею не лежиш
І серденьком цураєшся? І досі
Минулого не хочеш ти забуть?..
Маруся
Ох, не питай...
Гірей
Ти щось в душі ховаєш.
Виходить те, що ти не вся моя?
Маруся
Не ображайсь, тебе я...
Гірей (цілує)
Дяка, дяка...
Але, красо, ти журишся, бува,-
Завважив я,— і слізоньки часами
Бриніли тут (цілує), мов перли на очах:
Тебе нудьга гризе...
Маруся
Що ж? То не диво:
Кому ж отця і матінки не жаль?
Звіря — і те батьків своїх кохає
І пам'ята їх ласку скільки літ...
А я ж не звір... людина...
Гірей
Правда, правда:
Те почуття міцніше над усе;
Але цьому як пособить — не знаю...
Сюди б усіх ласкаво запросив,
Як родичів, як рівних з нами в стані,
Придобу б дав, всі присмаки в житті,
Права... аби тобі тим догодити...
Маруся
Мій батько вмер... і ненька, певно, теж:
Без донечки не жити їй, я знаю,-
Невольництва мого їй не знести...
Гірей
Невольництва?!
Маруся
Для неї все ж я бранка.
Єдиний брат... та, певне, й той...
Гірей
А я?
Невже моє кохання невгасиме
Не замістить і на краплинку рід?
Маруся
То пак одне, а то щось інше, друге...
Щаслива я з тобою і дітьми...
Гірей
Яка ж тобі неволя?
Маруся
Що ж, мій орле,
У примхах тут я вільна; в мурах цих,
Як пташка, я у клітці на припоні...
Тривай! Тебе не маю я корить,
Бо й сам ти раб своїх тяжких звичаїв:
У вас жінки рабині, а у нас
Вони в правах з козацтвом майже рівні;
У нас жона,— чи матір, чи сестра,-
По всіх світах гуляє, ходить вільно,
На бесідах з юнацтвом, на ральцях,
На весіллях, на радах навіть часом...
А у сім'ї — то мати голова...
Гірей
У нас того коран не дозволяє...
Маруся
Бо й ви самі нас маєте за цяць,
Захованих для хіті потайної,-
Не за людей...
Гірей (перебива)
Та ти ханиня тут...
Маруся (усміхнулась)
В гаремі? Так! Старша рабиня...
Гірей
Зоре,
Не можу ж я гареми розігнать;
Радніший би, та здіймуть ґвалт...
Маруся
Звичайно.
Я віри йму, що я одна ханим
І що тобі над силу...
Гірей
Все, що можу...
Я при тобі змінивсь цілком...
Маруся
За те
Й кохаю я тебе, мій місяць ясний,
Що ти не став невольників держать,
Що ти змінив жорстокості на ласку,
Що твій гарем тепер взяв людську стать.
За те, що дав єси мені двох діток
Любесеньких, гарнесеньких... та ще
За те, що ти поклявсь мені пророком,
Що до життя вважатимеш мій край
І що його не будеш руйновати.
Гірей
Так, крине мій; але проте диван
І падишах...
Маруся
Ох, бідна Україно!
Ніхто тебе не захистить, ніхто,
А всяк чига, щоб лихом дозолити...
Гірей
Все журишся... Ну, чим би ту нудьгу
Розважити? Здається б, дав півсвіту!
Закликав я сюди в гарем митців,
Щоб танцями побавили хоч трохи
Мою зорю небесну... Зволиш ти
Їх допустить на свої ясні очі?
Маруся
Що ж? Хай ідуть!.. Мене вража до сліз
Твоя тонка упадливість...
Гірей
О щастя!!
Б'є в долоні. З'являються одаліски і ведуть під музику східний плавний і тихий танець.
Маруся (по танці)
Спасибі! Я цим танцям не дивую:
Красиві — так; але нема вогню...
Мов плавають лебідки тихо, чинно
І рухами сонливими...
Гірей
Тривай,
Ми й інше ще покажемо пашині,
Цікавіше! (Б'є в долоні.) Покликать арапчат!
Вбігають маленькі чорні хлоп'ята й ведуть оригінальний танець.
Маруся (всміхається)
Які смішні! Та жваві, мов ті дзиги...
Так крутяться, що й оком не змигнеш!
Але у нас танцюють в парах...
Гірей
Зараз
Я покажу тобі черкесів... Гей! (Б'є в долоні.)
(До музики.)
Лезгинку тни! (Марусі.) Накинь мерщій чадру!
Вибігають одна чи дві пари черкесів і танцюють з кинджалами запальну лезгинку.
Маруся
Це гарно! От спасибі за утіху...
Нагадує лезгинка й наш танець...
