— Сину мій! — прошепотів Кармелюк і гаряче притис хлопчика до своїх грудей.— Ні... годі... Не можу! Візьми його!.. Нехай вас бог береже! — скрикнув він, із зусиллям одриваючись од сина; передав заплаканого хлопчика дружині й, закривши очі рукою, поквапно вийшов з хати.
Ледве стримуючи ридання, що підступили до горла, вийшов Кармелюк у сіии.
Коли двері за ним причинилися, в голові його мимохіть постало питання: чи скоро переступить він знову цей поріг? І' серце Кармелюково защеміло: з глибини душі піднялося темне передчуття, що більше він уже не вернеться сюди ніколи.*,
Він ще раз оглянувся на дружину, постать якої біліла ледь помітною плямою коло стіни темних сіней, ще раз махнув їй рукою, насунув на очі шапку й поринув у глибоку темряву ночі.
Ішов сніг, густий і м’який та лапатий; він беззвучно падав на землю; лягав тонким шаром иа Кармелюків одяг, нависав на брови, заліплював очі. .Було тихо кругом, жоден звук не порушував нічного безгоміння... Здавалося, чиясь незрима, але могутня рука хотіла придушити цим холодним, білим покровом будь-яке життя иа промерзлій землі, будь-який звук, будь-який порив людського серця...
Кармелюк ще раз оглянувся иа свою рідну хату, змахнув рукавом непрохану сльозу, насунув на голову шапку й хутко пішов уперед, намагаючись заглушити хоч цим рухом нестерпний сердечний біль. ’
Густий мерехтливий сніг укривав усе кругом білою пеленою. На відстані десяти ступнів важко було розпізнати дорогу; зрідка мелькали крізь цю білу неспокійну пелену світлими плямами маленькі вікна завіяних снігом хат. І не думаючи про дорогу, Кармелюк пробирався вперед, не збиваючись з путі. Кожен поворот, кожен рівчак були йому добре знайомі.
Але тепер ці маленькі подробиці рідної місцевості, що завжди викликали в нього золоті спогади дитинства, ис привертали до себе його уваги.
Він мовчки йшов уперед, понуривши голову, не дивлячись" перед собою. Його думки були там, у тій рідній, убогій хаті, яку він залишив, тепер теплій і світлій хаті з кутею й узваром під образами. Йому хотілося вернутися назад, рвучко відчинити двері, пригорнути до себе хвору дружину, дітей і сказати їм крізь сльози: "Не виганяйте мене, прийміть до себе... Я ж нещасний, окрадений долею батько! Я піду завтра до пана і впаду перед ним ца коліна, я благатиму його, щоб він простив мене, забув усе... Я змучився, втомився, я нічого вже більш не хочу — ні волі, ні долі... Я працюватиму, як вірне бидло'... Дайте мені тільки пожити тут з моїми рідними синками, підтримати їх, нещасних, малих, ні в чому неповинних". Та Кармелюк розумів краще за всіх, що назад йому не було вороття. В плутаних, недоказаних словах дружини, в її гарячкових, зляканих ^ухах, у тому, як вона хапливо виряджала його, в усьому цьому був якийсь лиховісний зміст...
"Чи не стежать тут за мною? — подумав він із болем.— Може статися... Скоріше, скоріше звідси! В т$мний ліс, у печери!.amp; Лисиці мають нори, вовчиця сидить у своему лігві, годуючи грудьми вовченят,— тільки ти не маєш ні сім’ї, ні рідного гнізда! Тільки ти, навіть у цю святу ніч, мусиш іти крізь завірюху й негоду все далі й далі, світ за очі, далі від тепла й світла, і людської оселі!.."*
Кармелюк міцно притис до грудей загорнуту в хустку святу вечерю, яку дружина дала йому, й тихо прошепотів:
— Куди йти? Де прихилити голову?
Перед ним знову постала допіру пережита сцена, блідий, змучений образ дружини, її мова... І щось гостре, пекуче, гірке піднялося з глибини душі й геть затопило груди...
Опустивши голову на груди, мовчки йшов Кармелюк, не помічаючи нічого навколо. За ним линули його чорні думи...
Отак йому пощастило вже вибратися за село, як нараз його спинив чийсь хрипкий, п’яний оклик.
Кармелюк здригнув, інстинктивно вхопився за ножа й підвів голову.
Перед ним стояв якийсь присадкуватий чоловік, закутаний у свитку, з насунутою на очі відлогою. Запушене снігом обличчя його важко було роздивитися, але Кармелюкові здалося, що гострий погляд незнайомого уважно ковзнув по його обличчю. А втім, за хвилину він упевнився, що побоювання його були даремні: незнайомий дуже нетвердо тримався на ногах і говорив, заплітаючись п’яним язиком.
— Ей, ти,— гукнув він хрипко,— відповідай, коли питають! Чого мовчиш, ач ти, пан який! Та ие крутись, а стій рівно, сто чортів твоїй матері!
