Коли я тепер, у затишному, безпечному канадійському домі переписую ці слова, мені здається, що їх мусіла писати людина у великому поспіху під тиском глибокого розпачу. Знаючи, що це значило для неї, як не смерть, то ще гірше ніж смерть — роки концентраційних таборів. І навіть тепер годі сказати, чому тоді навіть такі перспективи не дуже лякали. Можливо тому, що це був клімат життя. То ж це було на фронті. І хто тоді думав про те, де чекає тебе твій кінець. І коли нас когось оминала смерть, ми приписували це тільки особистому щастю. Значить, нам не судилося. Так само, як іншим — судилося.
Наше святочне число вийшло тиражем 60.000. Найвища цифра, якої ми тоді могли осягнути, гамовані браком паперу.
Коли в четвер по обіді я зайшов до редакції, там було повно руху, гамору, сміху. У великій залі, від якої хазяйновитий Тиктор встиг відкраяти добру частину для своєї адміністрації — бенкет. Столи, на столах настільники з чистого газетного паперу, на настільниках пляшки "сатилівки" (горілки Сатилівського заводу), купи накраяної закуски і вся редакція. Я так і знав, що це "несподіванка". Просили зайти біля третьої. На серйозну розмову. При чому очі Євгена
Ш
Мисечка, нашого редактора вістей, виразно казали, що це за серйозна розмова має бути. Вони зустріли мене бурхливо. Славні, міцні, прекрасні молоді люди. Василь Штуль, Андрій Мисечко, Єфрем Скрипнюк, Протас Тимощук, Дмитро Кондратьїв, Антін Кучер, Анатоль Довгопільський... Бракувало Лазаря, який хоча і вернувся назад з Києва, але до редакції не належав. Але був наш фотограф Іван Шеккер, його приятель отець Іван Сиротенко... Секретарки, кореспондентки. Не було одначе головних адміністраторів, які в цей час були поза Рівним.
Бенкет наш вийшов на славу. Це ж самі співаки. Почалося з коляд, але скоро перейшли на світське. Особливо звучала у нас "Ой, наїхали вози — гей, з України", у якій Мисечків бас гримів велично. Але не згірше виходила і "Ой, видно село" і взагалі ввесь наш чисельний репертуар, включно з "В Закарпаттю радість стала, Україна там постала". Яка мала рефрен — "б’ють шаблями — вправо, вліво чим Ч;ерце наболіло, та гей!"
Роз’їжджалися на другий день в п’ятницю, або в суботу. Чергове число газети мало появитися аж у неділю 11 січня і було воно вже готове, а тому на святкування мали досить часу.
Я виїхав у суботу зрання, заполучивши із собою генерала Капустянського, за міцного морозу, що тріщав під ногами, легендарним нашим Фіятом, якого тільки що витягнули з майстерні і який не давав ніякої гарантії, що довезе нас бодай до Кремянця. їхали, як казав генерал "на авось", а що до Тилявки, куди я збирався їхати і де дороги були засипані снігом, про Фіята не можна було й думати.
Наш Трифон довго відмовлявся ним їхати, але нарешті погодився з тим, що коли станеться аварія, ми з генералом не будемо до нього в претенсії і даватимемо собі раду, як зможемо. А до того він мав намір також податися з Кремянця до рідного села, отуди десь за Вишневець, залишивши нашого інваліда Фіята відпочивати в Кремянці.
Ми з генералом сиділи досить насторожено. А що, як та машина зупиниться раптом серед дороги... В снігу, на морозі. Але вона все таки їхала. Швидкість 40-50 кільометрів. Жартуючи, я питав генерала, чи зможе він видержати "перехід маршем" на випадок зради Фіята, а він, закутаний у сірий кожушок з хутровим коміром, посміхаючись в бороду казав: — То ж я вроджена піхота. То ж марширувалося. На Київ, на Одесу... По всій Україні. Ось, наприклад, в січні 1919 року... Також за лютих морозів... Коли стримували навалу Антонова. — А чи вірили ви тоді, що вам вдасться вибороти самостійну Україну? — питав я його. — Чи вірили? Хто про це думав? Билися. І це все. А коли б не вірили — не билиця б. А інколи таки вірилось. То ж подумайте: Армія. Корпус Січових Стрільців. Запорожська дивізія. Кінний полк Гордієнка. Чорні Запорожці. Гарматні дивізіони. Саперні. Ось на иих теренах, де оце їдемо, оперувала Волинська група генерала Всеволода Петрова. Бравий вояка. Голив голову, як Атила, шведського роду, говорив зросійська, але патріот огнений. Вів юнацьку школу в Житомирі, згодом був міністром. Належав до есерів, але дай Боже тепер нашим націоналістам бути таким патріотом. І взагалі були —люди. Командир Запорожської групи Сальський... Натіїв, Осецькнй. Не кажу вже про Коновальця... Кажу вам — були люди! Є що згадати... І передати нащадкам. І була техніка... І організація не найгірша. Чотири роки війни, революція, втома, анархія, але як не кажіть — наша армія була найкраща зо всіх гих армій революції. Яка постала було... З нічого... "З туману", як казав один москаль. Це була несподіванка. Ми тепер не раз кажемо: маси! Не було проводу. А я вам скажу, між нами, був провід, не було мас. Які там тоді маси. Коли б це тепер сказав — маси, то це є маси. А тоді — дядьки, темні, затуркані дядьки, які не чули слова Україна. Які рвалися додому — хай там потоп. Кажуть мені отаманія. Була й отаманія. Дядько, що начитався Тараса Бульби, мав право бути отаманом, але що скажете тепер? Коли ось наші хлоп-пята, що двадцять років читали декальог і враз зірвали таку отаманію, що там тим і не снилося. Хто з нас тепер дорівняється Петлюрі... Коновальцеві... Удовиченку... Юнакову... Грекову... Тютюннику... Павленкові. То були характери... Культура. Почуття обов’язку... Нам тепер напомпували повні губи фраз про патріотизм... Цього мало. Треба характеру.
