— Сюди, сюди, тут заперлися! Вперед, хлопці! — почулася команда.
І на двері, які охороняли Андрій і Явтух, посипались сильні удари. Але двері не піддавалися.
— Неси сюди ломй, сокири! — скомандував хтось.
Стукіт подвоївся; двері тріщали, але не рушились, підтримувані залізними плечима Андрія і Явтуха.
— Ач, чортові ведмеді, та скільки їх там засіло? — прогарчав один з нападників.
— В сад! Заходь з тилу!
Почувся тупіт важких чобіт по сходах тераси.
— Ге-ге! Та їх тут не достанеш. Драбин, колод сюди!
В саду, освітленому загравою, що розгорялася, видно було як удень. Один із хлопців, стоячи коло вікна, прицілився, і один з атакуючих упав, мов сніп, на землю. Від цього пострілу нападники осатаніли. За одну мить були принесені колоди, драбини, столи, і люди полізли на приступ. Але, незважаючи на велику кількісну перевагу нападників, шанси їх були не однакові. Як тільки хтось наближався аж до вікна, хлопці зустрічали його влучною кулею, і поранений сторч ;головою котився вниз... Двері тим часом тріщали, але все ще не піддавались: їх підтримувала гігантська сила Андрія. Звичайно, кінець кінцем обложених мали взяти в полон або вкласти на місці. Але облога загрожувала затягтися надовго.
— Чи є хтось у домі з вірних слуг або панів? — звернувся офіцер до солдатів.
Точно так, ваше благородіє, валяється там одна стара жінка: так одшмагали її каналії!
— Ну, гаразд, не відступати звідси!
Офіцер пішов кудись.
Через кілька хвилин нападники відійшли.
— Щось .затівають! — тихо промовив Андрій.
— Чи не хочуть викурити нас, наче бджіл? — зауважив Явтух.
— Ні, будинку не підпалять! — заперечив Андрій.
— А може, думають виманити в сад? — спитав один із хлопців.— Бач, відійшли всі од вікон!
— Ні! Вони всі сюди навалились, на двері. На допомогу, хлопці! — тихо скрикнув Явтух.
Справді, облога посилилась; сокири й ломи застуками з такою силою, що Андрій і його товариші ледве розрізняли власні голоси.
— Сюди, на допомогу! Держи! Держи! Дивись за вікнами! Живими не здаватися! — хрипів Андрій, напружуючи останні сили.
XXI
Хлопці кинулися до дверей, зрідка поглядаючи в дзеркало, в якому відбивалися й вікна, і найближча частина саду. Нападники накидалися на двері з дикою лютістю, обложені хрипіли, навалюючись на них з одчаю останніми силами.
Захоплені обороною, оглушені гуркотом ударів, Андрій і товариші його й не помітили, як трюмо, що було коло протилежної стіни, помаленьку повернулося і в цей отвір прокралися десять озброєних солдатів і зразу ж кинулись із-за спини на оборонців дверей — переранених гайдамаків. За ними кинулися й інші.
Приголомшені цим несподіваним нападом, Андрій і його товариші рвонулися були захищатися, але солдати, які навалилися з-за спини, не дали їм можливості навіть обернутися. Від несподіваного удару меблі, які навалили гайдамаки коло дверей, впали, а з ними впали і Андрій та Явтух.
Майже тої ж миті повалились і двері, і в них удерлися всі інші солдати, перекидаючи й розкидаючи по кімнаті нагромаджені коло дверей меблі.
— В’язати живих! — крикнув офіцер.— їм на кобилі буде почесна смерть!
У кімнату ввійшов начальник загону.
— Піхто не втік? — звернувся він до солдатів.
Ні, ніхто, ваше благородіє.
— Ти дивись: тільки четверо, а наробили такого клопоту!
— Коли б не обман, живих нас не взяли б! — прохрипів Андрій, ледве вимовляючи слова.
— Го-го! Та ти хто такий будеш? — підійшов капітан до зв’язаного Андрія.
— Кармелюк! — відповів коротко Андрій.
— Брешеш, собако! — капітан штовхнув Андрія в бік ногою.
— Кармелюк,— вперто повторив Андрій.
— А ось зараз узнаємо. Приведіть сюди стареньку.
— Ваше благородіє, їм ніяк не можна! — відрапортував бравий вахмістр, вискакуючи наперед.
— Так їм ще гірше буде!..
— То принесіть!..
— Тягни стару, віслюче! — крикнув капітан і сердито тупнув ногою.
— Рад старатися, вашо благородіє! — відкарбував переляканий вахмістр, виструнчуючись, і зник у дверях.
Через хвилину він повернувся в супроводі двох солдатів, які тягли Феліциту попід руки.
Вигляд пишної панни був тепер воістину жалюгідний!
Зігнувшись наперед і ледве пересуваючи ноги, вона волоклася, голосно стогнучи й зойкаючи. Розтріпані кіски стирчали навколо червоного, розпухлого від крику й сліз обличчя; панчохи, посповзавши, теліпалися навколо ніг, зелененька спіднична була розірвана, і папна марно намагалася вирвати свою руку з рук солдатів, щоб поправити її.
