Голодні гості накйнулися мовчки на всілякі розкішні страви й питво, приготовані — вправною рукою матушки. Щаслива, вона тепер, сяючи, підбігала то до одного почесного гостя, то до іншого, підливала в чаріш, підкладала закуски й просила, щоб не гребували й зробили їй честь... Особливо впадала вона коло прибулих дам-шляхтянок. А вони тримали себе вельми бундючно і всім виглядом показували, що роблять величезну ласку хлопським попадям, дозволяючи частувати себе. Чоловіки ж, побачивши розкішні їства й питва, забули про всі конвенанси 28 і їли й пили, не звертаючи ніякої уваги на господарів. Чути було тільки короткі похвали на зразок: "Чудово!", "Диво!", "Оце так так!", "Вельми і вельми!", "Чрсвоугодіє!", "Ой, останні дні живота!"
Тільки після третьої переміни страв і знявся вже жвавий і вільний, нічим не стримуваний гомін. Почулися разом з усіх боків перехресні запитання, розпити, на які рідко хто відповідав, або не дочувши за гамором, або цікавлячись іншим... Вигуки, піднесені голоси, розкотистий. сміх збільшили ще дужче гамір хмільних веселощів...
XXII
Пан Бойко зненацька рикнув, витираючи серветкою і шйю й червоне, лиснюче від поту обличчя.
— Чи правда, панове, що нашого пана маршалка спалили й пограбували, а його чарівну дружину вкрав отой шельма Кармелюк?
Ім’я гайдамаки знову привернуло увагу всього балакучого товариства.
— Та як же не правда? Істинна подія, навіть зареєстрована! — відповів тоненьким, жіночим голосом пан асесор.
— Як же начальство потурає такому гвалту? — заревів Бойко.
— Та заспокойтеся, панове! — обізвався, посміхаючись, наглядач тюрми.— Зграя перев’язана, і головні заводії сидять уже, забиті в колодки й ланцюги, у мене в дворі...
— Ого, та невже? Чого ж пан мовчить і не скаже про таку радість? — почулися голоси меншості; більшість же,
почувши це, якось збентежено і ніби навіть засмучено притихла. Олеся поблідла й почала пити холодну воду, намагаючись угамувати хвилювання; матушка Меланія зітхнула; худа, схожа на тараню Федулія розгублено повела довгим носом і промовила співучо: "Ой мамусю!" Сама тільки молоденька диякониха чимсь захоплювалась і шепотіла, поблискуючи своїми оченятами: "Ох, як цікаво!"
— Дуже добре, дуже добре! ревів, розкотисто регочу-чи, пан Бойко.— І цей протобестія Кармелюк сидить теж у пана?
— На жаль, ще ні... Але його, напевно, піймають.
— Гм! Гм! Погано! Поки не розчавите ту гадину, та так, щоб і шкура її по всіх базарах тліла, до того часу спокою не буде!
— А того негідника-чарівника не скоро й злапаєш! — зауважив шляхтич.—Його треба бити срібною, із святого хреста вилитою кулею, та й по смерті пробити ясеновим кілком, щоб не ходив упирем... А то однаково кров людську хлептатиме.
— Звірі! — прошепотіла невідомо до кого побілілими губами Олеся.
— Не бисть сьому, паки і паки реку! — промовив протодиякон досить голосно.
— Отче Абакуме! — докірливо зауважив йому благочинний.
Але при тому гаморі, що знявся, шляхта не могла почути ні диякона, ні благочинного.
Пан Бойко гримів:
— Неодмінно хочу побачити цих ракалій і кожному шельмі харкнути в очі!
— Покажу, з приємністю покажу їх усім... Тільки плювати на них за статутом не можна! — посміхався наглядач.
— А що мені статути? Відьмі під хвіст!
— Ловко! — пирснув сп’янілий франт.
Прибічники пана Бойка покотилися від реготу.
— І ми з панством: я неодмінно хочу побачити злочинців! — звернулася городничиха до наглядача.
— О, з превеликою радістю,— обізвався той.
— А^ пані не злякається? Гайдамаки страшніші за чорта!—сказав економ, сусіда городничихи.
— Під прикриттям панським — ніколи! — відповіла та, усміхаючись.
— Ох, любки, панєнки! Підемо й ми подивитися, підемо! Цікаво! — не могла всидіти, підштовхуючи своїх сусідок, мЬлбда диякониха.
Нарешті, коли обід закінчився, останню здравицю за гостей було випито й господар, підвівшись, почав хреститися широким хрестом, несподівано увійшов до зали вістовий, який допіру прискакав, і вручив тюремному наглядачеві пакета.
Наглядач розкрив його і став пробігати очима папір. Всі насторожилися.
— Що? Що там написано? В чім річ? Небезпека якась? — посипались з усіх боків запитання.
— Ніякої небезпеки, а встановлення належного спокою! — промовив наглядач урочисто...— Дістав наказ приготувати цих гайдамаків, щоб негайно вирядити до Кам’янця; підводи й цілий загін для конвою мають незабаром прибути... Отже, якщо шановне панство бажає, то тільки зараз можу показати розбійників,— бо муситиму потурбуватися приготувати надійний склеп для архібестій: схопили Кармелюка і його, з закованими руками й ногами, вже везуть сюди.