Гірше було з політикою, але ця красуня ніколи до нас не липла. Яка там політика з поетів, професорів. Політика вимагає свого типажу, як і все інше... Наші партії — секти, які змагаються за слова.
Наша така розмова продовжувалась цілу дорогу, генерал поринув в минуле, дістав опозиційний настрій... Для мене це видавалось легендою, хоча я ще пригадую ті часи, коли по цих полях проходила армія Української держави. Я ще бачив ті полки, і ті дивізії на власні очі. Тоді я був ще малим хлопцем і не міг знати, лто ними командував, але ось тепер біля мене людина, яка належала до тих, що ту легенду творили. І тепер, коли цією дорогою, туди і назад їдуть машини далекого чужого світу, то це минуле звучить справді казкою.
За розмовою ми й не зчулися, як опинилися на вулиці засніженого Кремянця. Наша машинка виявила максімум лояльности, бо вона не тільки довезла нас до мети, але й ні разу не зупинилася самовільно. Побачимо. Може вона довезе нас ще й до Києва .. Де на неї так чекають. Поки що її тем-по було дуже помірковане, але можливо і це пощастить нам направити.
А вже в Кремянці ми заїхали одразу на станицю української поліції, комендантом якої був наш однопартійник Мед-вецький. І тут ми розсталися з генералом, і з Трифоном, і з Фіятом. Мені подали сани, запряжені парою гнідих коней, які належали міській управі і я помчався ними п’ятнадцять кільометрів до Тилявки; генерал залишився під опікою наших друзів, Трифон подався до свого села біля Вишнівця, а Фі-ята поставили на подвір’ю наших друзів Рощинських, де він чекатиме до нашого повороту.
Генерал неохоче розставався зі мною, він не мав би нічого проти їхати зі мною далі, але знаючи умови нашого села, йому там не було б вигідно.
Я ж поспішав до своїх... До братів, до сестер, до рідних... Після літа з ними не бачився. Приємно також їхати знайомою дорогою... В кожусі, з бараницею на ногах. Дорога місцями заметена снігом, але мій кучер, який вже віз мене раз до Тилявки минулого літа, давав легко собі з цим раду. Він був одягнутий в якусь шинелю, на голові мав совєтську шап-ку-вушатку і мені здавалось, що цього не досить. Я запитав його, чи йому не холодно. — Но! — відповів він. — Я звиклий.
До села приїхали на смеркання, а до брата добралися якраз на Свят-вечір. Було багато радости, нас там сподівалися, сідали за святочний стіл. Не знаю, чи було там "дванадцять страв", моя братова Люба чеського роду, а тому вона не конче трималася наших звичаїв, але було того досить. І діти — дівчинка років семи Лідія і п’ятирічний хлопчик Віктор, були щасливі, бо дістали подарунки з міста. З нами був також кучер, який зістався наніч, а згодом прибігла сестра Василина зі своїм Василем, а там десь узявся і другий брат Василь з жінкою Ганною. І їх діти. Нас вже була повна хата. Почались коляди. Це простягнулося аж за північ. Деякі з них відійшли на всеночну, але я з кучером лишилися Едома. Вимагалося відпочинку.
А головна баталія гостин почалася на перший день свята, тут же у брата Федота, зараз після церкви та всіх церемоній. Прибув двоюрідний брат Василь з жінкою Вівдею, прибула повдовіла сестра Катерина Костюк, прибув пан-отець Палладій Дубицький, прибув колишній "поміщик", а тепер народний учитель Роман Лех. А до того додались деякі мої товариші юначих років і вийшла гостина горою. Вирізнявся молодий, темпераментний — "козацька душа", отець Дубиць-
кий, який готов було, "коли треба", поєднати свій сан духовний з вояцьким чином, як що тільки зайде потреба. "За Україну, за її долю, за честь і славу, за народ", — співали ми всі разом, не виключаючи і Леха, який звичайно ніколи не вважав себе за ура-патріота, особливо українського. А отець Дубицький все обіцяв, що вони тут в Тилявці збираються ввесь вигін засадити деревами і зробити з нього парк мого імени. — Ви лиш, Уласе Олексієвичу, приїдете і розріжете стрічку. У нас це вже рішено...
Я не був переконаний, що це станеться тепер чи колись взагалі, але тоді, при столі, при гостині, у брата, між своїми, це звучало привабливо. Навіть, коли це була тільки мрія. Щось, як було в Києві, де Іван Кавалерідзе розповів мені, як там у міській управі "ставилось питання" присвоїти мені одну з вулиць, здається чи не Толстого. — Вони напевно жартували, — відповів я на це. Знаючи, що наш час дуже щедрий на пам’ятники за життя, але не менше щедрий на "розпий", також за життя.
(Продовження на наступній сторінці)