— Панове судді за те нам що спасибі скажуть,—додав наглядач,— коли ми вивідаємо у нього дещо по гарячих слідах. Найкращий спосіб у цьому ділі — диба: і язик швидко розв’яже, і кісточки перебере як слід.
— Панове, на бога! Який старий спосіб! — скрикнув з удаваним жахом один із кавалерів, Рудковсышй, який раніше в предводителя пропонував влаштувати на Кармелюка облаву.— Хто ж тепер дибою користується? Диба... Пху, та це ж грубо, просто й, либонь, навіть незаконно. Як на мене, то найкращий спосіб — позбавити каналію сну. Атож, чого ви на мене так дивитеся? Немає гіршої муки — не дати спати нізащо. Грати, тріщати, барабанити над його вухом, водити по камері... Повірте, що через п’ять днів собака виляпає все!
— Добрий спосіб, але ще краще,—не дати води,—додав другий франт, котрий увивався коло панночок.— Нагодува1 тй його солоним, а тоді не давати води. Як. бога кохам, на стіну полізе, сказиться! *
— А поки ви ждатимете, щоб він сказився, шельма скине кайдани, підкупить або передушить усю сторожу і втече! — басом прогув пан Бойко.— На мою думку, найкраще за старим простим звичаєм поперебивати гайдамаці одразу ноги, та й годі: нехай тоді спробує втікати.
— Пан має рацію,— погодився наглядач.
— То правда, правда, пан розсудив премудро,—підтри
мала й городничиха.— Треба ж, щоб Кармелюка було допроваджено до Кам’янця живого, щоб можна було вчинити над ним заслужену кару, а якщо він сказиться в нас, що скажуть панове судді? :
Більшість товариства підтримала городничиху й погоди-лася з думкою пана Бойка, що передусім треба буде поперебивати Кармелюкові ноги, а потім уже робити над ним інші експерименти.
З жахом слухала Олеся ці розмови, збираючи всю силу волі, щоб не зрадити свого душевного стацу ні криком, ні словом, ні рухом; тільки рука її, що була на руці подруги, весь час здригалася, та всім тілом пробігав болісний дрож, їй було не до сліз і жалю: весь мозок, все тіло дівчини охопило одне палке, нездоланне бажання: врятувати нещасного, врятувати за будь-яку ціну. Але як урятувати? Олеся навіть не могла собі уявити цього, але разом з тим вона виразно відчувала, що бажання її було таке яскраве, таке пристрасне, що воно могло дати їй і геройську силу, і винахідливість, і запал...
Тим часом розмова панства перейшла на те, які тортури і . яка страта чекають на Кармелюка у Кам’янці. Одні вважали, що, покаравши його раніше за всіма правилами добрих старих часів,— кінець кінцем повісять, інші запевняли, що проженуть крізь строй, треті віщували каторгу...
Так жваво розмовляючи, всі дійшли до тюрми,— брудпо-го, двоповерхового будинку, пофарбованого в жовтий колір, з високим муром навколо; біля входу походжав вартовий.
— Ну, шановні пані, панни й панове,— звернувся до всіх наглядач тюрми, роблячи рукою привітний жест,— хоч, може, й не чемно, але іірошу панство зачекати тут трохи, поки я сам не огляну арештантів і не приготую їх до огляду.
Всі поспішили погодитись, і наглядач хотів уя^е був зайти до тюрми, як почули, що здаля наближається стук коліс і звуки солдатської пісні, а за хвилину на головну вулицю міста Літина баско вилетіли з-за рогу дві трійки, запряжені у великі вози-деабиняки, в яких було повно солдатів. Солдати сиділи, перекинувши через полудрабки ноги, і голосно співали з вигуками й підсвистом хвацьку пісню. Навкруги возів бігла ціла хмара єврейської дітвори, в якої стирчали з розпірок хвости сорочок; хлопчики виявляли свою радість і подив криками, підскоками й голосним гортанним виском.
Поперед цього кортежу скакав на чудовому вороному коні молодий офіцер. Хмари куряви, збиті кінськими копитами й ногами жиденят, так закутали вершника, що здалеку важко було й розглядіти його обличчя.
— Москалі! — скрикнули разом і городничий, і наглядач тюрми.— Везуть гайдамаку!
В цьому вигукові прозвучала, проте, не радість, а страшний переляк.
— Папе Єзусе! В мене ще нічого не готове! Що ж робити? — сплеснув руками наглядач і, звернувшись до городничого, котрий уже повернувся спиною й намірявся йти собі, скрикнув у розпачі: — Пане городничий, але ж, пане городничий, куди пан збирається йти?
— Додому, — була коротка відповідь.
— Додому?!!
— Пшепрашам пана, там офіцер російської армії,— городничий показав на офіцера, який наближався,— не можу ж я з’явитися перед ним не в парадній формі. Та й не тре^ ба мені...
— Ллє на бога!.. Ми ж не знали, що він приїде... Він застав пас ненароком... Та по залишай же мене самого!..