Всі завмерли від несподіванки:^ якийсь болісний звук, неначе протяжне зітхання, вирвався з усіх грудей і завмер у гнітючій тиші...
Гості вирушили гамірливою компанією подивитися на цікавих розбійників.
Перед вів, як хазяїн міста, пан городничий разом з наглядачем тюрми; за ним тяглися: пан Бойко, справник і асесор, дами йшли ще далі, коло шляхетних пань увихалися економ і два шляхтичі, і тільки диякониха, Олеся й про-тоієрейська дочка тримались окремо, трохи на віддалі від решти товариства, бо городничиха ясно показувала* що вважає себе за справжню аристократку й уникає зближатися з попадями та попівнами.
Олеся йшла неначе уві сні, тримаючись за руку подруги Марії. Вона не розуміла, чого йде до тюрми, що її тягне туди, що вона сподівається там побачити. Але якесь незрозуміле бажання побачити хоч тих людей, які були вкупі з ним, а може, побачити й Кармелюка, хоч у кайданах, • хоч в арештантському сіряку,— тільки це бажання й штовхало її вперед.
Звістка про арешт Кармелюка тяжко приголомшила Олесю і порвала вмить у її серці чарівно-співливу струну... Тепер вона жалісно тремтіла й сповнювала дівоче серце болісним стогоном...
Всі ці дні по приїзді до Літииа Олеся провела в якомусь солодкому напівсні. Вона мало розмовляла з тими, що її оточували, а коли й говорила, то усміхалась і рухалася з такою ніжною обережністю, немов несла в своїх грудях кришталеву чапіу, повну чарівничої вологи, краплини якої боялася розхлюпати...
Та найприємніші хвилини для неї наставали тоді, як маленький будинок отця протоієрея поринав у мирний сон і Олеся могла зоставатися сама з собою і з тим чарівним почуттям, яке розквітало в її душі... Зімкнувши очі, вона поринала в якусь солодку дрімоту: то не був сон, але не було й неспання, то не була й виразно усвідомлена дума чи мрія... Чого хотіла Олеся? Вона не знала, але думала весь час про нього і тільки про нього! Кожне слово, кожна дрібниця їхньої недовгої зустрічі спливала перед нею надзвичайно виразно, за кожним невимовленим словом уява розгортала довгий сувій міражних картин... Як білі весняні хмари, пливли її неясні марення в голубу глибочінь, заколисуючи й сповнюючи солодкою тугою всю її істоту... Одне тільки виступало ясно з того туманного моря: бажання побачити його.
І нараз — ця звістка! Героя її мрій — схоплено, закуто... Його везуть сюди, а потім до Кам’янця на страшну кару! І немає сил врятувати його! Ніякі благання не викличуть у цих бузувірів-суддів і краплини милосердя!
Олеся стискала до болю свої холодні руки й відчувала, що вкупі з жахливою звісткою назавжди порвалось її молоде, квітуче життя.
Тим часом розмова товариства трималася й далі на Кар-мелюкові.
— Тільки треба добре держати шельму, щоб не втік! все наполягав пан Бойко.— Кайдани на руки й на ноги...
— Го-го!—перебив його наглядач.— Залізний нашийник на шию, та й прикувати чорта до стіни, щоб і плечем не ворухнув...
— Але що такому негідникові залізні ланцюги? — докинула своє слово городничиха.— Він, кажуть, рве їх, як павутину, та ще запевняють, що в нього є розрив-трава, від неї не вдержаться ніякі замки!
— В такому разі зостається тільки зачарувати гайдамаку, і те можуть зробити лише очі пані! — промовив пан економ, трохи нахиляючись до пишного бюсту городничихи й підкручуючи свій густий, як сніп, вус.
— Мої очі? — городничиха від задоволення розпливлася й усмішку й, опустивши очі, додала сумирно:—Але чи може гайдамака злякатися моїх очей, коли він не боїться й грізних поглядів одважного шляхетства?
— Ге-ге! — Пан економ багатозначно підморгнув широкою чориою бровою.— Шельма до жіночої статі липне, як муха до меду, а перед чудовими очима й геть пасує. Та й пані й паненки, побачивши гайдамаку, нудьгують за Кар-мёлюком...
— Може, хлопки або попівни,—спалахнула городничиха, кидаючи ущипливий погляд у бік Олесі та її подруг,— а шляхтянка може віддати своє серце тільки шляхтичеві і більше нікому.
Пан економ схвально скрекнув і промугикав щось нерозбірливе.
— Яка там трава і які очі! —втрутився в розмову, весь час відсапуючись, Бойко.— Просто, клятий, сильний, як Самсон, та й годі! Він скидає з себе й семипудові кайдани! Тому я й боюся, що хоч сім разів по сорок сторожів поставлять панове коло тюрми, а втече, пес, утече!
— Зменшимо йому сили,— хвацько перебив городничий,— злегенька розпитаємо про дещо, з тортурами!
(Продовження на наступній сторінці)