Тільки козак буйніший... Дуже рада!!
Гірей
А я й по тім!! (До всіх.) За втіху ясній кралі
Їх наділить з скарбниці! Ласка всім!
(Робить жест рукою. Всі виходять.)
ВИХІД VIII
Маруся і Гірей.
Маруся (бере за руку пашу)
Прости мою сльозу нудну — я справді
Зурочена, чи що... Ну, к дідьку нуд!
(Обніма його.)
Ти, любий мій, та діточки й кохання...
Та тихая порада... мій конак...
Втішатимуть мене... і навіть з часом
Всі болещі вгамуються...
Гірей
Мій рай,
Найкращий мій з веселки ясний промінь!
Царицею ти мусиш бути тут,
Хай над усім твоя панує воля!
Я сам — твій раб! (Обніма.) Ахмете! Гей,
сюди!
Ахмет(з-за дерева виходить)
Величний мій владико!.. До послуги!
Гірей
Оповісти всіх одалісок ти,
Що над усім владичиця тут пані,
Моя ханим, моє життя, мій дух:
Усі, й я сам, коритися їй мусим,
Її наказ для всіх вас "іраде"*!
(Цілує.)
Ну, прощавай! Мене чекають справи...
Ахмет кланяється і одходить.
Як одженеш смутний од себе нуд
І серденьком зріднишся з нашим краєм,-
Від радості, від щастя я умру...
Я сам піду оружною рукою,
Куди твоє жадання поведе.
Маруся
О світе мій! Яка ж то я щаслива! (Обнімає.)
Гірей
Ховай тебе з дітками наш аллах!! (Виходить.)
ВИХІД ІХ
Маруся і потім Ахмет.
Маруся (після паузи)
Так, справді... нуд, журбу забути треба:
Я коренем в турецькій вже землі,
Кохання тут, і найлюбіша втіха,
І ласощі, розкоші, і пиха...
А там у млі за темно-синім морем,
За килимом степів... там вже нема
Ні батенька, ні неньки, ані брата,-
Там тільки люд коханий та церкви,
Та дорога, співоча, рідна мова,
Та... ох, нехай усе те буде сном
В моїй душі, розкішним сном, яскравим
І мрією моїх дівочих літ!
Так, так! Розвійсь ти маревом, минуле,-
Не вернешся... з теперішнім тра жить...
Час і пора туркенею ставати...
Прощай, прощай! (Замислюється.)
В цю хвилину оддалі стає чути хорову пісню, яка зближається й росте.
Хор (за коном)
Ой у полі два явори,
Третій зелененький,
Та занедужав при дорозі
Козак молоденький... і т. д.
Маруся, зачувши пісню, здригнула і мов остовпіла, а далі аж потяглась невидимою силою за дорогими згуками, ридаючи і ламаючи руки.
Маруся (задихаючись, уривочно проміж куплетів)
Козачий спів?.. З моїх країн святих?!
Ой, серце рве! Прокинулось все знову!
(За другим куплетом.)
Горить... пече... Україна моя
Озвалася сльозами... застогнала!
(Ламає руки, потім кидається, як ужалена.
За третім куплетом.)
Ай! Хто там, хто?.. Мій мозок запалав...
Почувсь мені коханий, кревний голос...
Ой! Боже ж мій! (Натикається на Ахмета.)
Який співа то гурт?
Ахмет
Невольники...
Маруся (сплеснула руками)
Невольники?! У пана?!
В моїм садку?! В кайданах кревний люд?
І, може, там... Лукаве ошукання!!
Все кола йде... Веди мене до них!
Ахмет, поклонившись, руша, Маруся за ним.
Завіса хутко спада.
ДІЯ ТРЕТЯ
Берег моря. Кін перегороджено барканом. Зліва за ним видко садок паші. Просто за деревами видко навдалі місто. Коло моря накидано дуже каміння; невольники його зносять сюди для якогось забудовання, що розпочате.
ВИХІД І
Сохрон Мальований, Степан, Охрім, Колій, Андрій Лобань, Іван Карпенко, запорожці. Невольники в кайданах сидять на каміннях, на піску, на розпочатій будівлі. Навдалі турецьких два вартових. Деякі перев'язують рани; другі видирають шпички з тіла, дехто щось замиває, інший палить люльку і передає один одному затягтись, дехто щось їсть і ділиться. Степан лежить і стогне.
Андрій (по паузі зачина пісню)
Та не знав козак, не знав Сохрон,
Як славоньки зажити.
Гурт
Гей, зібрав військо, військо Запорозьке,
Та й пішов турків бити... і т. д.
Останній куплет може затягти і сам Сохрон, який осторонь сидить зажурений.
(Продовження на наступній сторінці)