— Вірю, вірю,— розчулився асесор,— але в паперах...
— Ой, що ж мені робити? Пане, рятуй!
— Мій дорогий! — розчулився до сліз асесор.—Як мені жаль пана! Вчора б усе на дрібницях могло кінчитися, а сьогодні комісар докопався... і він. дешево не поступиться... Все вам зіпсував пап Янчевський. А тепер... розголос пішов... Тепер закрити справу означає — самому стати під дибу... Виходить, коли вже падать, то хоч з доброго коня.
-г— І слідства більше не буде, і вся справа...
— Передається на волю божу... Так і постанову, і кон-клюзії напишемо... а всі опити спалимо.
— Скільки? — спитав нарешті Хойнацький*
— Десять тисяч злотих.
— О-ой! — схопився він за голову і впав у крісло.
Хоч як просив Хойнацький зменшити мзду, хоч які виставляв резони,— асесор був твердий, мов граніт, і не поступився й копійкою. Хойнацький, нарешті, погодився і потім навіть був дуже радий... і весело запросив усіх на сніданок.
— Ну, тут, хвалити бога, закінчили ми діло,— крекнув комісар, пропустивши третю чарку березівки,— а от завтра переїдемо до панської милості.
— До мене? — оторопів Пігловський.
— Так, пане. Треба буде заарештувати сім’ю Кармелюка і всіх тих, хто з нею в дружбі.
— Гм... Так і до всього села можна добратися! —посміхнувся Пігловський.
— Вельми і вельми.
— Однак, панове, дозвольте й мені сказати слово,— підніс Янчевський праву руку і застиг в імпозантній позі.— В інтересах суспільства треба не тільки залишити сім’ю розбійника на місці, не тільки не турбувати її допитом, а навіть приспати її обережність і непомітно, але гшльио стерегти і держати засідку... Той пекельний виродок любить сім’ю... й одвідує її потайки... Дайте нам час, і ми з паном Адамом піймаємо звіра в пастку. Тут, панове, ви вчинили вельми мудро й сумлінно, давши Фросі спокій, бо коли навіть запідозрити її в любовному зв’язку з товаришем гайдамаки, то в такому разі треба дати можливість йому навідати свою коханку й накрити на меду муху... Так само треба зробити і з сім’єю Кармелюка, бо тут лежить в основі конклюзії сама тільки підозра, а32там непохитна певність і незаперечність... Киньмо ж, панове, під ноги застаріле правило: "Pereat mundus, fiat justitia *,— а піднімімо чарки за інше: "Хай усе гине, аби тільки гаразд було людині!" — і напружимо сили на благо й процвітання ойчизни!
Всі гаряче відгукнулися на промову оратора: чарки заходили по руках; посипалися привітання, почали потискувати один одному руки й обійматися. Найголосніше кричав комісар, а асесор розпливався в блаженній посмішці. Коли галасливі вибухи захоплення трохи вгамувалися, він звернувся до пана Пігловського солодким голосом:
— Все вищеречене пречудове й повчальне... токмо єдине місце залишилося під сумнівом: як намgt; певними бути, що попуск піде на благо, а не на зло? Де сьому докази?
А ось,— впевнено відповів пан Пігловський і поклав перед асесором дві білі асигнації, на яких різко виділялися й римським, і арабським шрифтом цифри 50.
Асесор розчулено глянув на ці докази й зворушливо промовив:
— Незаперечні!
Янчевський повернувся з Пігловським до Головчинець.
По дорозі приятелі обмірковували вдвох план дальших дій. Пігловський запропонував був спершу залякати дружину Кармелюка грізними заходами й силою вирвати в неї таємницю чоловікового сховища, але Демосфен заперечив проти цього. Перш за все він довів Пігловському, що, вай-певніше, дружина й не знає, де переховується Кармелюк із своєю зграєю, по-друге, вій наполягав на тому, що грізні заходи можуть викликати тільки впертість і кінець кінцем примусять і дружину втекти з дітьми до чоловіка, а якщо це станеться, то вони втратять єдину принаду, на яку ще можна піймати Кармелюка. З огляду на все це Демосфен запропонував хитріший план: тому що, як видно, Кармелюк уже був у дружини й буде ще не раз навідуватися до сім’ї, то постаратися за будь-яку ціну притягти Марину ласкавими обіцянками на свій бік, а щоб примусити жінку повірити панським словам,— виконати ці обіцянки заздалегідь. Самим же тим часом установити пильний нагляд за хатою Кармелюка.
Пігловський погодився на пропозицію Демосфена.
— Я в тебе й зостануся,— сказав Янчевський.— Не виїду до того часу, поки не впіймаю того бунтаря. Хай гине господарство. Товариші — перш за все!