Незнайомий дуже похитнувся і мало не впав, але, махнувши руками, якось дотримав рівноваги,
— А ти, чоловіче добрий, таки надміру, як видно, иа-лизькався,— відповів Кармелюк,— коли такого святого вечора чортів споминаєш!
— Нализькався чи ні — не твоє діло! Що ти мені — пан чи яконом? Та що мені й пан! Я самому панові плюну межи очі, а ти кажи: де Головчинці, куди їх чортяки заподіли?
Кармелюк почав був пояснювати, як пройти, але п’яний не дослухав його пояснення й, дуже хитаючись, повернув до села й за хвилину зник у білій хуртовині.
Кармелюкові одлягло від серця.
— Заєць, зацькований заєць! — прошепотів він гірко.— Навіть п’яний, що зустрінеться вночі иа дорозі, примушує хапатися за ножа...
Кармелюк звернув з дороги і ввійшов у невеликий лісок, що прилягав до великого бору, який тягся на десятки верст.
Пройшовши кілька ступнів, він голосно свиснув: у відповідь почулося далеке кінське іржання. Кармелюк незабаром вийшов на вузеньку стежечку. Дійшовши до поваленого через дорогу дуба, вігі звернув праворуч і наткнувся, нарешті, на маленькі саночки,— в які був запряжений один кінь.
Побачивши хазяїна, кінь тихо заіржав і простяг до нього морду. Кармелюк скинув з коня попону, одв’язав мішок з вівсом, підібрав віжки, сів на сапи й повернув навпростець. Через кілька хвилин він виїхав на широку дорогу і в’їхав у темний бір.
У лісі було зовсім тихо. І найменший вітер не долітав туди. Стало трохи видніше. Напевно, зійшов пізній місяць, але крізь товстий шар снігових хмар світло його пробивалося блідим, матовим відблиском.
Нерухомо стояли кошлаті ялини, вкриті густим шаром інею й снігу. Було щось таємниче, й урочисте в цій величній тиші. Здавалося, свята ніч проходила нечутною ступою й над цим зачарованим лісом. Кармелюк попустив коневі віжки й знову задумався: лісова тиша навівала на душу лагідний смуток і відносила його спомини до щасливих років життя, коли він у колі своєї сім’ї, тоді веселої, зустрічав цей великий день.
Де те щастя? Де та пора тихого життя? Куди закинула його доля?
Ні, не доля, а дика панська злоба. Страшна воля їхня над душею людини.
— Звірі бездушні! — проскреготав уголос Кармелюк.
Він тяжко зітхнув. Дуб столітній, якщо не міцно вріс у землю корінням, зламає буря; як же вціліє без підтримки одна людина? Чи він чув від кого ласкаве слово, душевне слово?.. "Чув... чув,— мало не скрикнув він.— Від неї, від тієї дівчини,, чудової й чистої, що мигнула перед ним, як падуча зоря... Але де вона... та чи й пам’ятає про нього? Добра, чиста дитина, з ангельським серцем, з ясною душею! І чи сміє він думати про неї? А чому б і ні? Чому не думати про сонце й понурому барсукові?.. Тільки яка користь від цих дум?.. Вона вже вийшла заміж і забула про свою зустріч з страшним Кармелюком..." Кармелюк зовсім поринув у похмурі думки... Не підводячи потуплених очей, він нічого не помічав навколо себе; кінь ішов тихою ступою, на свою волю звертаючи на перехрещені лісові дороги... Тим часом знявся вітер... Кошлаті ялини сердито закивали головами, по лісі пройшов глухий шум. Сніжинки закрутилися в повітрі...
За густою стіною лісу вітрові не було де розгулятися, але
з тих поривів його, що долинали й сюди, видно було, що в полі закужелила люта хурделиця... ,
Кармелюк схаменувся. Він підібрав віжки, встав у санях і оглянувся навкруги. Йому здалося, що якась чорна тінь перебігла за ним дорогу. .
"Чи не вовки часом?.— подумав він, і безстрашне його серце тривожно впало.— Ось він, несподіваний кінець! Страшного Кармелюка, неприступного для панів, доконають вовки!"
Не вдаючись у зайві роздуми, він оглянув пістолі, встав у санях і свиснув.
Лиховісною луною прокотився його посвист над склепіннями похмурого лісу.
Кінь прищулив вуха й поривчасто рвонув уперед.
Завірюха кужелила.
Тепер Кармелюк зовсім не міг орієнтуватися. Він їхав просікою, але видно було, що то не проїжджа дорога, бо сани його то попадали в ями, то наскакували на пеньки.
Ставало небезпечно. Стомлений кінь кілька разів зупинявся, та, коли хазяїн понукував, він знову натужно йшов уперед;— кучугури снігу робили дорогу ще важчою. Важливо було визначити час, але зірок не видно було, а тому Кармелюк ніяк не міг довідатися, чи довго ще до світанку.
Помучившись отак годин зо три, вій виїхав, нарешті, на правильну дорогу.
(Продовження на наступній сторінці)