При перших словах цієї розмови економ, на руку якого млосно спиралася городничиха, швидко вирвав свою руку і круто повернув до найближчого тину.
— Пане, пане! Куди ж пан іде? — обурилася городничиха.— Розбійник же в кайданах і в залізі, та й пан офіцер коло нього!
— А сто чортів йому: і в кайданах, і в залізі! Доброму католикові не годиться й дивитися на такого негідника!
— Цілком справедливо! — підхопив городничий, не звертаючи уваги на ламентації наглядача.— Любцю, дай руку й ходімо.
Гурток, який зібрався коло тюрми, якнайдужче захвилювався. Пан економ заніс був уже ногу через пліт, коли почувся тоненький голосок пана асесора:
— Але, проше панство, це ж, мабуть, ще не Кармелюк, а тільки команда по наших колодників.
Ці слова одразу протверезили все товариство.
— Так і є!—радісно скрикнув наглядач.— Авжеж, так
і на папері ж прописано. Виходить, команда по розбишак!
— Так і є! —поважно підтвердив і городничий, випус
каючи руку своєї дружини.— Ну що ж, може, пан наглядач і має рацію, може, можна... гм... зустріти пана офіцера і не в парадній формі... Воно навіть мовби натуральніше...
Товариство, що так переполошилося, заспокоїлось і нетерпляче уп’яло свої погляди в москалів, що наближалися.
Протягом цієї короткої розмови Олеся то червоніла, то блідла, кров її то відливала до серця, то шугала в скроні й обличчя; ноги підгиналися.
Почуваючи нездоланну кволість, Олеся відійшла набік і сперлася на мур.
Тим часом офіцер хвацько підскакав до тюрми, зіскочив з коня, кинув повід на руки солдатові, підійшов до наглядача, який урочисто виступив наперед, і, взявши під козирок, подав йому запечатаний конверт, промовивши чисто російською мовою:
—. Його благородію панові наглядачеві літипської тюрми.
Почувши цей голос, Олеся вся здригнулася, глянула на цього офіцера, і радісний напівпридушепий крик вирвався з її грудей.
Здавалося, погляд офіцера метнувся на одну мить у бік дівчини, але, не затну вшись, офіцер казав далі:
— Від пана старшого судді кам’янецького наказ про видачу ув’язнених.
Наглядач розгорнув папір, пробіг очима його початок і потім прочитав уголос:
"Здати негайно ув’язнених розбійників ротмістрові Іва-пову для перепровадження під наглядом присланої команди в Кам’янець, щоби оні розбійники не сиділи з Карме-люком в одному місці і не затіяли змов про втечу. Для вищереченого ж Кармелюка приготувати найвіддаленішу камеру або склер і втричі збільшити сторожу".
— Гм... гм! — наглядач замугикав далі щось невиразне і, згорнувши вчетверо аркуш паперу, промовив радісно, простягаючи офіцерові руку:
— Дуже добре! Наказ не застукав мене зненацька. Все готове. Пан ротмістр може тепер же забрати з собою гайдамаків, та й для бестії Кармелюка приготовано найліпше лігвище...
— Дуже добре, мені й баритися не можна: наказано виступати негайно,— відповів офіцер.
Городничиха люб’язно звернулася до офіцера:
— А може, пан, ротмістр зостався б переночувати до ранку? Мій дім до послуг панських та й спокійніше уранці...
Городничий наблизився слідом за своєю дружиною до приїжджого офіцера й, відрекомендувавшись, повторив запрошення.
— За найбільшу приємність вважав би для себе,— офіцер дзвінко дзенькнув острогами й схилив свою гарну голову.— Але службовий обов’язок — передусім, а тому осмілюсь просити вас, добродію,— звернувся він до наглядача,—видати мені негайно вищезгаданих ув’язнених.
В тен момент,—заспішив наглядач.—Але, проше папа, це світле товариство,— він показав рукою на гурт, що
зібрався коло брами тюрми,— хоче поглянути на проклятий гайдамаків. Пан ротмістр не заперечуватиме?
— О, просимо пана! Це так цікаво! Ми їх ніколи не бачили! — запищали разом і небоги городничого.
— Зробіть ласку,— відповів офіцер, жестом запрошуючи дам іти за наглядачем.
Наглядач, а за ним городничий з дамами, Бойко, асесор і економ увійшли в тюремний двір, за ними на невеликій відстані подалися диякониха з протоіерейською дочкою. Олеся ж зосталася на місці.
Тим часом звістка про те, що приїхали москалі й вестимуть колодників, якимсь дивом рознеслася за одну мить по всьому місту, і з усіх провулочків ринула до тюрми строката юрба.
Скориставшись хвилиною сум’яття, офіцер хутко підійшов до побілілої, мов стіна, Олесі.
— Люба панпа мало була по виявила мене,— промовив він тихо, ледь доторкаючись до холодної, мов лід, руки дівчини.
(Продовження на наступній сторінці)