— Що, бабусю, чи не цей господарював тут? — звернувся капітан до Феліцити, показуючи на Андрія.
Почувши слово "бабуся", панна миттю випросталась і кинула на зухвалого москаля погляд, сповнений вогненної злості, але відразу ж з голосним зойком повисла на руках солдатів.
— То що ж, цей? — удруге спитав капітан, не розуміючи вбивчого погляду Феліцити.
Панна перевела свій погляд на Андрія і зойк, роздираючи душу, вирвався з її грудей.
— Що, він? — звернувся до неї капітан.
— Ох! Він у грабя...
— Що? Зарізав, убив?..
— Він... разом з ним... Ох! — і панна, не договоривши, пустила під лоб очі й непритомна повисла па руках солдатів.
— Хе-хе! То, виходить, тут ще пташки з цієї ж клітки! Ну, ловіть решту, а цих — під потрійний караул! — скомандував офіцер і кинувся частиною загону в сад...
В затишному будиночку літинського благочинного отця Василя Капернаумського, з нагоди храмового свята, що збігалося з днем його народження, було досить гамірливо.
У вітальні, яка виблискувала натертою підлогою й вибіленими стінами, освітленій двома вікнами, що на них було повно наставлено герані й запашного ясмину, статечно сиділо на важких меблях з карельської берези інтимне товариство: родичі, свояки, близькі сусіди... Ще чекали на почесних гостей. На дивані з високою різьбленою спинкою й закрученими, у вигляді драконів, боками, під портретом господаря в оксамитовій скуфійці, що був почеплений між двома владиками, сиділа худенька матушка Меланія Стопневич; вона приїхала з своєю дочкою Олесею до далекого родича на свята й досі ще не могла оговтатись від пережитого страху в лісі; сліди нервового струсу ще лежали на її блідому обличчі. Поруч неї сиділа досить повна, в високому чепчику й у довгій шалі, матушка Парасковія, дружина місцевого священика; праворуч у глибокому кріслі возсідав сам господар, огрядний, сивоволосий,; з пухким, рум’яним обличчям, маленькими, хитренькими очицями й добродушною усмішкою; на ньому була фіолетова шовкова ряса і такого ж кольору оксамитова скуфійка; проти нього в кріслі, ніби тонув, згорблений, худий дідусь, отець Андрій, з сірим довгим обличчям і ріденькими пацьорками жовтаво-білої борідки. Ближче до покутя, що його прикрашали ікони із засвіченою перед ними лампадкою, коло трикутнього столика-косинця, на якому стояв ковчежець, помістився знайомий нам батюшка, отець Семен Дерлянський, який приїхав шукати в благочинного протекції для блудного сина.
Біля вікон, під невеликим дзеркалом у величезній рамі, збились гурточком і шепотіли поміж собою молоді панни — хазяйська дочка, білява, веснянкувата, з безбарвними очима, панна Марія і знайома нам панна Олеся; до них тулилась і диякониха, дружина молодого отця диякона Хоми, вродлива, з кирпатеньким носиком шатенка; якийсь молодий ферт крутився коло них, пощипуючи свої вусики й часто заглядаючи в дзеркало. Біля протилежної стіни сидів, розкинувшись у кріслі, гладкий пан Бойко; коло нього стояв, трохи зігнувшись, середнього віку чоловік, у венгерці ,й довгих чоботях,— певно, економ або посесор; там же, ближче до дивана, стовбичила, наче аршин проковтнула, протодияко-ниха, охляла й худа Федулія. Коло одчинених у залу дверей примостився чоловік її, отець Абакум; червоне обличчя його з виряченими очима й густою бородою вселяло стрічному острах, а розкудлана на голові купа волосся скидалася па гриву африканського лева; грубо, але міцно збита постаті" протодиякона згодилась би, щоб замість каріатиди36 підтримувати важкий карниз якого-небудь храму.
Отець Абакум жадно поглядав на приготований уже в залі стіл, котрий заставляла пляшками і всілякими закусками метка, кругленька матушка протопопиха; вона, мов котигорошок, то вибігала із вали, то поверталася туди в супроводі дебелої наймички, яка несла тарілки, полумиски й фляги; отець Абакум розширеними ніздрями вдихав апетитний запах, що долітав з одчинених дверей, і одкашлювався октавою в кулак; його ж товариш, молоденький, недавно висвячений диякон, не звертав на залу ніякої уваги, а скоріше вдихав з насолодою тютюновий дим, вважаючи за нечемність самому курити у вітальні свого безпосереднього начальства; а втім, серед важких запахів, які наповнювали вітальню, з перевагою ароматів смирни й олії, не легко було вловити принадний дух Вахштаба...27
У вітальні стояв голоений гомін. Т^емою розмови, звичайно, було гостре питання про Кармелюка й про останні події.
(Продовження на наступній сторінці)