Він обережно зліз із лави, накинув на плечі свитку, взувся в материні чоботи, відчинив двері й нечутно вислизнув у. сіни. Сінешні: двері були заперті на засув. Хлопчик зробив зусилля й ледве відчинив ^цвері, за якими хурделиця вже встигла навіяти чималу кучугуру. Виглянувши надвір, хлопчик ще раз упевнився в тому, що хурделиця лютувала з усієї сили. Засмучений хлопчик уже намірявся був повернути назад, як нараз його зіркі очі помітили якусь тінь, котра ворухнулася коло повітки. "Хто там?" — хотів був гукнути Васько, але зараз же затаїв дух, ніби хтось підказав йому, що кричати не треба. Тінь тим часом обережно посунулася до хати, і через хвилину Васько виразно вже бачив, що то був високий— чоловік, одягнутий у бекешу і б смушевій шапці. Серце дитини забилося і від радості і від страху.
— Ой, хто то? — вирвався в нього придушений оклик, коли невідомий порівнявся з ним.
— Цить! — прошепотів Кармелюк, хапаючи хлопчика за руку й тягнучи його за собою в сіни.— Не впізнав батька! — І, взяши двері на засув, вій гарячо притиснув хлопчика до себе.— Ти, Ваську, ти? Та який же ти став великий! Хоробрий! Дай глянути иа тебе,—казав вій, підходячи з хлопчиком до відчинених хатніх дверей.— Синку мій, утіхо моя! — Він притиснув хлопця до себе ще раз і вкрив його обличчя поцілунками. — Ждав? Виглядав батька?
— Атож... ні... еге ж! — заплутався увесь червоний Вась-ко, і зрадівши, й зніяковівши від батькової ласки, і нараз, вирвавшись від нього, прожогом кинувся до матері й закричав на все горло:—.Мамо,"мамо! Татко прийшли!
Крик хлопчика розбудив Марину; вона підвелася, сіла на лаві. Та, побачивши Кармелюка, скрикнула ие своїм голосом: "Ой лишенько!" — й схопилася на ноги.
— Марино, жінко, чого злякалася? По впізнаєш мене? Та це ж я, Іван твій, Кармелюк...
Але тому що Марина стояла, немов закам’янівши, і иа обличчі її не було й сліду радості, а тільки самий жах, то Кармелюк додав похмуро:
— А може, не рада?.. Невчасний гість?..
— Лихо ж, горе моє! — простогнала Марина, не слухаю-ли Кармелюка, й, сплеснувши руками, заніміла.
— Лихо... горе...—промовив з гіркою посмішкою Кармелюк.—Спасибі, жінко, за правду. Гай-гай... А я, дурний, летів бозна-звідки, щоб зустріти з вами свято. Змучився без вас, гадав, що і в мене є свій рідний куток... Ну що ж! Помилився й тут, старий йолоп! Боїшся прийняти і в цей святий вечір? І сю ніч, коли добрий хазяїн не вижене й собаки з хати? Гаразд!.. Не біда! Підемо шукати собі притулку хоч у темному лісі. *
— Татку, не йдіть,—прошепотів Васько, сильно надуваючи губи, і міцно схопив батька за руку.
— Синку, тобі жаль татка? — промовив Кармелюк і його голос затремтів від хвилювання.— Дитя моє любе... спасибі тобі...
При звукові цього голосу чоловіка серце в Марини затіпалось і влесливі панові обіцянки, і погрози та залякування батюшки,— все зникло в одну мить перед цим голосом,— зостався тільки жаль до нещасного вигнанця.
— Янку, бідолашний мій! — скрикнула вона тихо.—
Чого, чого ти прийшов сюди?.. :
І, притиснувши чоловіка до грудей, Марина істерично заридала.
XXIX
— Марино! Дружино моя, що тут сталося? — дивуючись, промовив Кармелюк.
— Нічого, нічого! — зашепотіла Марина, одриваючись од його грудей і злякано озираючись на всі боки.— Як ти прийшов сюди? Чи не бачив тебе хто?
— Ніхто не бачив; надворі завірюха мете, за п’ять ступнів людину од дерева не одрізииш. Та хіба пани ще й досі
.не заспокоїлися?
— Ні... ні... Ти не знаєш, вони все бачать, усе чують...
— Заспокойся, голубко,—перервав Марину Кармелюк, стискуючи її гарячі руки,— ти геть пополотніла, вся гориш. Кажу тобі: ніхто мене не бачив, я тут пробуду з вами до світанку, а завтра вночі знову прийду.
— До світанку! — скрикнула з жахом Марина: — Ні, цього не можна робити, треба йти!
— Та чому ж? Кажи толком, Марино,— вже тривожно промовив Кармелюк,— що ж, засідка яка? — Ти знаєш щось?
— Не знаю... ні... Авжея"... стривай... кругом усі говорять... Пани все ждуть... Янчевський тут.
— А... пан Янчевський тут!.. Виходить, облаву на хутряного звіра зробити хочуть,— похмуро протяг Кармелюк,— оточити лігво та й викурити...
— Ой господи боженьку, що ж це я? — з жахом прошепотіла Марина, хапаючись за голову.
Але Кармелюк сприйняв цей шепіт за прояв страху.
