— Прошу прощення! Убийте мене! — Граф вихопив з-за пояса пістоль і простяг його пані.— Я запаморочився, втратив владу над собою...
— Але панове життя мені дороге, і тому першого разу я його дарую панові... Але пан граф, як порох,— Розалія потупила очі й, поривчасто дихаючи, поправила пасемце волосся, Щ,о впало на залиту вогнем щоку.— Ви небезпечніші, ніж Кармелюк, як бога кохам, той може вирвати в мене шкатулку, а пан — серце!..
— Але Кармелюк за панську шкатулку не віддасть своєї, а я за серце — своє кину до панських ніжок.
— Ні, з вами загибель... Чи не пекло ж мені послало спокусника?
В цей час двері відчинилися й дворецький доповів, що страви подано.
— Прошу, графе! — Розалія вказала гарним рухом на
двері.— Сьогоднішній обід треба назвати вечерею: ми до
приїзду графа забули навіть про їжу...
Тим часом у челядницькій бенкетування було в розпалі. Графський слуга з великою щедрістю розпорядився гаманцем свого пана: пахолки, яких він послав, нанесли з корчми всякого литва: і горілки, й меду, й пива; а місцевий ключник притябричив з панських погребів не одну сулію наливки, і всі пилги за здоров’я нового коменданта, і на загибель Кармелюка. Графський слуга старадно пригощав усіх, але особливо воротаря. Незабаром хміль здружив його з челяддю: нові друзі почали говорити одверто й лаяти надзвичайну скнаріеть і жорстокість своїх панів.
Наприкінці гулянки з’явився й головний машталір, що був до цього в куми; всі поставилися до нього з великою повагою; але він окинув пиховитим поглядом п’яну челядь і вдостоїв бесіди тільки графського слугу.
— Ма ся розу міць,— процідив він крізь зуби,— я не люблю. того... з усяким... але з жаном за графа цокнусь. Чи чули, як пані Доротею згладив шельма і все пограбував... Га?
— Та то, може, свої вхекали... за лютощі, а на Кармелюка тільки звернули,— втрутився в розмову доїжджачий; та машталір тільки глянув иа нього спідлоба й одвернувся.
— Еге ж, тепер хлопи багатьох учитимуть і скидатимуть розправу на збойцю,— обізвався ще хтось і викликав співчутливий вибух реготу.
— Ну, ‘ми з графом та з папською челяддю цього розбійника уколошкаємо,— задиркувато сказав графський слуга.
— Не завжди, пане, на челядь покладайся! — крщщв
хтось з кутка. ^ ч f
— А що ж,— підтримав інший голос,— всякому своя шкура дорожча за панську... Проти всього села підеш, то — кому скрутиться, а кому змелеться. А хлопи вже й співають...
І якийсь молодий голос затяг:
Серце ниє, серце стукд,-—'
Нема ж мого Кармелюка!
Почулися з одного боку голоси: "Цитьте! Паскудство!", з другого — до заспівувача прилучилися п’яні. Співи, крики, лайка змішалися в пекельний гвалт. Багато хто навіть хропів уже, інші, хитаючись, виходили в сіни й там падали, а дехто пробував доплуганитись до сінника.
— Ма ся розуміць, п’янота...— крекнув і плюнув набік машталір.—Ходімо, пане, до мене на стайню...
— Дуже добре, мені й коней напоїти треба,— погодився графський слуга.
Уже вечоріло. Графський слуга вивів із стайні двох чудових жеребців — гнідого й вороного; цей другий був чистої арабської породи, кожна жилка на ньому просвічувала й дрижала, налиті кров’ю очі горіли вогнем, тонкі ніздрі з шалу роздувалися.
— Гарний диявол? — ввернувся до машталіра графський слуга, ледве стримуючи за вуздечку тварину, що намагалася стати дибки.— Такого другого на цілу округу немає!..
— А мені щось... неначе:., буцім...— промугикав машталір, придивляючись до коня посоловілими очима.— А,., атож... ма ся розуміць...
— Подержте, будь ласка, пане, цього чорта, поки я гнідого напою: укупі вести їх — біда!
— Прекрасно, проше пана.
Машталір узяв за вуздечку вороного, завів його назад у стайню і прив’язав знову до стійла; потім спинився, скинув шапку і почав стукати себе по лобі пальцем.
— Ма ся розуміць... Ма ся розуміць,— бурчав він,— пригадую, так... і біла зірочка на лобі, і ще... а чекай, чекай!
Він нахилився й почав пильно роздивлятися на праву з"адню ногу коня. В стайні було вже темно, і треба було ризикувати головою, нахиляючи її ближче.
— Є й на нозі біла позначка! Ой мамо! Що ж це? — Машталір відскочив од жаху. Потім, подавшись до дверей, промовив тихо: — Вогник!
При цьому поклику благородна тварина повернула голову й радісно заіржала.
— Ой гвалт! — вражений жахом, скрикнув машталір і прожогом вибіг із стайні...