Правда, в Демосфена була й інша, набагато менш благородна мета, яка примушувала його зостатися в садибі друга. Хоч і як храбрував пан Янчевський, все ж таки він дуже й дуже побоювався зостатися наодинці з своїми хлопами, котрі добре пам’ятали його звіряче поводження. Страх цей зріс особливо відтоді, коли фурман пана Янчевського Онисько втік до Кармелюка. Та Пігловський, не відаючи про таємні порухи душі друга, був зворушений його надзвичайною великодушністю й, потиснувши гаряче його руку, промовив з почуттям:
— Дякую... Не забуду ніколи...
— Тільки, пане Адаме, треба діяти, по гаючи часу,— закінчив Демосфен, відповідаючи другові на потиск руки.
Наступного дня вранці пан Пігловський і Янчевський сиділи в кабінеті, ждучи Марину.
Пігловський поволі потягував димок з довгого чубука, Демосфен посмоктував куценьку люльку... Аж ось двері тихо скрипнули й до кімнати зайшла Марина.
Від часу останнього побачення з Кармелюком вона ще дужче поблідла, схудла, змарніла й схожа була тепер" на виснажену літню жінку. Ввійшовши до кімнати, Марина низько вклонилася панам і стала, ждучи папських наказів, коло дверей. Тривога, болісний сумнів мінилися па її обличчі...
— Гм... неважна,— пробурчав уголос Демосфен, безцеремонно розглядаючи Марину.
— А була не така,— сказав Пігловський і, вийнявши чубук, промовив:—Ай-ай, і змарніла ж ти, Марино! Тебе й упізнати важко. Ну, як живеться?
— Ой паночку ласкавий,— ледве промовила Марина, низько вклоняючись.— Двоє дітей... я сама... насилу ноги волочимо.
— Що ж так? За чоловіком тужиш?
Марина здригнулась і з жахом глянула на Пігловського. Уже один тільки виклик до пана не віщував нічого доброго, а панова зх^адка про чоловіка й присутність у дворі пана Янчевського явно загрожувала їй чимсь страшним; але, на подив її, Пігловський розмовляв і далі дуя;е лагідним тоном:
—■ Що ж, діло законне: за чоловіком скучати не гріх, тільки коли чоловік вартий того, коли він хоч жінку та дітей своїх любить, а чи любить вас твій збойця? Ех, Марино, Марино, згадай, як я довго на твій шлюб згоди не давав. Звичайно, що й казати, жінки й дівки й тепер до гайдамаки липнуть! Гарний він, а душа в нього чорніша, ніж у цигана. Чи я йому не був ласкавий пан? Людиною зробив; якби він був вірний мені слуга,— відпустив би вас усіх на волю, про те я і йому не раз казав, а він чим од-платив мені? Бунтувати хлопів почав проти мене, проти свого благодійника...
— Коли б вельможний пан не продавав його... а сам...— боязко промовила Марина й, злякавшись своєї сміливості, придушила тяяше зітхання й замовкла.
Але, на її подив, Пігловський не розгнівався, а говорив так само ласкаво:
— Та я й не думав продавати, мені ж самому його шкода; розумний був, бестія, і робітник добрий. Я ж хоті и тільки по-батьківському покарати його, в тому й сорому ніякого немає, коли свій пан карає, а він що втяв? І Ірії всьому вельможному панству мені, хазяїнові й панові свос му, мало не наплював межи очі! Злості своїй волю хотів дати, та не вдалося! А чи подумав про жінку, про дітей? Про те, що кидає їх на муку, на горе, на голодування, а може, й на саму смерть... Та коли б він вас хоч крихту любив, то заради вас терпів би... А йому що діти, що жінка! — Пігловський спинився і вп’явся в Марину допитливим поглядом.
Марина витирала рукавом очі. Панові слова немов підтверджували ті думки, які не раз роїлись їй у голові. І втрачене можливе щастя, і невтішне теперішнє горе наповнили її серце нестерпним болем, і сльози закапали з її пригаслих очей.
А Пігловський тим часом говорив ще вкрадливіше, ще з більшою приязшо:
— Ну, от і далі: скучив піп за сім’єю, не витримав розлуки, втік з москалів,— то злочин, зиичайно, але проти казни, а не проти пана; ну, й прийшов би до мене, упав би до ніг, покаявся б у всьому, як своєму панові. Я сам батько... простив би його, перевів би вас на якийсь далекий лісовий хутір... підмазав би, де. слід, і жили б, як у Христа за дверима. А він що затіяв: грабіж, розбій! Через нього й вашому братові тепер гірше...
— Та дай спокій, пане Адаме! — перебив Пігловського Демосфен.-— Хіба він з москалів заради сім’ї втік? Для розпусти він утік, щоб ловити дівчат і жінок по лісах та дорогах та безчестити їх! Він і з москалів через коханку втік! Авжеж, достеменно відомо, мені про те сам капітан розповідав: знюхався з чужою ланкою, чоловік його застукав, ну й присудили йому сто палиць, а він не був дурний та й подався на вільне превеселе життя.
(Продовження на наступній сторінці)