— Та заспокойся, Марино, жінко,— промовив він, кладучи свою руку на її плече.—Я ж тепер не хлоп панський, а страшний Кармелюк,—тільки-но я заявлюся — і кинуться всі пани навтікача...
— Іване, облиш на бога... їх там багато... Молю тебе... хоч заради цих дітей. Ох, заради цих нещасних!
Марина згадала облесливі обіцянки панові, і вона гірко заридала, затуливши обличчя руками.
— Чекай-но, Марино, заспокойся,—ласкаво промовив Кармелюк,— ще ж ніч паша, зараз же пани не застукають, а треба обміркувати все раз назавжди.
Він скинув бекешу й шапку, обійняв Марину й посадив її на лаві. Васько під час цієї сцени стояв коло батька, на-хмуривши брови, й часто кліпав очима; тепер він теж підійшов до батька й спинився коло нього. Кармелюк пригорнув до себе сина.
—— Слухай, Марино,— мовив він спокійно,-— якщо пани взялися ловити мене, вони не забудуть і вас; не піймають мене — на вас помстяться.
При цих чоловікових словах Марина здригнула від голови до п’ят.
— Не жити вам тут,—казав Кармелюк.—Я зробив усе, щоб перевезти вас у Бессарабію, є паспорти, є гроші й коні, все... Доїдемо до Дзвонарів, а там жде вірна людина. Миттю переправлю вас, улаштую, й заживете...
— Татку, я поїду з вами! — з захватом прошепотів Васько.
— Поїдеш, синку, вільним будеш,— піднесено промовив Кармелюк і гаряче притис до себе дитину.
— Ні, ні! — скрикнула Марина.— Не може цього бути! Не може цього бути! — вдруге мовила вона вперто.—Пан піймає, піймає, кажу тобі,— майже крикнула вона, не даючи Кармелюкові заперечити, і додала пошепки: — Він стежить за мною.
— То їдьмо зараз,— кінь жде... бери дітей, а більше нічого не треба,— ця ніч іще наша.
— Ні один день, ні одна година...—перебила його Марина й схопилася з місця: — Іди, іди скоріше,— сказала вона знову швидким і переривчастим шепотом: — Христа ради, йди собі..-, вловлять тебе... замучать... і нас...
— То, виходить, відмовляєшся їхати і назавжди? — похмуро промовив Кармелюк, підводячись з місця.— Згадай, Марино: ти ж дружина мені і мати моїм дітям.
— Мати!.. Яка я мати! — скрикнула, гірко заридавши, Марина.— Я ворог їм! Я гадина проклята. Але ні, ні — хай усе пропаде,— не можу!!! Яику мій! Друже мій! — заговорила вона, обливаючись слізьми.— Не можу їхати... він піймає нас відразу... Та поглянь, яка я стала, куди мені .їхати! Пора збиратися в іншу дорогу; ой, поглянь на мене! Мені ж недовго зосталося жити! — пекучим зойком вирвались у Марини останні слова. Вперше ця страшна думка постала перед нею з усією виразністю. Марина обхопила чоловіка за шию руками й, припавши до його грудей головою, за7 плакала безпорадно й гірко.
— Марино... Марино...— прошепотів Кармелюк, притискаючи до себе худе тіло дружини, що здригалася ридаючи.
— Чекай-но, Янку,— мовила знову Марина, одриваючи голову од чоловікових грудей і витираючи сльози рукавами,— може, не побачимось уже тут... Прости мене... за все, за все... за мої дорікання, за злість... Я знаю, не така тобі потрібна була дружина!.. Та чи винна я?.. Ой боже мій, і мені ж хотілося жити...
— Бог з тобою, Марино, чи тобі просити мене?.. Ти про
сти за те, що хоча й не з своєї волі, а все ж таки скалічив твоє життя,— промовив Кармедюк затремтілим від хвилювання голосом. у
— Що було, те минуло,—казала далі, ковтаючи сльози, Марина.— Та коли ти хочеш, щоб хоч на тому світі душа моя зазнала спокою, то присягнися мені, що ти покаєшся, що покинеш душогубство. Господь милостивий, Янку... Він простить, помилує... Подумай про свою душу, про дітей... твій гріх упаде й на них.
— Присягаюсь тобі, Марино,— з глибоким почуттям промовив Кармелюк,— не проливав я з своєї вини людської крові і не проллю, не був я душогубом і не буду; присягаюся, що житиму тільки для добра людям, братам своїм...
— Спасибі, Янку... спасибі...— прошепотіла Марина, зовсім знесилена гарячим поривом.— Дітей не забудь... коли покину їх... вони ж були нашою втіхою...
— Марино,—скрикнув Кармелюк,— нехай мене бог забуде, якщо я коли-небудь забуду їх. Прощаюсь з вами, але тільки до весни...
— На бога, Йване!..
— Не бійся, Марино, прийду по вас, але не сам.
— Вечерю святу, ось вона,— Марина подала чоловікові зав’язану Васьком вечерю,— візьми з собою... це я... може, востаннє...
— Татку! — скрикнув із слізьми Васько.—Не йдіть од нас... Я вас не дам панам... Не дам... не дам! — Хлопчик обняв батькові коліна й, уткнувшись у них головою, голосно заплакав.
(Продовження на наступній сторінці)