Тим часом у панському домі обід проходив надзвичайно жваво. Розгарячілий від розкішних вин маршалка граф став ще говіркіший, цікавіший і привабніший. Панна Феліцита, скромно примостившись край столу, раз у раз поглядала на графа й марно гамувала солодкі зітхання, від яких високо підіймалися її опасисті груди.
Коли ж граф звертався до неї з запитанням, вона зовсім тетеріла, впускала серветку, ножа, виделку й червоніла по самі вуха.
Під впливом вина й нервового збудження пані Розалія також розчервонілася; темні очі її заіскрилися. При вечірньому освітленні вона здавалася ще привабніша: оголені плечі й шия принадно біліли, коштовні перла з рубіновими підвісками, якими вона встигла себе прикрасити, відтіняли ще дужче красу її лебединої шиї.
При кожному повороті голівки красуні рубіни здригалися, і здавалося, що то краплі крові спадають з коштовних перлів на шию вельможної пані.
По обіді Розалія запропонувала гостеві освіжитися на терасі.
Місяця ще не було, але навкруги вже розливалася глибока ніч... Повітря насичене було п’янкими пахощами, в таємничій глибині неба блискотіли великі мерехтливі зорі.
Групи дерев набрали фантастичних обрисів і ніби стовпилися навкруги будинку чарівничою стіною. Від смуг світла, що падали з вікон будинку на терасу, таємнича темрява саду здавалася ще глибшою, ще знадливішою.
Граф глибоко зітхнув і відчув, що до життєрадісного настрою його домішався глибокий смуток, що загрожував перейти в тугу. Він здригнув, стріпнув головою, немов бажаючи відкинути від себе неприємний спогад, і розправив могутні плечі.
— Це пусте! вирвалось у нього з зітханням.— Мигнула перед очима, мов зірочка, та й полетіла... куди? — Граф сперся на гратки тераси й, закинувши назад голову, втопив свій погляд у зоряну глибину неба.
Ввійшла Розалія. Вона була в новому одязі, зовсім вільному й привабному, в прозоро-серпанковій блузі, підперезаній коло грудей голубим поясом. Великий виріз оголював її білосніжпі плечі, легка тканина тільки ледь прикривала принадні окреслення грудей, а відсутність рукавів давала можливість милуватися красою ліній надзвичайно білих рук. Але поява красуні не викликала захвату на обличчі графа; навпаки, в очах його промигнув якийсь досадливий вираз.., а втім, це тривало всього лише одну мить.
Розалія закинула голову й тропіки схилилася на плече графа.
— Яка ніч! — прошепотіла вона, завмираючи.
— Так, щасливий той, хто такої ночі сміє припасти до грудей чарівної богині, цілувати її ноги, дихати її диханням*— жагуче промовив граф, близько нахиляючись до голівки Розалії.
— Хто знає! Чи справді щасливий той, хто на все має владу?
І вона почала казати йому про свої таємні страждання, про ненависного чоловіка й про те, що ще не знала кохання, але й узнати боїться.
Граф притискував її руку до своїх уст, Розалія не противилася.
— То пані боїться кохання? — шепотів він...
— Боюся, чи не захопив мене такий гріх?
— О моя красуне, та я всі муки й тут і на тому світі прийму на себ.е за такий гріх! — скрикнув патетично граф і притиснув її до своїх могутніх грудей.
Розалія відповіла на поцілунок тим я^е, але потім, схаменувшись, стала шепотіти:
— Облиш, безумний... ми ще не самі... тут ходять... пусти ж!
І вона вислизнула, мов змія, з його обіймів, і промовила голосно:
— А все-таки я цього Кармелюка страшенно боюсь...
— Я хотів би ним зараз бути,— відповів граф.
— Чому? — лукаво спитала Розалія.
— Бо для нього не існують слова: "Тут ходять".
— Ось що,— прикусила губки Розалія...— Ага, мій друже, я й забула,— промовила вона, ніби схаменувшись.—Треба ж показати графові моє сховище... там і альтанка є.
— Альтанка? — скрикнув граф...— Альтанка... ах, так, так! — він ніби зрадів цьому слову...— То ходім скоріше.,, і чи не захопити туди й скриньки...
— Я про це й думала: там можна сховати.
— Чудово. Я жду.
Розалія поспішила до кабінету, а граф підійшов до граток тераси й затьохкав соловейком. Мабуть, він зробив це дуже натурально, бо з найближчих кущів бузку до нього долинула у відповідь солов’їна трель.
Граф стрепенувся й кинувся до кабінету допомогти Розалії.
— Ціла вічність минула, не міг витерпіти...— І граф прийняв з рук Розалії скриньку.
— Так би навіки з тобою! — почала шепотіти пані, тулячись до свого захисника, але не закінчила фрази, почувши якийсь стук і гамір надворі.— Що це таке? — скрикнула вона, припавши ще дужче до його грудей.
Граф поспішив вийти з нею з кабінету.
(Продовження на наступній сторінці)