Тим часом хурделиця вщухла, вітер розігнав хмари, і незабаром небо заясніло холодним синюватим відблиском. Кармелюк став помалу-малу розрізняти все ясніше й ясніше обриси коня та контури дерев... Нарешті, світанок увійшов у свою силу. Очищене від хмар небесне склепіння піднялося у височінь і спалахнуло рожевим відблиском далекої зорі. Кармелюк зняв шапку, перехрестився й пустив коня ходою. Просіку незабаром перетяла друга просіка, мабуть, теж проїжджа дорога, бо на свіжому снігу, що лежав пухнастим шаром, видно було недавній слід селянських саней, які проїхали тут, певно, не більше як годину тому. Кармелюк зліз із саней, спинив коня й вирішив пройтися, щоб оглянути дорогу й вибрати, куди звернути. Раптом його зупинив гучний кінський тупіт. Просто на нього неслися сани, запряжені парою добрих панських коней; в санях сидів якийсь пап, закутаний з головою у велику єнотову шубу, на козлах сидів фурман і якийсь селянин.
— Ей, люди добрі, а куди тут дорога на...—почав був Кармелюк, але фурман тільки ляснув нугою, і сани за мить промчали повз нього.
— Дивись ти,-— прошепотів Кармелюк,— трое одного бояться. Ну, виходить, треба їхати, за ними. Доїду до осель, там і розізнаю.
Він вернувся до свого коня й поїхав по сліду саней, що поїхали попереду. Потроху ліс став рідіти й, нарешті, через добру годину їзди на узліссі, схожому на затоку, Кармелюк побачив велику, на дві половини хату з багатими надвірними будівлями, оточену високим частоколом; ворота були од-перті. Кармелюк уїхав у ворота й, проїхавши в широкий проїзд, що розділяв хату на дві половини, повернув просто до довгої повітки, під навісом якої стояли всякі сани. Повернув він так круто, що мало не наткнувся голоблею на другі сани, запряжені парою добрих коней.
— Ей, паночку, легше, чи не хочеш ти моїм коням повибивати очі? — почувся з саней дзвінкий голос.
Кармелюк оглянувся.
XXX
В санях на високо вимощеному сіні сиділа вродлива молодиця. Смагляве овальне обличчя її обрамляла червона хустка, пов’язана низько, майже над самими бровами, чорними й густими. Великі карі очі дивилися весело й задиркувато. Яскраво-червоні повні губи були напіврозтулені, і з-за них поблискували два разки білих, мов перли, зубів. На ній був синій халат з сірим смушевим коміром, перетягнутий у стану червоним поясом, з-під халата виглядали тільки маленькі червоні чобітки. Молодиця держала в руках віжки й, видно, збиралася від’їжджати. Осяяна рожевим вранішнім промінням, красуня була надзвичайно ефектна в цю хвилину, і Кармелюк мимоволі залюбувався нею.
— А де ж ваш добридень, паночку? Звідки бог несе? —
не вгавала жвава молодиця, задоволено зупиняючи погляд на красені. Кармелюк був у синій бекеші й високій сірій смушевій шапці—улюблений одяг панських економів і дрібної шляхти. " '
— Добрий день! — привітно відповів Кармелюк, злазячи з саней і охоче розминаючи спину.— Заплутався в дорозі, тепер і не знаю, де я.
— А де ж, як не в Безверхій корчмі,— усміхнулася молодиця й зблиснула сліпучо-білими зубами.
— Фу-у! — протяжно свиснув Кармелюк.— Куди занесло! От досада! Хай йому біс! А не знаєте, кралю, як мені скоріше вибратися на Дзвонарі?
— А як же не знаю? Знаю... Та тут ось так перехопитися полем...— і балакуча молодиця почала розповідати, куди йому правитись.— Та й мені туди їхати. Там моя корчма недалеко, хочете — проведу?
— Не можна, треба дати коневі відпочити: цілу ніч блудили. А куди ж вам так рано? Підождіть трохи, тоді й рушимо разом. ,
— Нема коли. Треба поспішати: цілу ніч од завірюхи ховалися, а сьогодні ж велике свято бог дав, то годиться господині дома бути.
— Чоловіка страшно? — підморгнув Кармелюк.
— Чоловіка давно в москалі віддала,—відповіла з усмішкою красуня,— сама собі господиня.
— Ой, чи так же? — підморгнув їй знову Кармелюк, мимоволі піддаючись її веселості.— До кого ж на свято поспішаєте? Пора ж іще рання... Самій їхати страшно.
— А кого мені боятися?
— Ще й чорти по землі вештаються.
— Не тільки чортів, а й самого Кармелюка не боюсь,— задиркувато відповіла молодиця.
— Го-го! — засміявся Кармелюк.— Та хіба ж він-таки страшніший за чорта?
— А мабуть, що так, коли від нього всі пани тікають.
— А ви втекли б?
— Я? — Молодиця повела чорною бровою й відповіла, блиснувши очима: — Я б його, як ниточку, круг пальця обвела.
— Де там!
— От приведіть, то й побачите.
— А приведу, їй же богу, приведу! — відповів Кармелюк, підкручуючи вуса.— Подивимось, чия візьме! Перед ним жінки, як свічки, тануть.
