— Та тут тільки за чверть верстви є й затишна галявинка,—додав фурман Онисько.
— То й веди! Гайда! — скомандував Кармелюк і, взявши за вуздечку свого вороного, поспішив слідом за Ониськом.
За ними рушила, крекчучи й вигинаючи спини, ватага.
За непролазним чагарником і гущиною колючих рослин пішов дубняк упереміш з грабом... Незважаючи на висоту й гущину струнких дерев, незважаючи на згустілий унизу морок, іти тут було вільніше, і товариство пустилося йти сміливіше, захищаючи руками тільки чола й очі від гілляк та сучків. Та ось знову відчувся під ногами схил, і незабаром відкрилася кругла, затишна галявинка.
— Стій! — скомандував Кармелюк.— Відпочивати! Розводьте вогнища! Кашовари, готуйте куліщ і галушки! А ти, Гнидо, піднеси нам тепер і говорухи й сала.
— Зараз, пане отамане! — обізвався весело Гнида й кинувся до складених мішків і торб.
Тим часом інші товариші заходилися збирати сушняк. Коней пустили на галявину й вони з смаком почали щипати лісову траву.
Через кілька хвилин палало вже веселе вогнище, вихоплюючи з мороку грізні силуети навколишніх дерев; вони то насувалися, неначе привиди, то знову відступали й тонули в мороці. Кашовари поприкріплювали на триногах казанки й заходилися поспішно готувати вечерю. Вільні від роботи порозлягалися ближче до вогню, щоб висушити мокрий одяг і одігрітися, бо свіжа вогкість починала вже пронизувати їх дрожем. Гнида не забарився піднести кожному по чарці разом з добрим шматком сала та півпаляницею. За першою чаркою пішла друга й третя. Голодні товариші ковтали горілку мовчки, без примовок, і пожадливо бралися до сала. Чути було тільки покректування та плямкання. Коли вгамували перший голод і в зубах у лісових гостей закурилися носогрійки, тоді тільки порозв’язувалися .язики, і довчазна галявина сповнилася веселим гомоном.
XXIII
— Ну, ми наче на світ народилися,— заговорив перший, розминаючи руки й ноги, Андрій.— Думали — вже зовсім пропадемо... Навіть чортове панство намірялося тішитися нашими муками. І зненацька — чудо, нечуване, небачене... Тільки батько наш рідний здатний на такі чудеса!
— Еге ж, батько,— підхопив Дмитро Гнида, який по міг і досі простити Андрієві, що той залишився, не дивлячись на явну небезпеку, аби дослівно виконати волю отамана.— А от через твою дурість батько змушений був іти під багнет супостата!
— Було б стримати батька,— зніяковів Андрій.— Я б з радістю витерпів за нього будь-які муки!.. Звичайно, моя голова не варта ні краплі отаманської крові.
— Варта, любий, варта...— ласкаво обізвався Кармелюк.
— Та як це сталося? — звернувся другий з колодників до Гниди.— Думаю, думаю і в тямки не візьму... Коли нам оголосив той чорт збиратися до Кам’янця, то я собі подумав: "Ну що ж, кінець!", а як вийшов на дворище та глянув на уланів... "Що,— думаю,— за дідько? Знайомі все люди!.." А по вас, дядечку, одразу таки признав, що це свої... Мало-мало не крикнув: "Слава богу!"
— Ото, бовкнув би! — усміхнувся Гнида, і все товариство розсміялося.—А як уже це все сталося, хлопці, то от... Почастуй лишень ще келишком, щоб промочити горлянку,— підморгнув він найближчому.
Спорожнивши келих, солдат крекнув, витер і поправив вуса і, затягшись люлькою, почав з належною гідністю свою розповідь:
— Ну, ви, братчики, спочатку все самі знаєте, а от, як тільки вивів нас Онисько в сад, та через секрет, за хвіртку.
8а му.р,—ну, перевели ми дух. Тут уже стояли наші копі, і ми розсипним строєм в кар’єр до руїни... дивимось, а батько вже там... "Що, хлопці,—питає,—чи все гаразд?" — "Слава богу,— кажу,— от тільки Андрій з трьома зостався!" — Сполошився наш пан.— "Та їх же замордують... Як же ви сякі-такі товаришів покинули?"
Кармелюк, поринувши в роздуми, тільки усміхнувся на цю фразу й знову заглибився в себе.
— Що ж,— кажу,—кликав, тяг його за собою, а він уперся, як бик. Не загибати ж усім через дурнів!..
— А ви, дядьку, обережніше! — ображеним тоном зауважив Андрій.
— Так, правда,— підтримав, немов прочумавшись, отаман.— Андрій чесно викопав свій обов’язок... Ти ж,. Дмитре, сам добре знаєш військову дисципліну. Наказ дано "в багнети" —і марш, не роздумуй! От і тут Андрій з товаришами прислужився добре всім і тобі теж: вони затримали ворожий загін і вам дали можливість відійти... Я не сподівався нападу вночі і велів ждати мене, і от вони не побоялися підставити під обух свої голови і тим урятувати товаришів і отамана!
— Правда, правда! — жваво загомоніли кругом.— Спаси
бі їм! Добрі вони, славні товариші!..
— Еге! — мотнув головою Дмитро.— Як подивлюся тепер, то чи не вийшов з мене самого дурень? їй-богу! Отаман це по справедливості, як по артикулу... А я, виходить, мозковинням сплохував... З’їла б його муха! То ти, брате Андрію з товаришами, пробачте мені на слові...
— Що ви, дядьку! — обізвалися задоволені похвалою отамана гайдамаки.
— Так от,— провадив Дмитро,— намагаючись загладити невигідне для себе враження.— Затривожився пан отаман, а за ним і ми всі... Стали думати й гадати, яким би манером урятувати з полону товаришів... Один з челяді мар-шалкової, Максим Грець, отой он білявий, що пристав до нас,— показав він порухом брів,— так він доповів тоді, що достеменно, мовляв, чув, як маршалок казав, що ескадрон уланів стоїть в Н., що частину його він викличе до себе, а частина там зостанеться, і що коли кош впіймають, то щоб везли до Літина, де буде й комісія. Батько наш, треба правду сказати, побивався за вами найдужче, ходив, руки ламав, а нарешті таки додумався: "Гайда,—каже,—в Руд^ ню, де ночують улани, ми до світанку ще встигнемо там бути..." — "А що,— питаю,— накажеш: позаколювати їх, як поросят?"—"Ні, мені треба,—каже,—добути їхній одяг...
і краще б тихцем добути". А наш фурман і обзивається: "У мене в тому селі кума є, то я спробую до неї прокрастися та разом з нею й пошастатись по хатах, де сплять солдати... а то й приятелі знайдуться... Панові Кармелюкові кожний же допомогти радий".-— "То чи не можна викрасти одягу і солдатського її офіцерського? — питає отаман.— Велике спасибі скажу..." Подалися ми до Рудні походом, прибули — ще Віз черкав боком край неба. Засіли в гайку, а білявого послали вивідати... Слухаємо — собаки загавкали й стихли... отже, вже там... Знову загавкали, і знову тихо... Ждемо й ждемо — ні духу... Уже й небо почало синіти, вже й хмарки почервоніли — а його нема та й нема! "Ну,—гомонимо,— нарізався, мабуть, бідолаха... пропав!" А він з іншого боку крадеться з кумою...
— І кума з ним? — здивувався Андрій.
— І кума,—усміхнувся Дмитро,—а в обох за плечима по оберемку...
— Солдатського одягу? — перепитав Андріїв товариш.
— Не тільки одягу, а всякої амуніції.
— От ловко! — підхопив Андрій.
— Чого й краще! — провадив Гнида.— Зраділи ми всі, а найдужче отаман: зараз же переодягся ротмістром, зве лі і*. переодягтися й нам... та привести ще за гай два драбиняки й дві тройки панських добрих коней... Все було зроблено,
: як по щучому велінню, і ми вранці майнули перелісками до Літина; зупинившись у корчмі, недалеко від міста, смикнули оковитої в жида, підкріпилися таранькою, яйцями, салом, запили чорним пивом... а тим часом батько послав до міста гінця з папером, котрого сам написав коло стойки. В обідню пору й ми рушили, розізнавши в жида, що колодників ще вночі перевезли до міста і що там ні команд, пі уланів ніяких немає... Ну, а решту ви знаєте... Отож, виходить, кланяйтеся батькові отаманові в ноги за визволення та не забудьте подякувати й білявому.
— Спасибі, батьку! Спасибі, брате! — вихопилися у врятованих від повноти благородного почуття слова подяки.
Білявий зніяковів, а Кармелюк, поглинутий якимись неясними, безформними, несолодкими мріями, здригнув і, гадаючи, що дякують за вечерю, відповів звичне:
— Богу дякуйте!
А вечерю тільки тепер принесли кашовари в казанах і передали товаришам шпички, а ложку вже кожен витяг свою з кишені. Кашовари теж сіли в коло, і почалася дружня вечеря. Поки гайдамаки трапезували, із-за лісових ха-щів виплив окраєць місяця і блідим таємничим сяйвом облив і галявину, і енергійні постаті нічних бійців, чорні тіні яких лежали тепер на траві, немов багатопалі лапи якогось грізного страховища.
— А що нам, братове, далі робити? — подав голос Дмитро.— Хвалити бога, підкріпилися, козаче сонце зійшло, то пе вилежуватися ж у таку пору, а рушати в похід... Тільки куди тепер? Ось що!
— А куди скаже ,батько отаман...—відповіли всі дружно.
— Куди рада вирішить,— ухилився від прямої відповіді отаман.
— Єдина голова в нас — батько і одна рада! — скрикнув Андрій.
— Так, так! Куди ти, пане отамане, туди й ми за тобою! — загомоніли одні.
— Раді слухати! — підтримали інші.
(Продовження на наступній сторінці)