— Котра розтане, а котра й запалить,— і молодиця розсміялася дзвінким сріблистим сміхом і глянула на Кармелюка таким палючим поглядом, од котрого у всякого мурашки забігали б по тілі.— Тільки не забудьте корчми моєї, Уляни-московки — шинкарки в Чорному лісі... Та сідайте лишень ви краще зі мною в сани, підвезу, місця вистачить.
— І рада б душа в рай, та гріхи не пускають,— відповів Кармелюк, знімаючи шапку і вклоняючись молодиці.— А до корчми заверну, і з Кармелюком,—не прогнівайтесь.
— От і добре! — красуня кивнула головою.— Глядіть же, буду чекати! — Вона стьобнула по конях і виїхала з двору.
Кармелюк розпріг коня, накрив його попоною, поклав корму й пішов до корчми. На обличчі його ще блукала усмішка. Розмова із жвавою красунею залишила в душі його якийсь світлий і радісний відблиск. Неначе дихати легше стало від блиску її зубів, од сріблистого сміху, від палахкотіння очей і веселої мови.
— От хто живе без печалі і воздихаиія. Ех, таким тільки й життя! — подумав сам собі Кармелюк і взявся за клямку дверей.
У корчмі не було нікого, один тільки молодий жид за прилавком напружено поглядав па двері. Побачивши Кармелюка, він зробив якийсь непевний рух і ту ж мить заговорив швидко й плутано:
— Ой-ой! Як рано пан устав! Чого панові? Меду, горілки чи пива — все є... Ой-ой! Все є!
— Дай склянку горілки та закусити чого-небудь... промерз.
— А здалека пан їде?
— Заблудився в лісі...
— Ой мамеле!.. Пан виїхав уночі з дому під така заві-рюка? Ой вей, така завірюка!..'Зараз, зараз, в тен момент,— перервав шинкар сам своє базікання, помітивши, що Кармелюк сердито нахмурив, брови.— Ось горілка,— поставив він перед Кармелюком кварту,— а закусити зараз принесу...
— Та ти не барись! — суворо обізвався Кармелюк.—Хліба та сала: мені хутко.
— Хліба та сала,—повторив шинкар з таким виглядом, ніби йому запропонували вчинити щось дуже ганебне,— хліба та сала! У мене для пана є чогось особливого! Чогось особливого! — мовив удруге він, підіймаючи вгору вказівного пальця і, хутко окрутнувшись, вийшов з кімнати. Минуло чверть години, півгодини, а шинкар усе не повертався. Кармелюк хотів уже був устати й податися слідом за хазяїном, коли двері рипнули і в хату ввійшов знову шинкар. В мисці він ніс жирний кусень буженини й свіжу паляницю.
— Вибачайте, пане ласкавий,—жінка десь закинула ключі, але проше попробувати кусень цієї буженини... цм... цм...т— зацмокав він губами,— це чогось особливого!
Кармелюк мовчки заходився їсти. Тим часом прислужливий корчмар поставив Кармелюкові ще й великий ківш пива. ,
Кармелюкові стало душно, тіло його неначе розімліло геть. Воно вимагало хоч короткого перепочинку...
Кармелюк знав, що вже треба їхати й далі, а тим часом його охопило якесь оціпеніння. Він нічого не думав, не згадував, а 'Тільки відчував утіху від тепла й ситості. Не поспішаючи вийняв він з кишені кисета й люльку, натоптав
її тютюном, викресав вогню ї задоволено затягся їдучим димом.
Тим часом двері відчинилися. Кармелюк оглянувся, але зараз же й заспокоївся: до шинку зайшов худий чоловічок у полатаній свитині й рудій шапці, з якої висіли клапті. Підійшовши до прйлавка, він зняв з голови шапку й,' низько вклонившись, заговорив з шинкарем про щось найпри-нижеиішим, благальним тоном.
Кармелюк не звернув уваги на їхню розмову. Обкутавши себе хмарами синього диму, він тішився кейфом 33. У свідомості його тільки й залишався ясним дразливий, вогненний погляд молодиці та її блискотливі зуби.
Тим часом розмова мія^ чоловічком і шинкарем почала набирати крутого топу...
— Ну, ти, моїііигиііе,— закричав еврей так голосно, що Кармелюк стрепенувся й мимоволі прислухався до розмови,— або ти з глузду з’їхав, або що? Тобі наборг відро горілки! Тобі, паршивому харпакові?! Та хто ж тобі повірить?! Хіба кожний добрий єврей не знає, що ти найгірший, найпаршивіший харпак, що в тебе немає ні поля, ні городу, ні хати й, крім жінки, немає ніякої худоби! Ні гуски, ні навіть курки! А тобі відро горілки?.. Наборг! Ой-ой, добрий гешефт!!
— Змилуйся, Лейзаре, заставлю все!
— Ти, ти заставиш! — гарячкувався Лейзар.— Ну що ж ти заставши? Ну що в тебе є? Дірява свитка, чоботи без халяв? Шапка без верха?!
— Одроблю...
— Ти одробиш? Чи, може, жінка твоя? Хороша робота,, добра робота, мені такої роботи не треба!
— Потрошку, Лейзаре, потрошку...
— Ой, вей! — вискнув Лейзар і навіть одсахнувся.— Навіщо мені той чортів клопіт! ч
(Продовження на наступній сторінці)